Етапи логічного запам’ятовування:

1) Усвідомлення мети запам’ятовування;

2) Розуміння його смислу;

3) Аналіз матеріалу;

4) Узагальнення;

5) Запам’ятовування цього узагальнення.

Цей процес включає мимовільне запам’ятовування. Високий рівень оволодіння операціями (аналізом, синтезом, порівнянням, класифікацією тощо) у вирішенні пізнавальних навчальних завдань зумовлює високий мимовільний ефект.

Таким чином, у навчанні відбувається взаємодія розумових і мнемічних способів, а також саморегулювання мнемічної системи. Засвоєні суб’єктом розумові операції стають способом довільного логічного запам’ятовування.

Слід зауважити, що співвіднесення довільного запам’ятовування лише з механічним заучуванням є неправомірним. Мимовільне запам’ятовування, включене в логічний аналіз тексту (водночас він кілька разів прочитується), є мимовільно заучуваним. Багаторазове повторення характерне як для довільного, так і для мимовільного запам’ятовування. Розуміння мимовільного і довільного запам’ятовування як двох форм виявлення мнемічної системи виключає їх протиставлення за логічною структурою, яка рівною мірою впливає на них; вони залежать від організації навчання і змісту цілеспрямованої діяльності суб’єкта.

Зберігання – це процес, що забезпечує утримання матеріалу в мозку впродовж тривалого часу.

Відтворення – процес актуалізації знань, вмінь, навичок, засвоєних при запам’ятовуванні. Здійснюється у вербальній і руховій формі; є показником міцності запам’ятовування і водночас наслідком цього процесу.

Для свідомого керування пам’яттю знання закономірностей відтворення не менш важливе, ніж знання закономірностей запам’ятовування. Відтворений матеріал найчастіше є реконструкцією того, що зберігалося пам’яттю. Реконструкція тим значніша, чим більший обсяг і складніший зміст матеріалу, чим слабша спрямованість на точність запам’ятовування; чим менше він заучувався; чим тривалішим був період між запам’ятовуванням і відтворенням. Репродуктивні мнемічні дії тісно пов’язані з мисленням: узагальнення того, що в оригіналі подане в деталізованій формі; конкретизація того, що подане, в більш загальному або стислому вигляді; заміна одного змісту іншим, подібним за суттю; зміщення або переміщення окремих частин оригіналу; об’єднання того, що подане окремо одне від одного, і роз’єднання того, що в оригіналі пов’язане між собою; доповнення, яке виходить за межі оригіналу, а також мимовільне спотворення досвіду.

Відтворення поділяється на такі види: впізнавання, власне відтворення, пригадування і спогади.

Впізнавання – це найпростіше відтворення в умовах повторного сприймання. Впізнавання пов’язує наш досвід зі сприйманням об’єктів і дає змогу правильно орієнтуватися в навколишній дійсності.

Власне відтворення – мимовільне або довільне відтворення матеріалу запам’ятовування. Мимовільне відтворення становить потік асоціацій, зумовлених наявними думками, образами, емоціями, діями. В цьому разі відсутня відповідна мнемічна спрямованість. Довільне відтворення передбачає специфічну мнемічну спрямованість, яка забезпечує цілеспрямований пошук потрібного матеріалу. Це особлива розумова діяльність, опосередкована різними способами, які людина засвоює при навчанні і робить основою довільної регуляції пам’яті: аналіз, узагальнення, використання схем, планів тощо. Тому К. Д. Ушинський характеризував довільне відтворення як "працю, і працю важку", пов’язану з продовженням безлічі труднощів об’єктивного і суб’єктивного порядку. Довільне відтворення є найефективнішим, коли воно не дуже відстає в часі від запам’ятовування. До мимовільного відтворення належить явище ремінісценції, або «виринання» у свідомості того, що неможливо було згадати відразу після його запам’ятовування. Це відстрочене відтворення раніше сприйнятого, яке здавалося забутим. Це повніше й точніше відтворення матеріалу порівняно з його станом після запам’ятовування. Ремінісценції зазвичай проявляються під час роботи з логічно побудованим матеріалом, який викликає в індивіда ще й певні емоції.

Пригадування – довільне відтворення, що вимагає від людини активних вольових і розумових зусиль. Внаслідок пригадування з тривалої пам’яті відновлюється необхідна індивіду інформація. Цей процес розгорнутий у часі, й індивід відбирає, оцінює матеріал, робить висновки. Ефективність пригадування залежить від постановки й усвідомлення мети, готовності індивіда до швидкого і точного відтворення; використання таких репродуктивних дій, як, наприклад, створення необхідного образу та пошук відповідного матеріалу, контексту; порівнювання асоціацій; складання письмово або подумки плану матеріалу, що пригадується, тощо.

Пригадування потребує вольових зусиль, наполегливості. Лінощі в пригадуванні породжують недбале ставлення до знань. Примушуючи себе пригадати, ми виховуємо впевненість у можливості пригадати, ми звикаємо не забувати.

Спогади – локалізовані в часі та просторі відтворення індивідом образів свого життєвого шляху. У спогадах минуле життя людина співвідносить із суспільними подіями. Відтворення життєвого шляху відбувається в контексті історичних умов певного періоду, до якого людина була безпосередньо причетна. Спогади супроводжуються цілою низкою емоцій. Суб’єкт вибирає як змістові опори спогадів найбільш значущі для нього періоди життя. Розподіл образів пам’яті в часі призводить до того, що людина знає не тільки те, що відбувається з нею в теперішній момент чи відбувалося в минулому, а й з деякою впевненістю передбачає майбутнє. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують відтворення.

