Ксенофонт. Спогади про Сократа. - м., 1993. - с. 119 – 123.

Крім вчення Сократа велику популярність і поширення одержали в античності етичні погляди Епікура (341 - 270 р. до н.е.) – відомого давньогрецького філософа, що заснував власну філософську школу. Епікур вважав, що метою «блаженного життя» є стан «атараксії», або відчуття безмежного задоволення, що приносить стан повної безтурботності. Щоб досягнути її, необхідно головним чином позбутися страхів перед тим, над чим не владна людина – від страхів перед богами, смертю і долею, і навести порядок у власній погоні за задоволеннями. Про це говориться в Листі до Менекея, що приписується цьому давньогрецькому філософуі.

5. Питання і завдання:

1. У чому, за Епікуром, полягає сутність щасливого життя?

2. Як людина для досягнення щастя може позбутися трьох найбільших недоліків у своєму житті – страху перед богами, смертю і долею?

3. Як запропонована Епікуром класифікація задоволень може допомогти в досягненні ідеалу блаженного життя?

4. Яку роль у досягненні щасливого життя відводить Епікур розуму?

5. У сучасній мові слово «епікуреїзм» часто вживається для позначення «схильності до почуттєвих задоволень, до затишку, до зручностей життя». На підставі тексту самого Епікура спробуйте підтвердити або спростувати дане визначення.

... Насамперед вір, що бог є істотою безсмертною і блаженною, тому що така загальна схема поняття про бога; тому не приписуй йому нічого, що чуже безсмертю і невластиве блаженству, а уявляй про нього лише те, що підтримує його безсмертя і його блаженство. Так, боги існують, тому що про них – очевидність; але вони не такі, як думає юрба, тому що юрба не зберігає їх [в уяві] такими, якими вважає.

Нечестивий не той, хто відкидає богів юрби, а той, хто приймає гадку юрби про богів, – тому що висловлення юрби про богів – це не передбачення, а домисли, і до того ж помилкові. Саме в них стверджується, начебто боги посилають дурним людям велику шкоду, а хорошим користь: адже люди звикли до власних достоїнств і до подібних собі ставляться добре, а усе, що не таке, вважають чужим.

Звикай думати, що смерть для нас – ніщо... Отже найжахливіше зло – смерть нас ніяк не стосується: коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть настає, то нас уже немає. Таким чином, смерть не існує ні для живих, ні для мертвих, тому що для одних вона сама не існує, а інші для неї самі не існують.

Більшість людей то біжать від смерті як від найбільшого зла, то жадають її як відпочинку від зла життя. А мудрець не ухиляється від життя і не боїться не-життя, тому що життя йому не заважає, а не-життя не здається злом...

Хто, по-твоєму, вище людини, яка про богів мислить благочестиво, і від страху перед смертю зовсім вільна.., що глузує з долі, яку хтось іменує володаркою усього, [і замість цього стверджує, що інше відбувається за неминучістю], інше з нагоди, а інше залежить від нас, – тому що ясно, що неминучість безвідповідальна, випадок невірний, а залежне від нас нічому іншому не підвладне і тому підлягає як засудженню, так і похвалі. Справді, краще вже слідувати байкам про богів, ніж скорятися долі, вигаданої фізиками, – байки дають надію умилостивити богів шануванням, доля ж містить невблаганну неминучість. Подібно і випадок для нього і не бог, як для юрби, тому що він не вважає, начебто випадок дає людині добро і зло, а вважає, що випадок виводить за собою лише початок великих благ або зол.

...серед бажань наших варто одні вважати природними, інші – дозволені; а серед природних – одні необхідними, інші – тільки природними; а серед необхідних одні – необхідними для щастя, інші – для спокою тіла, треті - просто для життя. Якщо при такому розгляді не допускати помилок, то всяка перевага і всяке уникнення приведе до тілесного здоров'я і душевної безтурботності, а це – кінцева мета блаженного життя. Адже усе, що ми робимо, ми робимо потім, щоб не мати ні болю, ні тривоги; і коли це, нарешті, досягнуто, то всяка буря душі розсіюється, тому що живій істоті вже не треба до чогось йти, немов до відсутнього, і чогось шукати, немов душевних і тілесних благ. Справді, адже ми почуваємо потребу у насолоді тільки тоді, коли страждаємо від її відсутності; а коли не страждаємо, то і потреби не відчуваємо.

...Отже, усяка насолода, будучи від природи рідною нам, є благо, але не всяка заслуговує переваги; так само і всякий біль є зло, але не всякого болю варто уникати; а треба про усе судити, розглядаючи і порівнюючи корисне і некорисне – адже часом ми і на благо дивимося як на зло і, навпаки, на зло – як на благо...

Тому, коли ми говоримо, що насолода є кінцева мета, то ми розуміємо аж ніяк не насолоду розпусти або чуттєвості, як думають ті, хто не знають, не поділяють або погано розуміють наше вчення, – ні, ми розуміємо волю від страждань тіла і від неспокою душі.

Початок же всього цього і найбільше з благ є розуміння; воно дорожче навіть самої філософії, і з нього почалися всі інші чесноти. Це воно учить, що не можна жити солодко, не живучи розумно, добре і праведно, і [не можна жити розумно, добре і праведно], не живучи солодко: адже всі чесноти те саме, що солодке життя і солодке життя невіддільне від них.