§ 5. Культурно-релігійний контекст у формуванні філософії здирництва за “князювання” Ольги

Наявність історичної пам’яті є однією з найважливіших ознак цивілізованості народу. Тому повернення із забуття історичних постатей та об’єктивне висвітлення їх діяльності є завданням досить актуальним і важливим для розбудови української державності. Але таке “повернен-ня” не повинно опиратися на застарілу імперську методологію, не повинно залежати від жодних факторів, окрім любові до істини. Українським науковцям до сьогоднішнього дня, на превеликий жаль, бракує неупередженості у висвітленні історичних постатей, котрі діяли в ареалі розселення українського народу. Чи не першою ластівкою в цьому плані є стаття Надії Микитенко «Мудрість Ярослава (якою вона була насправді)» [див.: 415]. Заслуговує також більш прискіпливішого наукового аналізу й життя і діяльність київського князя Ігоря та його дружини Ольги.

Слід зауважити, що князювання Ігоря і регентство Ольги при малолітньому Святославу має багато нерозкритих таємниць. Найважливішою з них, на мій погляд, є таємниця народження Святослава. Можна поставити і більш конкретне питання: хто батько і мати Святослава і чи не переривається на Ігореві родовід Рюрика? Для такої, на перший погляд дещо парадоксальної, постановки питання є достатньо підстав, хоча в літопису ніяких прямих сумнівів стосовно батьківства Ігоря, і тим більше материнства Ольги, відносно Святослава немає. Проте, при уважному аналізі історичних відомостей про Ольгу, Ігоря і Святослава, виникає багато запитань, які історична наука або не розглядала, або на які давала сумнівні відповіді.

Згадаймо відомі історичні факти, щоб висловити кілька нових суджень. По-перше, Ігор, як засвідчує літописець, народився 875 р. Коли він був уже “зрілим мужем”, а саме – 903 р., “привели йому жону із Пскова, на ім’я Ольгу” [363; с. 16]. Ігореві у цей час було 28 років. Це досить солідний вік для князя, щоб бути неодруженим і тим більше, щоб йому підшукували жону, та ще й простолюдинку. За нормальних умов розвитку Ігоря і його спілкування з жіночою статтю ця історія виглядає підозріло. Таке запізніле і своєрідне одруження може мати декілька пояснень. Мовляв, такою була традиція у варягів, а саме: княжич мав одружуватися на знатній особі з іншого княжого роду, яку засватували батьки і рідні. Таке тлумачення можливе, і воно зустрічається в історичній літературі. “За однією церковною легендою, Ольга – дочка простого перевізника, за іншою – дочка боярина, ще інші джерела оповідають про князівське походження із Пскова ж таки, або болгарське її походження. В останні роки виникла ще одна гіпотеза про її норманське королівське походження. Існує також гіпотеза, що княгиня Ольга – дочка князя Олега бо ім’я Ольга, Олег – Helga – у скандинавських мовах означає “мудрий”, “віщий”, “святий”.

Нам здається, що більше рації мають ті історики, які доводять болгарське походження княгині Ольги” [205; с. 28], – пише зокрема Раїса Іванченко. “Можливо, вона була близькою родичкою, ба, навіть внучкою знаменитого царя Болгарії Симона” [там само; с. 29], – продовжує авторка. Все можливо, але, ба, виникають нові запитання. Чому так пізно одружується Ігор? Чому так довго йому не знаходять пари? Чому ця традиція порушується Святославом, котрий не жде, поки йому когось засватають, а “любить” всіх підряд, включаючи й дівчаток незнатного роду? Саме від такої простолюдинки (ключниці Малуші) народився й син Святослава – Володимир, якому доля визначить відіграти важливу роль в руській, та і слов’янській, історії – запровадити християнство. Задовільної відповіді на ці питання при першій версії знайти не вдається. Друга версія значно простіша і реальніша, життєвіша. Ігор боявся жінок через свою статеву неповноцінність. Тому і привели йому жону, простолюдинку, яка була значно досвідченіша в інтимних відносинах, аніж пристаркуватий парубок. Щоб якось облагородити ці відносини пізніше і була витворена легенда про те, як Ігор закохався в Ольгу, коли вона перевозила княжича через річку на човні. Незважаючи на дещо незвичний для історичної науки характер гіпотези про чоловічу слабину Ігоря, вона має більш вірогідний характер, аніж перша і побічним чином підтверджується всім наступним життям княжої сім’ї, а також літописними та історичними записами про які йтиме мова пізніше.

