3. Через дефіс пишеться:

1. Частка не, вживана як префікс в іменниках – власних назвах: не-Європа, але в загальних – разом: нелюдина, неістота.

Правопис часток (крім не / ні)

1. Разом пишуться:

1. Частки би (б), то, що в складі сполучників: щоб, якби, немовбито, і частка же (ж) у складі стверджувальних часток авжеж, атож.

2. Частка –ся (-сь) у зворотних дієсловах: будується, наївся (наївсь).

3. Частка –сь у складі займенників і прислівників: котрийсь, якийсь, десь.

2. Окремо пишуться:

1. Частка що в сполуках дарма що, тільки що, хіба що, що ж до.

2. Частка то в експресивних сполученнях що то за, що то, чи то, які виконують функції підсилювальних часток.

3. Частки хай, нехай, за допомогою яких утворюються форми ІІІ особи однини і множини наказового способу: Хай живе мир між народами!

4. Частка би (б), за допомогою якої утворюється форма умовного способу дієслова: зайшов би.

5. Частка же (ж), що відіграє видільну роль у реченні: Він же великий учений.

6. Частки то, це, що мають у складі речення значення вказівності або визначальності: Чи це вже й пожартувати не можна?

3. Через дефіс пишуться:

1. Частки бо, но, то, от, таки, коли вони виділяють значення окремого слова: іди-бо, давай-но, тільки-но, так-от, так-таки, все-таки.

Примітка 1. Якщо між часткою та словом, до якого вона приєднується, стоїть інша частка, всі три слова пишуться окремо: скільки ж то (написано), чим би то (втішити).

Примітка 2. Частка таки пишеться окремо від тих слів, яких вона стосується, якщо вона стоїть перед ними: Він таки забіг до друга.

Спрощення у групах приголосних

Українська мова характеризується тим, що сполучення кількох приголосних будується у ній за законом висхідної звучності і мелодійності, тобто кілька приголосних, що стоять поруч, розташовуються від менш звучного до найбільш звучного, напр.: стр (сестра, стрибати, страх). Закон милозвучності вимагає сполучень, приємних для слуху. Через це такі нові звукосполучення, як -здн- (виїздити – виїзний), -стл- (щастя – щасливий), -ждн- (тиждень – тижневий), -рдц- (сердечний – серце), -стл- (лестощі – улесливий) тощо втрачають середній приголосний, що, відповідно, закріпилося на письмі.

У словах іншомовного походження спрощення відбувається тільки у вимові, напр.: студентський.

Слова-винятки (українського походження), в яких спрощення не відбувається: зап’ястний, кістлявий, шістнадцять, пестливий, хвастливий, хвастнути, хворостняк.

Зміни приголосних перед –ськ(ий), -ств(о)

Перед суфіксами -ськ(ий), -ств(о) деякі приголосні при словотворенні змінюються, змінюючи й самі суфікси.

1. к, ць, ч + -ськ(ий), -ств(о) дають -цьк(ий), -цтв(о): гірник – гірницький, ткач – ткацький – ткацтво;

2. г, ж, з + -ськ(ий), -ств(о) дають -зьк(ий), -зтв(о): Париж – паризький, боягуз – боягузтво;

3. х, ш, с + -ськ(ий), -ств(о) дають -ськ(ий), -ств(о): птах – птаство, товариш – товариський.

Правопис літер ґ і г

Літера Г передає на письмі гортанний щілинний приголосний як в українських словах: гадка, гей, могутній, плуг, так і в іншомовних (на місці h, g) давнішого походження: газета, генерал, грамота, Гомер, Англія, Гаага, а такох у недавніх запозиченнях, часто вживаних, особливо у звукосполученнях гео-, -лог-, -гог-, -грам-, -граф-: агітація, горизонт, географія, геолог, педагог, кілограм, фотографія.

Літера Ґ передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний як в українських словах, так і в давнозапозичених і зукраінізованих: ґава, ґазда, ґанок, ґніт (у лампі – рос. фитиль), ґоґель-моґель, ґрати (іменник) тощо та похідні від них, а також у прізвищах Ґалаґан, Ґудзь і под.

Примітка. У власних назвах іншомовного походження етимологічний (тобто первинний щодо походження) g згідно з усталеною традицією вимовляється як г; проте збереження g у вимові не є порушенням орфоепічної норми. Отже, правильною є вимова: Ґарібальді і Гарібальді, Ґданськ і Гданськ, Ґренландія і Гренландія, Ґібралтар і Гібралтар, Ґете і Гете.