Антиукраїнська політика російського царизму та початок відродження української свідомості. Кирило-Мефодіївське братство

В середині XIX ст. Київ став центром загальнополітичного українського національного руху. На початку 1840-х років студенти й молоді викладачі Київського університету організували таємний гурток “Київська молода”, метою якого було національне відродження та пропаганда серед поміщиків ідей звільнення селян від кріпацтва. Гурток через деякий час припинив своє існування, але його найактивніші діячі (професор історії Київського університету Микола Костомаров, чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і вчитель з Полтави Василь Білозерський) створили в кінці 1845 р. (за іншими даними це було весною 1856 р.) справжню нелегальну організацію.

Організація на честь слов’янських просвітників, проповідників православної християнської релігії, була названа Кирило-Мефодіївським товариством (братством).

До основного складу товариства увійшло 12 осіб. Крім названих організаторів серед них були: поет і художник Тарас Шевченко; письменник і педагог, автор української абетки (якою користуються і сьогодні) Пантелеймон Куліш; педагог і журналіст (вищу освіту здобув у Парижі) поміщик з Полтави Микола Савич; поет- перекладач Олександр Навроцький; етнограф-фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда; поет і публіцист, автор трактату з правознавства “Ідеали держави” Георгій Андрузький; педагог Олександр Тулуб; педагог Дмитро Пильчиков. У засіданнях товариства брали участь не лише постійні члени. Братчики виступали за об’єднання слов’янських народів у федерацію зі столицею у Києві.

За винятком Гулака, кирило-мефодіївці робили наголос на культурно- просвітницькій діяльності, яка мала створити передумови для соціальних реформ. Т.Шевченко, який став членом товариства у квітні 1846 р., разом з Гулаком очолив революційне крило товариства, яке прагнуло повалення самодержавства та організації народного повстання проти кріпосництва.

Найдокладніше програма Кирило-Мефодіївського товариства викладена в історико-публіцистичному творі “Книга буття українського народу” (або “Закон Божий”).В цілому тут викладено 109 положень релігійно-повчального та історико- публіцистичного змісту: розповідалося про боротьбу українського козацтва, Велику французьку революцію тощо.

За доносом одного із студентів весною 1847 р. всі 12 постійних учасників товариства були заарештовані і відправлені до Петербурга. Микола І особисто керував слідством. Братчиків було засуджено й заслано. Коли Олександр II у 1855 р. амністував їх, Білозерський, Костомаров, Куліш, пізніше Шевченко прибули до Санкт-Петербурга, який став центром українського національного руху. Поміщики-меценати В.Тарновський і Г.Галаган дали Кулішеві кошти на організацію видавничої справи.

Здійснення реформ 60-70 рр. Хіх ст. В Україні та її наслідки

На середину XIX ст. з 13,5 млн. усього населення Наддніпрянської України 5,3 млн. становили кріпаки (приватновласницькі селяни) та 5,2 млн. — державні селяни. З 1857 р. над проектом реформи про скасування кріпосного права працювали губернські та Головний (при цареві) комітети. Проект реформи було прийнято Державною Радою, далі працювала Редакційна комісія.

19 лютого (3 березня за н.ст.) 1861 р. Олександр II підписав Маніфест, “Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності” та місцеві “положення”. Обнародування цих документів у Петербурзі й Москві сталося 5 березня, а в містах і селах України з 9 березня по 2 квітня. За цей час, на випадок селянських заворушень, місцеві власті приготувалися до відповідних дій. Підписані царем документи, містили такі головні моменти: 1) проголошувалась ліквідація особистої залежності селян, селяни включалися до вільного селянського стану; 2) в організаційному відношенні селяни створювали сільські громади та обирали органи громадського самоврядування, поміщик укладав угоди з громадою, а не поодинокими особами; 3) селянам дозволялося купувати нерухоме майно, займатися торгівлею, вільно одружуватися.

Для окремих територій імперії існували “місцеві положення”, які відповідали земельним відношенням між поміщиками й селянами. Так, особливі правила існували для трьох груп губерній: 1) для Великоросійських, Новоросійських і Білоруських; 2) для Малоросійських губерній; 3) для Південно-Західних губерній.

Звільнення селян з кріпацтва мало відбуватися поступово. До укладання викупних договорів селяни підлягали владі поміщика, на протязі 9 років вони не мали права відмовитись від наділу і вийти з общини. Поміщики отримували компенсацію за селянську землю з державної скарбниці. Селяни повинні були протягом 20 років відшкодувати державі ці гроші.

Місцевими положення встановлювалися граничні наділи на одну ревізьку душу (для південних губерній вони складали 3-6,5 дес., в Харківській — 1-4,5 дес.). Селянські наділи зменшувалися, але землю було оцінено в середньому на 45% вище її справжньої вартості. Селяни мусили давати поміщикам щорічний “оброк” та відробляти за кожну десятину землі (на Лівобережжі — від 12 до 21 днів), а на Правобережжі селяни відробляли влітку три п’ятих від колишньої панщини, а взимку дві п’ятих.

В 1866 р. було вирішено долю державних селян. Вони повинні були викупити свій наділ, а до того часу сплачувати державі щорічний оброк.

Незважаючи на свою обмеженість, ліквідація кріпосного права відкривала широкі можливості для господарської активності. Промисловість в Наддніпрянській Україні стала розвиватися прискореними темпами.

Земська реформа 1864 р. проводилась відповідно до підписаного царем Олександром II “Положення про губернські та повітові земські установи” з метою покращання системи місцевого управління. Було утворено губернські та повітові земські зібрання (розпорядчі органи) та земські управи (виконавчі органи).

Земства були органами місцевого еамоврядування, у якому брало участь все населення, яке мало земельну власність. Дворянство, як найбагатший стан, було в земствах найчисельнішим. Головою губернського земського зібрання ставав губернський предводитель дворянства, а повітового зібрання — повітовий предводитель. Земства утримувалися за рахунок податку від кожної десятини землі, який стягувався з населення. Земства займалися будівництвом і ремонтом шкіл та лікарень, наглядали за розвитком місцевої промисловості та станом фунтових доріг.

На Україні було утворено 6 губернських і 60 повітових земств. На Правобережжі земства були введені лише у 1911 р., оскільки царський уряд довгий час боявся, що там вони могли потрапити під польський вплив.

Земську роботу проводили в основному середньо заможні дворяни- землевласники, серед яких було багато свідомих українців. Серед активних членів земств були видні діячі українського національного руху. На Полтавщині: Іван Лучицький (професор всесвітньої історії Київського університету); на Чернігівщині: Олександр Лашкевич, Борис Грінченко (письменник, фольклорист і мовознавець), Михайло Коцюбинський, Петро (лікар) і Дмитро (історик, публіцист) Дорошенки та інші.

Реформа самоврядування в містах проведена в 1870 р., коли було введено Міське положення. У кожному місті було запроваджено міські думи, членів яких обирало все населення, що сплачувало податки (власники будинків, крамниць, підприємств тощо). Оскільки в багатьох містах України населення було переважно неукраїнське, то значення міста в українському національному русі було малопомітним.

Судова реформа 1864р. вводила замість станового закритого суду відкритий безстановий, з гласністю судочинства. Суди поділялися на три види: 1) мировий суд, до якого суддів обирало на три роки саме населення — для вирішення дрібних побутових справ; 2) державний цивільній суд, 3) державний карний суд. Вину підсудного визначали присяжні, вибрані населенням.

В 1863 р. відновлено автономію університетів. Вводилась єдина система початкового навчання.

У 1864 р. почалося проведення військової реформи. На території України створено Київський, Одеський і Харківський військові округи.