32. «Музагет»: художня практика і теоретичні праці ю. Меженка та і. Майдана. Декларація індивідуалізму, полеміка з концепцією колективної творчості. Нація як носій літературної традиції.

Символісти у 1918 р. утворили монолітну групу «Музагет» (Музагет – грецький епітет покровителя муз Аполона). До цієї групи належали Я. Савченко, Д. Загул, М. Терещенко, В. Кобилянський, М. Жук, В. Ярошенко І. Майдан та ін. Естетичну платформу виклав Ю. Іванів-Меженко у програмній статті «Творчість індивідуума і колектив» («Музагет», 1918), у якій стверджував самоцінність мистецтва і творчої особистості: «Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загалом» і не підлягає колективові, хоча й відчуває з ним свою національну спорідненість. Це типово символістська концепція мистецтва. Настільки це були сміливі судження, що більшовицька влада закрила друкарню, в якій опубліковано альманах, а музагетівці мало не потрапили у в’язницю. В «Музагеті», окрім творів символістів, оприлюднено було статті Ю. Меженка про «Сонячні кларнети» П. Тичини та М. Бурачека про образотворче мистецтво, Л. Курбаса про новітню німецьку драму.

Однією з провідних ідей Ю. Меженка було намагання розрізнення абсолютного генія та генія колективу, який породжений загалом (не як аморфною масою, а як певною впорядкованою синхронно і сформованою діахронно системою-нацією) і до нього ж апелює своєю творчістю. Врешті-решт, література спрямована на постійний пошук не стільки чогось абсолютно нового, скільки на пошук вічного, неперехідного, тривкого. Динаміка традиції забезпечується характером взаємодії між самою традицією і новаторством, між уже створеним і тим, що перебуває у процесі творення. Не лише майбутнє визначається минулим, а й минуле визначається майбутнім, іншими словами, не тільки значення кожного нового твору прочитується на тлі традиції, а й традиція змінюється під впливом новоствореного мистецького факту. Для Ю. Меженка проблема співіснування традиції і новаторства постає як проблема взаємодії двох психологій – колективної та індивідуальної. Лише у точці їхнього перетину можлива поява вартісного твору. Співвіднесеність із традицією є запорукою існування твору не лише в моменті, а й у продовженому часі.

Коли йдеться про національне мистецтво і міжнаціональний контекст, то Меженко, як і Еліот, закликає до обов’язкового вивчення загальноєвропейської (ширше – світової) культури і наближення до її рівня не через уподібнення, не через стирання диференціальних ознак, а через вираження національної своєрідності за допомогою новонабутих засобів. Загальноєвропейська традиція трактується не як мета, що її треба досягти, а як матеріал для опанування.

Ю. Меженко полемізує з приводу ролі естетичного чинника у літературі з С. Єфремовим і виявляє себе послідовником М. Євшана. На поглядах Євшана і Меженка однаково позначився вплив романтизму і символізму, філософії Канта, Шопенгауера, Ніцше. Водночас вони рішуче відмежувалися від європейського декадансу та теорії “мистецтва для мистецтва” кінця ХІХ – початку ХХ століття, вбачаючи у них загрозу остаточного розриву з реальним життям, перетворення літератури на порожню, абстрактну і шаблонну формотворчість, позбавлену справжнього творчо-вольового імпульсу. І Євшан, і Меженко постійно наголошували на самоцінності художньої творчості, визначальній ролі індивідуума у творчому процесі.