Забування – це мнемічний процес, який призводить до втрати чіткості й зменшення обсягу запам’ятованого, виникнення помилок у відтворенні і, нарешті, унеможливлює впізнання.

Забування – процес, протилежний запам’ятовуванню. Він виступає антагоністом відтворення, оскільки унеможливлює актуалізацію засвоєної інформації. Однак забування є необхідним і закономірним процесом пам’яті, ланкою системи, що регулюється. Забування, як і інші процеси пам’яті, зумовлюється низкою об’єктивних і суб’єктивних чинників, серед яких провідну роль відіграють час, значущість для суб’єкта інформації, що запам’ятовується, обсяг матеріалу, ступінь складності мнемічних завдань.

Порушення пам’яті називається амнезією. За динамікою перебігу мнемічних процесів амнезія поділяється на ретроградну, антероградну, ретардировану. Ретроградна амнезія являє собою забування минулих подій; антероградна – неможливість запам’ятовування на майбутнє; ретардирована амнезія пов’язана зі збереженням у пам’яті подій, пережитих під час хвороби, і наступним їх забуванням. Ще один вид амнезії – прогресивна – виявляється в поступовому погіршенні пам’яті аж до цілковитої її втрати.

3. Розвиток пам’яті. Експериментальне дослідження пам'яті було почато німецьким психологом Еббингаузом. Розроблена Еббингаузом методика дослідження пам'яті згодом була розвинена, і сьогодні відомі наступні основні методи, які розвивають похідну пам'ять.

1. Метод завчання. Випробуваний повторює ряд безглуздих складів доти, поки не зуміє безпомилково відтворити його. Скажемо, одному для завчання певного матеріалу необхідно 7 повторень, а іншому – 9. Далі ці числа вважаються коефіцієнтом пам'яті (завчання) кожного з них.

2. Метод економії, або заощадження. Допустимо, випробуваному для завчання певного ряду безглуздих складів потрібно 11 повторень. Після закінчення певного часу, коли він їх зовсім забуває, йому знову пропонується запам'ятати цей же матеріал. Цього разу для його завчання випробуваному буде потрібно набагато менше число повторень (допустимо, 5), хоча якщо попередньо впоратися в самого випробуваного, він цей матеріал зовсім не пам'ятає. Отже, виходить, що фактично він забув цей матеріал не повністю, інакше хіба зумів би він завчити його, повторивши всього лише п'ять разів замість одинадцяти. У цьому випадку коефіцієнт заощадження дорівнює 11-5=6. Між іншим, за допомогою даного методу з'ясовано, що абсолютного забування не існує – один раз вивчивши що-небудь, вивчити той же саме ще раз згодом легше, ніж це було в перший раз.

3. Метод дізнавання: випробуваному пред'являється ряд безглуздих складів; попередньо його попереджають, що він повинен довідатися їх серед нових складів.

4. Метод складів, які запам’яталися. Випробуваному один (або кілька) раз пред'являють для запам'ятовування ряд безглуздих складів, а потім просять перелічити їх. Кількість складів що запам’яталися дає коефіцієнт правильності запам'ятовування.

5. Метод правильних відповідей (уперше уведений Іостом, потім перероблений Мюллером і Пилцеккером). Випробуваний одержує завдання ямбічески або трохеічески прочитати попарно ряд безглуздих складів. Потім експериментатор називає перший склад якої-небудь пари, а випробуваний повинен назвати другий. Коефіцієнт запам'ятовування дорівнює співвідношенню кількості правильних відповідей до загального числа пред'явлених пар.

4. Поняття про мислення. Функції мислення. Теорії мислення. Мислення – це вища форма психічного відображення. Пізнання світу починається з відчуттів, сприймань та уявлень, але ця картина світу не дає змоги глибоко і всебічно пізнати його. Зокрема, живе споглядання не спроможне проникнути у складні форми взаємодії явиш, об'єктів, подій, у їх причини та наслідки. Для відображення цих моментів буття необхідний перехід від відчуттів, сприймань (чуттєвою відображення) до мислення. Шляхом мислення індивід виявляє взаємозв'язки між предметами, подіями і явищами, з'ясовує причини та наслідки цієї взаємодії. Мислення, надбудовуючись над відчуттями й сприйманнями, відкриває нові аспекти явищ та різних об'єктів. Так, у фізиці відкриті елементарні частинки або ультрафіолетові та інфрачервоні промені, їх не можна побачити, про них можна тільки мислити.

Мислення дає знання про істотні властивості, зв'язки і відношення об'єктивної реальності, здійснює у процесі пізнання перехід від явища до його сутності. Мислення є узагальненим відображенням дійсності. Мислення має активний, дійовий і цілеспрямований характер. Мислення нерозривно пов'язане з мовою та мовленням. Мислення має соціальну природу. Отже, мислення – це соціально зумовлений, пов'язаний з мовленням психічний процес самостійного відображення істотно нового, тобто процес узагальненого та опосередкованого відображення дійсності в ході її аналізу і синтезу, що виникає на основі практичної діяльності з чуттєвого пізнання і здатний виходити далеко за його межі.