По-друге, необхідно встановити, якого року народилася Ольга. На мій погляд, 28-річному Ігореві не могли привести 10–12 річну дитину. Якщо і привели, то щонайменше 16–18 річну дівчину. Тобто, Ольга народилася в 985 або 987 рp. У публікаціях зустрічаються і більш конкретніші думки стосовно року народження жони Ігоря, а саме – вона лише на вісім років була молодшою за Ігоря. По-третє, Ігор з Ольгою прожили разом 39 років і не мали дітей. Лише в 942 р. “родився Святослав у Ігоря” [363; с. 25], – як зазначається в літопису. У 942 р. Ігореві було 67, а Ользі – щонайменше 55 років, а то й 57. Це за умови, що привели її до Ігоря 16 або 18 років. А якщо старшою, то Ользі в 942 р. було й 59 років. Особливі коментарі непотрібні для того, щоб зрозуміти просту річ: Ольга фізіологічно не могла в такому віці народити дитину. Тим більше, що впродовж 39 років була бездітною. Проте цей факт можна подати і в дещо іншій проекції, якщо хтось наполягатиме, що і в такому віці Ольга могла народити дитину.

Дійсно, в історії людства відомі реальні випадки, коли в людей похилого віку народжується дитина. В Біблії народження дитини в престарілих батьків подається як дар Божий за віру в Бога. Так було, зокрема, в біблійних Захарія і Єлизавети. Якщо можна поставити під сумнів батьківство Захарія відносно Іоана Хрестителя (троюрідного брата Ісуса Христа), то відносно материнства Єлизавети такий сумнів відпадає. Не думаю, що подібне ми маємо і у випадку з Ольгою. Підстави для сумніву навіть не фізіологічні, а релігійні. Якби Ольга дійсно народила дитину в 55–59 років, то цей факт був би обов’язково використаний руською православною церквою для її возвеличення. Мовляв, Бог послав Ользі свою Благодать за її віру і дав спадкоємця. Тим більше, що в руській православній церкві Ольга зветься рівноапостольною. Але замість традиційного для християнства возвеличення маємо нікчемну легенду про її красу і сватання до неї Візантійського цесаря Костянтина Багрянородного. “У РІК 6463 [955]. Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда. А був тоді цесарем Костянтин, син Леонтів. І, побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: «Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами». Вона ж, зрозумівши [його річ], мовила до цесаря: «Я поганинка єсмь. А якщо ти хочеш мене охрестити, то охрести мене сам. Якщо ні – то я не охрещуся». І охрестив її цесар з патріархом [Полієвктом]” [там само; с. 35], – пишеться в літопису. “А по охрещенні призвав її цесар і сказав їй: «Я хочу взяти тебе за жону». Вона тоді мовила: «Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав мене дочкою? Адже в християнах нема такого закону – ти ж сам знаєш». І сказав цесар: «Перехитрила ти мене єси, Ольго». І дав він їй дари многі – золото, і серебро, і паволоки, і начиння різного, і відпустив її, назвавши її дочкою своєю” [там само; с. 36], – записано в літопису.

Літопис, як відомо, доповнювався протягом кількох століть переписувачами. Ця легенда, більше всього, і є результатом таких доповнень. У ній багато внутрішніх суперечностей, неточностей, а тому її витлумачення потребує окремого дослідження. Зараз же я звертаю увагу лише на нюанси проблеми, котрі пов’язані з віковими характеристиками Ольги.

В літопису записано, що Ольга вирушила до Цесаргорода в 955 р. Насправді ж подорож відбулася під осінь 957 р., про що засвідчують Візантійські джерела. Ользі в цей час було більше 70 років. Тож навряд чи вона могла здивувати своєю красою набагато молодшого за неї візантійського імператора Костянтина, який до того ж був одружений.

У 919 р. Роман Лакапін, вірменин, професійний воїн-моряк здійснив у Візантії державний переворот і одружив чотирнадцятилітнього імператора Константина VII Порфірогенета зі своєю дочкою Оленою [див.: 363; с. 24]. Отже, Ольга була набагато старша за Костянтина.

Одним із перших, хто критично віднісся до літописних даних стосовно Ольги був руський історик Михайло Михайлович Щербатов (1733–1790). З 1770 р. починає виходити його багатотомна «Історія російська від древніх часів», у якій він відкидає версію про те, що до неї сватався візантійський імператор. Виконавши прості математичні підрахунки, історик зробив висновок: “В усякому разі, їй було вже біля сімдесяти років; отже, як же було імператору закохатися в її красу” [цит. за: 14; с. 81].

Константин VII Порфірогенет (Багрянородний), як засвідчують Візантійські джерела, прийняв Ольгу з пошаною, але незанадто пишно. Стосовно його сватання, в них немає навіть згадки. Ця легенда необхідна була, найвірогідніше, для того, щоб підкреслити моложавість Ольги і зайвий раз “підтвердити” факт її материнства відносно Святослава. Це не було зайвим, адже в історичній пам’яті народу могли закарбуватися інші відомості про батьків Святослава, на котрі мала зважати руська церква і переписувачі літопису, адже мова йшла про законність спадкоємства князівської влади від Рюрика.

