5. Локальні правові норми.

Локальна норма в трудовому праві України - це правило загальнообов'язкової поведінки, санкціоноване державою і прийняте у встановленому законом порядку безпосередньо на підприємствах, установах, організаціях, і яке діє в його межах. Локальні норма­тивні акти приймають для врегулювання тих або інших відносин у сфері праці, якщо в законодавстві не передбачене пряме врегулю­вання.

До локальних нормативно-правових актів відносяться:

- колективний договір, який підлягає обов'язковому обговоренню і схваленню трудовим колективом на загальних зборах або кон­ференціях працівників ПУО. Але більшість локальних актів приймається власником або уповнова­женим ним органом спільно чи за погодженням з профспілковим органом;

- правила внут­рішнього трудового розпорядку в яких визначаються порядок прийняття на роботу і звільнення з роботи, порядок використання робочого ча­су, заохочення працівників, які сумлінно виконують свої трудові обов'язки, порядок притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності в разі порушення ним трудової дисципліни;

- технічні правила та інструкції, поло­женнями про структурні підрозділи ПУО. Ці норми спрямовані на забезпечення правильної розста­новки і застосування праці робітників і службовців, досягнення єдності у визначеності їх обов'язків і кваліфікаційних вимог, що до них ставляться, рівнів їх загальноосвітніх і професійних знань, навичок та вмінь;

- тарифно-кваліфікаційні характеристики робіт­ників і кваліфікаційні характеристики службовців, сформульовані з урахуванням дії законів;

- акти про встанов­лення систем оплати праці і форм матеріального заохочення (на­приклад: Положення про преміювання і виплату винагороди за під­сумками роботи за рік; список професій і посад, на яких може за­стосовуватися ненормований робочий час; тривалість додаткової відпустки за ненормований робочий день; графік щорічних відпус­ток тощо). Ці локальні акти приймаються власником або уповнова­женим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом.

Локальні правові норми мають певні ознаки:

• обмежена сфера дії в просторі;

• поширення на обмежене коло суб'єктів;

• спеціальна процедура прийняття;

- прийняття спеціальними органами або за їх участю (власник або уповноважений ним орган, профспілки або інші уповноважені представники трудового колективу);

- здатність максимально конкретизувати загальні правові норми.

Слід зазначити, що індивідуальний трудовий договір не визна­ється джерелом трудового права, оскільки положення такого дого­вору не є загальнообов'язковими і звернені до конкретних осіб - працівника і роботодавця (визначають їх права і обов'язки).

6. Міжнародні правові акти про працю.

Ст.8-1 КЗпП визначено співвідношення міжнародних договорів про працю і законодавства України. Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правіла, ніж ті, що їх містить законодавство України про працію, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди.

До договорів в галузі праці насамперед належать пакти про права людини 1966 року і належним чином ратифіковані або схвалені конвенції та реко­мендації Міжнародної організації праці (МОП), офіційно опубліковані в Україні.

Конвенція — правовий акт, який набуває сили міжнарод­ного зобов'язання тільки після ратифікації її не менш як двома країнами — членами МОП. Норми конвенцій, що ратифіко­вані, мають обов'язкову силу по відношенню до тих членів МОП, які ратифікували цю конвенцію.

Рекомендація МОП не покладає на держави будь яких зобов’язань, а рекомендує державам, щоб національні норми трудового права були по можливості приведені у відповідність з нормами, закріпленими в рекомендаціях.

Додаток 1.