Розділ ііі Ідеї державотворення в українській філософії

Анастасія Крилова

Суперечності етнічної основи української еліти

В. Липипський називає три методи формування національних еліт: класократичний, демократичний, охлократичний. Класократичний ме­тод полягає у інтеграції еліти з іншими соціальними групами, які склада­ють корпоративну монархічну державу. Демократичний метод заснова­ний на відкритій конкуренції за владу, яка точиться між різними групами суспільства, і він характерний для республік. Охлократичний метод створення еліти притаманний диктатурам - це влада окремих суспільно-політичних груп, яку відзначають прояви найнегідніших мотивів, дій: безглузді вбивства, вплив на представників влади шляхом шантажу, погроз тощо. У своєму вченні про еліту В. Липинський виходить із мак'явеллістської тра­диції європейської соціальної думки, в особах таких дослідників, як В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, які вважали, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства. На думку В. Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є поляки. Поляки, асимілюючись з "українською народною масою", стиму­люють процес відокремлення її в маси руських племен. В. Липинський є автором концепції "національної аристократії". На його думку, в кожній нації існує група людей, яка керує нацією, стоячи на чолі ЇЇ політичних і організаційних установ. Вона створює певні куль­турні, моральні, політичні та цивілізаційні вартості, які потім привлас­нює собі ціла нація для нормальної життєдіяльності. Таку провідну групу В. Липинський і називає "національною аристократією". Національна аристократія може реалізуватися тільки тоді, коли вона захоче створити свою державу. "... Бо без власної держави вона не матиме власної націо­нальної аристократії, а не маючи власної аристократії вона ніколи не ста­не нацією і лишиться по віки балакаючим на іншій мові племенем, підля­гаючи державно-національній організації чужої аристократії". В. Липинський підкреслює важливість процесу "постійного відновлен­ня або зміни аристократії", тобто циркуляції еліт. Коли цей процес припи­няється, то нація попадає під провід чужої, сильнішої, ніж власна, полі­тичної еліти, втрачаючи свою національну ідентичність. В. Липинський запевняє, що "без своєї власної національної аристократії - без такої мен­шості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб органі­зувати пасивну більшість нації всередині, і тим захистити її од ворожих на­скоків зовні - немає і не може бути нації". Постійне відтворення нації - це, за В. Липинським, вічний і незмінний наслідок кожної боротьби творчих, продукуючих класів. Вивчення проблематики «українських народних мас» він почав ще навчаючись в гімназії. “В осені 1900 р., - пише він до Дмитра Дорошенка (10 лютого 1930 р.)”, - я закликував гімназіяльну польську громаду злитись в одну з такою ж громадою українською. В польській громаді мали тоді верх П.П. Совці, які пропагували завзято самостійність України, але з тим, щоб вона була роблена без них, самими українськими руками, а вони б з цього користь для Польщі би тягнули. Поскільки перша ідея – самостійність – всеціло захопила мене, постільки друга – ролі безвідповідального провокатора цієї самостійности – була мені гидка і противна. Тому я покинув польську громаду і пішов до Українців, щоб сам особисто за своєю відповідальністю “робити” між ними по тогочасному пепесовському вислову – “самостійність”. Як бачимо, Липинський ставився з великим застереженням до насичування українського руху поляками, який би вони використовували для польських цілей.

Липинський доводив, що шляхта Правобережної України є прямими нащадками старих українських родів і закликав її сплатити борг своєму народові.

Мислитель завжди пов’язував свою долю з долею тієї верстви, до якої належав сам за етнічним та соціальним походженням: “Моє українство, це українство моєї верстви, яким я хочу врятувати цю верству од загибелі і зробити її потрібною для нашої землі, для нашого народу”.

Уже в листі, написаному в березні 1911 р. до Андрія Жука і товаришів, переважно з мігрантів з російської України, які планували тоді видавати у Львові суспільно політичний журнал, Липинський пропонує, щоб цей журнал стояв на позиціях самостійності України: ”Заявляю Вам, Товариші, зовсім ясно і непохитно, що можу пристати тільки і виключно до такого діла, в котрому австрофільство буде лише тактикою (з застереженнями), а котрого ціллю буде повно і цілковите визволення України по той і сей бік Збруча ”.

Після війни Липинський продовжує свою справу в еміграції. “Значно багатшу ніж перед війною ідеологічну суть надала цій праці пережита нами революція” (лист до Дмитра Дорошенка від 10 лютого 1930 р.). У такому самому листі, за рік до смерті, він отак оцінює наслідки своєї праці :”З факту, що я між українцями, з якими всіма силами своєї душі хотів злитися в однудержницьку громаду – що серед цих Українців я як був так і остався “чужим тілом” – роблю висновок, що ці Українці єсть органічно нездатні до державного життя ”. У листуванні знаходимо багато місць, де Липинський висловлює не надто високу думку про сучасних йому українців і сподівається, що майбутні українські покоління зможуть краще оцінити і зрозуміти його думку. Так, у листі до Сергія Шемета він пише: “хочу мати ще хоч трошки здорових глуздів, щоб написати те, що пригодиться може внукам, як не сучасним українським ідіотам і полуідіотам”.

Свідомість відчуженості та самостійності не штовхає Липинського до зневіри. Від зневіри, а то й розпачу його охороняє глибока релігійність.

Він завжди вірив, що українська інтелігенція зможе піднятися над своєю меркантильністю і служитиме своєму народові.

Наташа Підберезна