По-четверте, “народження” Ольгою Святослава в 942 р. зовсім не випадкове. У 941 р. Ігор із своїм військом іде на греків. Цей похід був затяжним. Дати приходу русів візантійські джерела наводять різні – 10 червня, 18 червня, 10 липня тощо. Як пише Л. Махновець у своїх коментарях до «Літопису руського», уже 8 червня візантійські кораблі зустріли Ігореву флотилію біля входу в Босфор, де застосували грецький вогонь – вибухову суміш зі смоли, сірки, селітри, нафти та ін., що горіла й на воді. Її метали з труб-сифонів, укріплених у позолоченій пащі лева, що була встановлена на носі корабля. Але перед цією битвою руси пустошили Віфінську землю, грабували узбережжя Понту і всю землю Нікомідійську пограбували, нищили монастирі і церкви тощо. Потім була битва на суші і після поразки в ній руси, “сівши в човни, утекли”. Лише після цього сталася битва на морі. Після поразки на суші і на морі, розбиті руські сили біля трьох місяців блукають по узбережжю і нарешті повертаються до Києва. А якщо врахувати, що потрібний був певний час, щоб дійти до Візантії і повернутися назад, то не буде перебільшенням сказати, що похід був дійсно затяжним. Де знаходиться в цей час Ольга, чим вона займається, літописець не пише. Можливо, шукає престолоспадкоємця? Така постановка питання цілком правомірна. Агресивна, властолюбна простолюдинка варязького племені ніяк не могла змиритися з втратою влади і визнати, що не може народити спадкоємця княжого столу. Тому могла зробити все що завгодно. “Пошуки” спадкоємця підтримувало і її оточення. Питання спадкоємності влади ускладнювалося тим, що і в Олега також не було дітей, адже в літописах про його нащадків нічого не сказано. Залишалася єдина пряма лінія наслідування княжої влади Рюрика – через Ігоря. Ігор же, хоч і княжого роду, але слабовільний, нерішучий, був князем при Ользі. В літопису про підкаблучність Ігоря багато опосередкованих записів літописця. Привели йому жону простолюдинку, довгий час був бездітним, неодноразово віддає право збирати данину воєводі Свенельду, майже зовсім не ходив у військові походи тощо. Тож і похід на Греків у 941 р. також невипадковий. Він міг бути ініційований Ольгою і мав на меті “відрядити” Ігоря на досить довгий час, щоб не мішав розв’язувати питання “народження” престолоспадкоємця. Саме за період відсутності Ігоря Ольга і вирішила це питання, “народивши” Святослава. Де і як народила Ольга дитину ніхто не відав. Тож невипадково таємницю народження Святослава забрала з собою в могилу породільна мати. А таємниця може бути дуже простою – не народжувала Ольга дитину. Святослав – це її прийомний син.

По-п’яте, версія про те, що Святослав прийомний син Ольги, на мій погляд, небезпідставна, як може здатися на перший погляд. При уважному витлумаченні літопису можна знайти багато опосередкованих свідчень, що Ігор завжди сумнівався у своєму батьківстві. За свої сумніви він, на мій погляд, і поплатився життям. Смерть Ігоря – це також одна із загадок руської історії. Повернемося іще раз до літописних свідчень про смерть Ігоря. Кличуть Ігоря по данину молодші князівські дружинники: “Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежою, а ми – голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми».

І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].

Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна” [363; с. 30], – пишеться в літопису.

Звертаю увагу на такі нюанси літописних записів. Строки виплати данини древлянами і її кількість були чітко регламентовані, а саме – раз на рік. Тому “похід” Ігоря за даниною був незаконним, неправовим. Цей факт в літопису підкреслюється словами: “добув він [собі ще] до попередньої данини”. Тобто, до данини за угодою, додалася і не погоджена. Простіше кажучи, до зібраної данини додалася не данина, а відвертий грабунок. Якщо врахувати те, що Ігор неодноразово віддавав свою данину дружинникам Свенельда, то мотиви його вчинку здаються незрозумілими. Тим більше незрозумілим уявляється його останній вчинок – відпустити додому дружину з незаконно отриманою даниною і знову зайнятися грабунком. Якби Ігор був таким кровожерним, як це подається в цитованих рядках літопису, то про його молодецькі походи впродовж усього періоду князювання було б значно більше відомостей. Але таких відомостей обмаль. Це спонукає шукати інші мотиви його вчинку.

