Філософські основи державотворення у спадщині в’ячеслава Липинського

У своїх поглядах В’ячеслав Липинський пройшов шлях від де­мократа до ідеолога консервативно-монархічного ладу. Центральні теми його творчості включали в основному національні, державотворчі питання. У взаємовідношенні цих питань, у їх значимості він на перше місце ставив проб­лему держави; саме через вирішення державотворчих проблем, вважав філософ, можливе вирішення проблем нації.

Липинський звертає увагу на те, що власна держава необхідна українському народу не тільки з мотивів соціально-політичних, а й економічних, бо "якщо ми задихались під тягарем слабо розвиненої економічно, поліцейсько-самодержавної Росії, то чи не задавить нас зовсім - останемось і надалі нацією недержавною".

Обстоюючи ідею єдності, гармонізації суспільних відно­син, віддаючи перевагу творчим силам над революційними, руйнівними, Липинський на противагу як інтернаціоналістам-соціалістам, так і націонал-соціалістам розглядав націю як єдність всіх мешканців даної землі і всіх громадян даної держави, всіх племен, мов, вір, «об'єднаних одним духом, християнським». Нація — це перш за все єдність ду­ховна, культурно-історична.

Проте російська пропаганда докладала багато зусиль, щоб витравити з народної пам'яті навіть згадки про славні часи боротьби українського народу за власну державу. Відсутність державницького досвіду значно утруднювала боротьбу за здобуття власної держави. Вихід з цього скрутного становища Липинський вбачав у поєднанні зусиль всього хліборобського населення. Саме воно повинне було витворити з себе ту провідну верству, яка забезпечить функціонування Української держави. Ця провідна верства мала поєднати в собі молоду енергію українського селянства з державницькою мудрістю нащадків гетьманських і старшинських родів. Вона, на думку Липинського, не повинна бути кастово-замкненою. Ця верства поповнюється кращими представниками усіх класів, в тому числі і робітничого, але при цьому "город не повинен диктувати свою волю українському селу". Це було підставою для звинувачення хліборобів-демократів у ненависті до пролетаріату. Але навіщо "ненависникам" так піклуватися про створення професійних спілок, захист прав робітників і навіть заявляти про підтримку українських робітничих партій. Пролетаріат України в переважній більшості був неукраїнського походження, тому являв собою сприятливе середовище для антиукраїнської агітації.

Таким чином, за Липинським, справжнім виразником нації має бути «політичний», а не «етнічний» українець, громадянин України, Української держави. Нація повинна народжуватися від держави, від єдності територіально-політичної, а не навпаки. Саме державність, єдність дер­жавно-творчих сил сприяють становленню нації, її єдності.

Свою державницьку ідею Липинський обґрунтовував месіанською ідеологією, яка в найбільшій мірі сприяє зміцненню державності. Віра в наперед визначене («ви­щими силами») призначення українського народу повести людськість до більшої досконалості повинна була стати важливим фактором у боротьбі за незалежність і само­стійність Української держави.

У своїй державотворчій концепції Липинський дотри­мується ідеї українського монархізму. Містична сила, месіанське призначення, релігійний порив народу повинні бути спрямовані українським Гетьманом-монархом, який не повинен вибиратися народом, а отримувати владу в спадковість. Монарх повинен в першу чергу спиратися на активну меншість, аристократію. Саме вона, «а не пасивна («українська») більшість творить держави і нації». Він пере­конаний у тому, що кожен народ повинен пройти період мо­нархії, абсолютизму і якраз відсутність в Україні абсолютної монархії не дала змоги створити свою власну державність.

Таким чином, в умовах, коли склалися сприятливі обставини для створення Української держави, але маси були захоплені соціалістичними лозунгами, Липинський в ім'я ідеї самостійності поступається монархізмом. Відомо, що наприкінці життя він прийшов до висновку, що форму державної влади повинен визначати сам народ. Але тоді це стало результатом глибоких роздумів над долею монархічної ідеї на Україні, в умовах же 1917 р. маємо справу з компромісом.

Виявом цього компромісу, на мій погляд, є інститут президентства, запропонований Липинським. Президент повинен бути репрезентантом Української держави і виконувати ті функції, які на нього покладуть Установчі Збори. Саме інститут президентства ототожнював зв'язок між вимушеною і бажаною формами державного устрою України.

Актуально звучить сьогодні ідея Липинського про рівність між державною і національною приналежністю. На, місце культурно-мовного націоналізму Липинський ставить територіальний патріотизм, стверджуючи погляд, що всі мешканці Української землі мають право бути пов­ноправними громадянами Української держави.

Олександр Яровий