48. Літературознавче тлумачення сучасної української літератури у контексті понять «елітарне» та «масове» : дискусійний аспект

Постмодерністська література, за визначенням Т. Денисової, є „антиподом літератури модерної, елітарної, апелює до широких мас”. Але Р. Харчук слушно наголосила на тому, що „тезу про постмодернізм, [який] декларує стирання меж між „високою” і масовою літературою, не варто сприймати спрощено”, оскільки йдеться передусім про трансформацію масового мистецтва у високе в постмодерністській літературі, а не про ідентифікацію останньої як масової літератури.

Ю. Ковбасенко у дослідженні „Література постмодернізму: По той бік різних боків” проаналізував одну з найважливіших аспірацій сучасної постмодерністської літератури, яка полягає, на його думку, у намаганнях постмодерністів повернути собі масового читача. Підґрунтя для подібних прагнень дослідник вбачає у філософсько-естетичній парадигмі постмодерністської літератури, у якій „компоненти елітарної та масової культур використовуються в однаковій мірі як амбівалентний ігровий матеріал”, а смислова межа між ними виявляється „принципово розмитою або знятою”. Це явище в постмодерністській літературі Ю. Ковбасенко, за аналогією зі схожими характеристиками У. Еко, визначив як „елітаризацію масової культури” та „омасовленням елітарності”.

Точка зору Ю. Ковбасенка корелює з міркуваннями Т. Гундорової щодо того, що постмодернізм усе ж таки легалізував еклектичне культурне мислення, „занурив нас у стихію масової культури”. Проте дослідниця не обмежується цим твердженням – вона обґрунтовано доводить, що однозначне ототожнення постмодернізму з масовою культурою є неприпустимим.

Зокрема, аналізуючи різні, так звані негативістські концепції постмодернізму, Т. Гундорова доходить висновку про те, що в сучасному українському літературознавстві „виникає <…> щось близьке до релігійної критики, спрямованої проти зла сучасної літератури – постмодернізму, який однозначно ототожнюється із масовою культурою”. Поширення такої точки зору літературознавець пояснює тим, що для багатьох сучасних українських критиків масова культура є втіленням „антиморальних і низькоартистичних цінностей, які загрожують збереженню та розвитку органічної моделі, [що] нібито лежить в основі національної української культури”.

Очевидним є те, що масову літературу переважно розглядають як антипод „високій” елітарній літературі. Г. Таранова у статті „Велике нечитоме” і академічний канон: проникнення масової літератури до парадигми літературознавства”, проаналізувала процес формування поняття „масової літератури” та ставлення до неї (масової літератури) в академічному літературознавстві протягом XX ст. Дослідниця дійшла цікавих висновків, згідно з якими скептичне ставлення до масової літератури зумовлене передусім тим, що „перші дослідники масову літературу вимірювали в естетичних масштабах високої літератури й відповідно характеризували як „не-літературу”, „кітч”, „бульварну літературу”. Саме тому масовою літературою ставало все те, що не відповідало вимогам „високої”, „справжньої літератури”.

Г. Таранова також зазначає, що дослідники „продукують за інерцією ілюзію, що існує категорична різниця між масовою та високою літературами”, і підкреслює умовність цього стереотипу запитанням Ф. Моретті про те, хто саме має повноваження визначати, де твір масової літератури, а де – високої?

Мабуть, головний аргумент щодо ідентифікації постмодернізму як масової літератури більшість літературознавців вбачають у тому, що масова література – це просте, динамічне, сюжетне письмо з великою кількістю необов’язкових діалогів та описів, спрощеною психологією персонажів і що ці риси притаманні також постмодерністській літературі.

Утім, така точка зору свідчить, на нашу думку, про небажання літературознавців, критично налаштованих щодо постмодернізму, ґрунтовніше дослідити сутність постмодерністської літератури. Насправді ж постмодерністські тексти аж ніяк не є повідомленнями „ні про що”, створеними виключно для „легко-детективного посмикування читацьких нервів та сексуального збаламучення”, бо в них, навпаки, закодований глибокий філософський зміст.

Підтвердження цьому знаходимо у вже згадуваному нами дослідженні Ю. Ковбасенка. Зокрема, літературознавець пояснює синкретичність постмодернізму його гіперрецептивністю, тобто здатністю постмодерністського тексту задовольняти читацькі уподобання як масового читача, так і читача-інтелектуала внаслідок того, що цей текст є закодованим на різні рівні прочитання. Відтак постмодерністський текст має добре сприйматися якнайширшим загалом, проте Ю. Ковбасенко зауважує, що в дійсності чимало постмодерністських художніх текстів навряд чи доступні та зрозумілі багатьом реципієнтам, а є популярними передовсім серед нечисленних інтелектуалів. Інакше кажучи, постмодернізм „нічого не зміг вдіяти проти загальної тенденції „збільшення дистанції між культурами експертів і широкого загалу <…> між елітарним і масовим читачем”.

Всі інші питання дивіться у лекціях, підручнику Наєнко.