До речі, ремарка сучасних укладачів літопису [собі ще] явно недоречна і, на мій погляд, спотворює історичний текст, адже спрямовує хід думки лише в одному руслі, а саме: мотиви вчинків Ігоря слід шукати лише в сфері матеріальних інтересів, у прагненні здобути більше данини. А це безпосередньо не випливає з тексту. Коли древляни почули, що Ігор знову іде до них, то вони послали до нього мужів своїх, кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало” [там само]. Як виходить з тексту, Ігор не говорить про необхідність сплати древлянами більшої данини. Він просто не слухає їх доказів. А що мовлять йому древляни? Щоб він не йшов до них. Тим більше, що всю данину він забрав. У сентенції “про всю данину”, забрану Ігорем, на мій погляд, існує підтекст, котрий дозволяє “прочитати” дійсні мотиви вчинків князя.

Чому древляни не виказують Ігорю того, що він данину узяв незаконно? Адже сказати: “Ти забрав єси всю данину” це означає визнати її законною і справедливою. Древляни ніби відкуповуються від Ігоря будь-якою, навіть незаконно зібраною даниною, щоб він не погубив їх. Тому і говорять: «якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить» [там само]. Погубити древлян Ігор може не даниною, а розкривши таємницю зговору Ольги і древлянських мужів, котрий вони уклали супроти його волі. Таким зговором могла бути таємниця “народження” Святослава, котру приховати повністю не вдалося. Певні чутки доходили, очевидно, і до Ігоря. Щоб докопатися істини, Ігор і став замишляти похід на древлян. Тому легко погоджується на пропозицію молодих отроків сходити до древлян за даниною. Під час збирання данини чинить насильство, щоб розв’язати їм язика. Взнає точні дані і залишається з невеликою дружиною, щоб розкрити таємницю народження Святослава до кінця. За це і поплачуться життям своїм і дружинників. Грецький історик Лев Діакон пише, що Ігоря прив’язали за ноги до двох нагнутих дерев і розчахнули надвоє. Ця легенда і закарбувалася в історичній пам’яті народу.

По-шосте, – потребує витлумачення звіряча, не по-людські жорстока розправа Ольги над древлянами за вбивство Ігоря. Вона ніяк не вписується в психологічний портрет нормальної людини, навіть представника тогочас-ного руського люду, котрі зла багато чинили над греками і підкореними слов’янськими племенами. Потрібно було древлянам зачепити найпотаємніші струни душі варязької простолюдинки, щоб розбудити в ній звірині інстинкти. Такими струнами можуть бути лише жіночі таємниці, зокрема розкриття таємниці “народження” ненароджуваної дитини.

Страх, жах, відчай пережила Ольга після розкриття її найбільшої таємниці. “Коли ж людина виходить із стану жаху, але залишається в самотності, до неї майже завжди приходить відчай” [648; с. 187], – підкреслює Н.В. Хамітов. Саме у стані відчаю показово жорстоко розправилася Ольга з древлянами за вбивство Ігоря, а насправді – за розкриття її таємниці. “Відчай руйнує Я – тобто цілісність свідомості особи; він є втратою надії на самоздійснення. Перемога відчаю означає смерть особистості, так само як кінець існування є фіналом вітальної, смертельної хвороби” [121; с. 79], – підкреслює О. Гомілко. Саме надію на самоздійснення втратила Ольга при розкритті її жіночої таємниці. А тому процес руйнації власного “Я” переносить на руйнацію навколишнього середовища, яке нібито виступає тотальним викликом її життю. Відчай, як змістовне екзистенційне буття людини, є граничним випробуванням під час якого вона, перебуваючи в стані “хвороби на смерть” [310; с. 249], поєднує і водночас відмежовує нормальне і аномальне, життєздатне і руйнівне, але ще не робить між ними усвідомленого вибору. “Хвороба на смерть” вичавлює з людини навіть ті крихти самої себе, які ще залишилися в неї. Ось тому так по-звірячому веде себе регентша.

Перший раз повеліла засипати живцем у глибокій ямі двадцять древлян, котрі були послані, щоб засватати Ольгу за свого князя Мала. “І сказали деревляни: «Послала нас Деревлянська земля, кажучи так: «Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій, як той вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали про Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя за Мала», – бо ім’я йому було Мал, князю деревлянському” [363; с. 32], – пише літописець. Але не сприймає Ольга аргументів деревлян, а повеліває “засипати їх живими, і засипали їх” [там само; с. 33] у попередньо викопаній ямі. Другий раз повеліла спалити в мийні групу ліпших, обраних мужів, “які держать Деревлянську землю” [там само]. Третій раз наказала отрокам своїм сікти древлян біля могили Ігоря під час тризни по мужу своєму, коли ті сп’яніли від випитого. “І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і спорядила воїв на рештки їх” [там само], – пише літописець. Звертаю увагу не лише на показову жорстокість Ольги, а й на дотримання певної ритуальності при цьому.

З військом наступного року пішла вона на Древлянську землю і перемогла древлян, оточила їхнє місто Іскоростень, але не могла його взяти впродовж літа. Вдалася до хитрощів, пославши до міста своїх послів із словами: «Чого ви хочете досидітись? Адже всі ваші городи здались мені, і згодились на данину, і обробляють ниви свої і землю свою. А ви хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину?» Деревляни ж [їй] сказали: «Ми раді б згодитись на данину, але ти будеш мстити за мужа свойого». І сказала їм Ольга, мовляв: «Я вже одомстила за мужа свойого, коли прийшли ви до Києва, і вдруге, і втретє тоді, коли чинили тризну мужеві моєму. Тому я вже не буду помсту чинити, а хочу взяти потрохи данини і, помирившися з вами, піду назад». Запитали тоді древляни: «Чого ти хочеш од нас? Ми раді дати і медом, і хутром» [там само; с. 34], – переповідає літописець переговори між Ольгою і древлянами. Але Ольга замислила зле. “Добродушно” відмовляється від непомірної данини і просить небагато. «Нині у вас нема ні меду, ні хутра. Лише малого я у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і по три горобці. Бо не хочу я тяжкі данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого. Знемоглись бо ви єсте в облозі, тож дайте мені се мале» [там само], – передає літописець вимогу Ольги. Наївні древляни повірили їй і з радістю віддали “данину”. Коли стало смеркатися, Ольга наказала своїм воїнам прив’язати до голубів і горобців трутовики (гриби паразити), підпалити їх і одночасно всіх випустити. Горобці полетіли у свої гнізда під стріхи домів, а голуби у голуб’ятні. Все місто враз спалахнуло. “І не було двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І побігли люди з города, і повеліла Ольга воям своїм хватати їх.

А як узяла вона город, то спалила його. І старійшин же города спалила, а інших людей – тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину.

І наклала вона на них данину тяжку, і дві частини [її] ішли Києву, а третя – Вишгороду, до Ольги, бо Вишгород був Ольжиним городом. І пішла Ольга по Деревлянській землі з сином своїм і з дружиною своєю, встановлюючи устави і уроки (себто закони і порядок сплати данини і податі. – М. К.)” [там само, с. 35], – пишеться в літопису. Влітку 947 р. іде Ольга до Новгорода і накладає данину та оброк на тамтешніх словен, а також ставить погости, тобто адміністративно-господарчі осередки, де княжі люди здійснювали збір данини, чинили суд, доводили до населення князівські розпорядження тощо. Так орусачувала слов’ян Ольга, яку пізніше самі руські назвуть рівноапостольною. Підступність, нелюдська жорстокість, бандитська (рекетирська) ритуальність при знищенні слов’ян – чи знайти інші слова для характеристики діянь регентші Ольги? І насправді, є за що так її возвеличити. Йдучи слідами свого наставника Олега, вона значно його перевершила в русифікації слов’янства.

Загалом же в поведінці Ольги нічого дивного не спостерігається. Руські князівсько-дружинні ратники завжди по-звірячому відносилися до підкорених народів. Дивною є лише оцінка цих діянь в сучасній історичній науці. “Новітня історіографія розкриває ще одну загадкову сторінку правління княгині Ольги – мирне приєднання до Києва Древлянського князівства, яке здавна протистояло київській державі. Мова йде про одруження Святослава на Малуші, доньці останнього і поверженого Ольгою древлянського князя Мала-Маломира. Ще в XIX ст. історики довели, що Малуша, названа в “Повісті...” рабинею, була донькою Мала древлянського, а тому одруження на ній Святослава принесло київській державі і мирне приєднання древлянської землі” [205; с. 35], – пише зокрема Раїса Іванченко. Якщо ритуальне знищення слов’ян, котре проводила Ольга, називати мирним приєднанням древлян до київської держави, то про який неупереджений, науковий підхід до вивчення історії може йти мова? До речі, в «Повісті...» літописець Малушу називає не рабинею, а “улюбленицею Ольжиною”. Коли новгородці просять собі у Святослава князя, то Добриня їм говорить: «Просіте Володимира», – бо Володимир був од Малуші, улюблениці Ольжиної” [363; с. 40], – пишеться в літопису. Малуша була сестра Добрині, а їх батьком був Малко Любчанин, за якого древляни сватали Ольгу.

По-сьоме, чи є підстави говорити, що жорстокість Ольги у ставленні до древлян була пов’язана з розкриттям таємниці народження Святослава? Про це натяком говориться і в «Повісті...». Вбивши Ігоря, древляни думають засватати Ольгу і промовляють: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону його Ольгу за князя свого Мала і Святослава [візьмемо] і зробимо йому, як ото схочем» [там само; с. 31]. Саме в цьому реченні, на мій погляд, розгадка таємниці. Якби Святослав був сином Ігоря, то такого висловлювання взагалі не могло бути, адже син, за неписаними і писаними законами руськими, був спадкоємцем княжого столу. Тому посягання на його життя завжди приводило до війни. Чи могли дозволити собі це підкорені древляни? Чи могли надіятися вони на перемогу у війні з руськими не на життя, а на смерть? Відповідь очевидна – не могли. Проте вони могли і навіть надіялися на таке: або забрати свого одноплемінника Святослава, котрого Ольга взяла із древлянського племені і зробила своїм прийомним сином, назад, або засватати Ольгу за свого князя Мала. Такий хід подій цілком ймовірний і небезпідставний. Тим більше що серед науковців існує думка про те, що князь Мал був двоюрідним братом (!) самої Ольги.

Хто ж в дійсності були батьки Святослава? Найпростіше сказати – українці (древляни), адже і оселедця козацького носив Святослав. Проте це питання потребує ґрунтовного аналізу. Найвірогідніше, його батьками були вихідці з руських, представники княжого роду і навіть наближені князя.

Звертаю увагу і на такі факти з «Повісті...». Після “збирання” данини з древлян Ігор іде у свій город (Київ), де знаходиться його “резиден-ція”, а Ольга живе у Вишгороді. Чоловік і жінка живуть у різних містах. Цей факт також підтверджує ненормальний стан у сімейних відносинах між Ольгою та Ігорем.

Після того, як Ольга хитрістю взяла Іскоростень і перемогла древлян, “наклала вона на них данину тяжку, і дві частини [її] ішли Києву, а третя – Вишгороду, до Ольги, бо Вишгород був Ольжиним городом” [там само; с. 35]. Такий розподіл данини також є, на перший погляд, невмотивованим. Собі бере менше, а київській дружині дає в два рази більше. Але якщо на цю подію подивитися через призму “таємниці Ольги”, то все стає зрозумілим: хотіла зберегти вірнопідданість дружини і платила за збереження таємниці зговору, в якій були кровно зацікавлені і київські бояри.

По-восьме, – чи знав про своє походження Святослав? На мій погляд, знав. Про це засвідчує зокрема його відношення до Ольги, котре можна схарактеризувати так – ніякої шани.

По-дев’яте, – чи відома була таємниця народження Святослава руським літописцям, церковним діячам тощо? Відповідь на це питання, на мій погляд, може бути ствердною. Не випадково «Житіє Ольги» вперше включається в літописний контекст лише при написанні «Степенної книги» митрополитом Афанасієм (50–60 роки ХVI ст.), коли реальні події вже давно призабулися і зміфізувалися, а виникає потреба “вивести” родослівну московських князів від римського імператора Августа. Найуразливішою ланкою цієї родослівної і було “народження” Ольгою Святослава. Тому так прикрашується і міфологізується діяльність Ольги. Цього потребувала, насамперед, імперська ідеологія, корінним стрижнем якої була ідея про єдинокровність руських, українців та білорусів.

«Житіє Ольги» було написано священиком Кремлівського Благовіщенського собору Сільвестром (? – помер до 1577). Воно увійшло в якості вступної статті до «Степенної книги», яка була написана митрополитом Афанасієм і датується 1560–1563 рр. Житіє витворено на основі Ніконівського літопису. Дехто з істориків, зокрема І.В. Курукін, вважає, що Сільвестер також опрацьовував складову першої степені «Степенної книги», а саме – «Житіє князя Володимира» [див.: 305; с. 51–60]. Такі припущення небезпідставні, адже достовірно відомо, що Сільвестер приймав активну участь у політичному житті руської держави. Деякі вчені навіть підкреслюють, вказуючи на перше послання Івана Грозного А.М. Курбському, в якому цар пише про всевладність Сільвестера і Олексія Адашева, що саме ці два мужі правили Руською землею.

По-десяте, вказане вище – це лише політичні мотиви міфологізації життя регентші Ольги. Проте для міфологізації її життя маються і релігійні підстави, пов’язані насамперед з прийняттям нею християнства.

Хрещення Ольги відбулося після розкриття таємниці народження Святослава і переживання нею страху та відчаю. Відчай же, цю хворобу духу, слід розглядати не лише як певний психологічний стан, котрий може бути усунутий шляхом усунення зовнішніх чинників, а як змістовна екзистенційна ситуація в якій перебуває людина при виборі світоглядних, життєво-важливих ціннісних орієнтацій. Тому відчай містить у собі шанс оновлення буття і навіть долі. Подолання відчаю, на думку С. К’єр-кегора, можливе шляхом навернення до Бога як першоджерела людського “Я”. Саме таке навернення Ольги до Бога і було для неї чи не єдиним шляхом відновлення власного “Я”, відновлення єдності самосвідомості й подолання відчаю, в котрий вона потрапила, коли була розкрита її жіноча таємниця. У той же час суто особистісна духовна проблема Ольги, особливо її розв’язання, з роками стає легендою через послугування руській православній церкві в її духовній експансії на українських землях і тому всіляко міфологізується та поширюється.

У розрізі питань, що ми їх порушуємо, не зайвим буде нагадати, як закінчилася родослівна “Рюриковичів”, започаткована Ольгою. Символічним є процес її виродження: завершується вона, на думку руських істориків, на синові Івана Грозного – Федорові, який був бездітним.

Сам Іван Грозний був одружений сім разів. Перший раз – у 17 років – з Анастасією Захар’їною, лагідною, милою дівчиною, яку придворні називали ангелом. Їхня перша дитина (Ганна) померла, не проживши й року. Друга – через кілька місяців після народження. Третя – син Димитрій – прожив лише декілька місяців. Четверта – син Іван – вижив, проте доля його виявилась трагічною. Незважаючи на три шлюби, він не мав дітей, а Іван Грозний в приступі злоби убив його. П’ята дитина (Євдокія) прожила лише декілька місяців. Бездітним помирає хворий і слабоумний син Федір (шоста дитина Івана Грозного). Наймолодший син Івана Грозного від його сьомої жінки, Марії Нагої, царевич Димитрій, був епілептиком і загинув у віці 8 років. Неймовірна жорстокість Ольги при започаткуванні родослівної “Рюриковичів”, логічно доповнюється звірствами Івана Грозного і виродженням родослівної.

У літературі побутує думка, що Іван IV став Грозним (жорстоким) через отруєння ртуттю “в інтервалі між 1554 і 1557 роками” [504].

Можливо саме так і було. Але не потрібно забувати, що 1553 р. Іван IV тяжко захворів на гарячку і, не сподіваючись на одужання, наказав скласти заповіт згідно з яким царство переходило до малолітнього сина Димитрія. З цим заповітом не погодилися члени його “добірної ради” (священник Сильвестр, боярин Адашев, князь Курбський), які хотіли бачити на престолі не малолітнього сина, а двоюрідного брата Івана – князя Володимира Старицького. Після одужання цар віддалив від себе всіх близьких радників, які несподівано зрадили його. До речі, молодий Іван IV спочатку досить м’яко повівся з ними. І лише після смерті дружини Анастасії у 1560 р., яку, за переконанням царя, навмисно отруїли, його характер різко змінюється і “він перетворюється на лихого садиста, маніяка, пройнятого манією переслідування. Цар потерпає від галюцинацій, колишні світлі думки геть вивіялися з його голови” [там само]. Розпочалася опричнина, “формальним завданням якої був пошук державних ворогів і зрадників, а насправді це був прояв масового беззаконня: страти, вбивства, насилля, пограбування і знищення древнього міста – Новгорода. З цього часу на Русі розпочалося правління Івана Грозного” [там само].

Як і раніше (при Ользі) так і тепер (за Івана Грозного) об’єктом царського самоуправства стає слов’янство, точніше – слов’янський корінь в тілі руськості. Воно продовжуватиметься і в подальшому. Ще більш символічніше звучить ця тема, коли взяти небезпідставну версію про те, що рід “Рюриковичів”, котрий започаткувала Ольга, переривається на Василю Івановичу, “батькові” Івана Грозного.

Московський князь Василь Іванович одружився 4 вересня 1506 р. на Соломонії, “дочці досить незнатного сановника Юрія Костянтиновича Сабурова, одного з потомків вихідця ординського, Мурзи Чета” [234; с. 491], який став боярином уже при Василії ІІІ. 27 жовтня цього ж року він посідає Московський престол. Горда і красива його дружина, Соломонія. Проте вона впродовж 20 років ніяк не могла народити спадкоємця престолу. Митрополит Даниїл допомагає князю залагодити питання розлучення, посилаючись на євангеліївські слова: “неплодоносну смоківницю зрізують, а на її місце садять іншу”. Безплідну княгиню Соломонію як “безплідну смоківницю” беруть “під караул” і віддають у Покровський монастир у Суздалі. Згідно церковних правил, коли дівицю стрижуть у монашки, вона повинна молитися, а горда Соломонія кричить. Іван Шігон, який супроводжував княгиню від імені князя з Москви в Суздаль, спочатку б’є її, а потім гвалтує і стереже, щоб вона не втекла з монастиря до Москви. Через півтора місяця після постригу Соломонії у 1526 р. князь Василь Іванович вінчається з молоденькою дівчиною Оленою Глинською, також вихрищеною з татар [див.: 293; с. 27–28].

Родоначальником князів Глинських був вихідець із Золотої Орди князь Лексад, якому при вихрещенні дали ім’я Олександр. Перейшовши на службу до Великого князя Литовського Вітовта (1392–1430), отримав від нього в удільне володіння землі Посулля. Саме Лексада відбудував і укріпив містечко Глинськ (нині селище Роменського району, Сумської області). Від назви цього містечка він отримав і своє прізвище, ставши родоначальником князів Глинських. Одним із нащадків Лексади – Михайло Глинський у 1507–1508 роках очолить український національно-визвольний рух, ставлячи за мету cтворення незалежної від Литви і Польщі держави. Після поразки повстання він переходить на службу до московського князя Василя III, від якого отримав титул боярина і великі земельні володіння. Саме його племінниця – Олена Глинська і стала дружиною Василя III і матір’ю майбутнього царя Івана Грозного [див.: там само].

Через рік після одруження Василя III з Оленою Глинською у Москві стає відомо, що “безплідна” Соломонія народила сина, назвавши його Григорієм, а в Олени дітей немає. Чи то страх бути “безплідною смоківницею” і попасти під ніж престарілого князя, чи ще якісь причини, але княгиня Олена 25 серпня 1530 р. все таки народила сина і дала йому ім’я Іван. Обрадувався князь Василій, але радість була недовгою – 25 вересня 1533 р. він помер. Біля княгині всі ці дні постійно перебуває її улюбленець, князь Іван Телепнєв. Сина Олени він любить як рідного. “Зі смутком бачачи нескромну слабкість Олени до князя Івана Телепнєва-Оболенського, який, володючи її серцем, хотів управляти і думою і державою, Михайло, як пишуть, сміливо і твердо говорив племінниці про сором розпусти, завжди мерзотний, але мерзотніший на троні, де народ шукає доброчесті, яка оправдує владу самодержавну” [234; с. 550], – пише М.М. Карамзін. Прислуги ж княгині завжди оправдували її, мовляв, не хотіла бути ув’язненою в монастирі, тому рятувала, як могла, свою молодість, та і князю радість принесла – народила спадкоємця. А від кого? Хіба це важливо? Хто зараз без гріха?

Красива й горда була Олена, але по-варварськи жорстока, – навіть свого дядька Михайла Глинського замучила. Жорстоким був і її коханець Іван Телепнєв. Ним катовані, по розпорядженню Олени, навіть діти, “деякі померли у муках, інші – у в’язницях; а дітей боярських, котрі взяли сторону Андрія, числом тридцять, повісили, як зрадників, на дорозі Новгородській, на великій відстані один від одного” [там само; с. 552], – пише М.М. Карамзін. Тож думка про те, що батьком Івана Грозного насправді був Іван Телепнєв не така вже і безпідставна. Дуже ймовірно, що саме так і було. А відтак ще більш символічним стає виродження “Рюриківської” лінії Ольги. Започаткував її не рідний син Ольги і виродилася вона байстрюком. Тому цілком правомірно запитати: а чи є такий збіг обставин випадковим? Чому його не можна витлумачувати як відновлення порушеної у попередніх поколіннях Рюриковичів рівноваги або справедливості? “Наука історії досліджує тимчасове, філософія ж, навпаки, – позачасове” [646; с. 127], – підкреслює М. Хайдеггер. Таким позачасовим, що осягається філософською свідомістю, є усвідомлення кармічності людського буття, усвідомлення невідворотності відповідальності за своє минуле.

Якщо “княгині” Ользі на деякий час, за допомогою жорстоких тортур і при підтримці наближених та спадкоємців – “рюриковичів”, вдалося обманути кармінний закон буття, то і відплата за ці діяння стала відповідною – в наступних поколіннях. Окрім розгулу опричнини Івана Грозного, руські переживуть не менш страхітливу епоху самозванства. Руському духу буде завдано страшенного удару. Щоб вийти зі стану роздвоєності й розпаду, руським знадобиться ціле століття. Лише через зануреність у свої духовні надорганістичні основи, через їх усвідомлення, руські відновлять цілісність свого духу і відшукають шляхи свого подальшого поступу. Почнеться цей процес у кінці XVII–на початку XVIII століття. Але що особливо примітно: як і раніше, найхарактернішими особливостями цього процесу лишатимуться злочини самодержців та їх оточення.

“O sancta simplicitas”

(О свята простота)

(Ян Гус)