1. Предмет і місце антропології в системі наук про людину

Термін "антропологія" грецького походження (антропос - людина, логос - наука) і означає "наука про людину". Вважають, що вперше це слово вжив Аристотель (384-322 до н. Е.), найбільший натураліст і філософ давнини, вивчаючи духовне начало людини. Перші паростки наукових знань про людину ми знаходимо в працях античних філософів: Анаксимандра, Демокріта, Емпедокла, Сократа. Питання морфології та анатомії людини, його місця в системі природи, тілесні відмінності у фізичному типі окремих народів, звичаї і побут численних племен і народів, з якими стикалися мандрівники під час своїх мандрівок, хвилювали і були предметом досліджень багатьох мислителів Стародавньої Греції та Риму. Становлення ж антропології як науки в її сучасному понятті належить до нового часу, до середини XIX ст.

У працях західноєвропейських вчених термін "антропологія" мав подвійне значення - як науки анатомічної (про людське тіло) і про духовну сутність людини. На початку XVIII ст., Коли слово "антропологія" тільки починало входити в науковий обіг, воно означало "трактат про душу і тіло людини". Згодом цей термін у загальній формі розшифровувався так само, об'єднуючи всебічне вивчення людини, її біологічні, соціальні та духовні властивості. Протягом XIX ст. і до наших днів у багатьох зарубіжних країнах (Англія, Франція, США) прийнято широке поняття антропології як загальної науки про людину.

Антропологія в такому розумінні поділяється на "фізичну", або "соматичну" антропологію, "соціальну", або "культурну" - тобто етнографію.

Антропологія це - галузь природознавства, що посідає особливе місце серед біологічних наук. Вона вивчає походження і еволюцію фізичної організації людини та її рас. Це наука про мінливість людського організму в просторі і часі, законах цієї мінливості і чинниках, нею керуючих. Антропологія як би вінчає собою природознавство. Але так як життя людини нерозривно пов'язана з суспільним середовищем, то й антропологія, вивчаючи людини, вступає в ту область, де існують соціально-історичні закономірності. У цьому специфіка антропології, складність її досліджень, в цьому відмінність його від інших біологічних наук, її безпосередній зв'язок з історичними науками - археологією, етнографією, історією.

2. Методи антропології

Антропологія відрізняється своїми головними методами (заснованими на довгостроковому включеному спостереженні та лінгвістичної компетентності), мікродослідження, і розширенням за межі суворо соціальних явищ у бік культури, мистецтва, індивідуальності і пізнання.

Методи антропології - антропоскопію (описова методика), антропометрія (вимірювальна методика), краніологія (вивчення черепа), остеологія (вивчення кісткового скелету), одонтологія (вивчення зубної системи), дерматогліфіка (вивчення шкірного рельєфу), пластична реконструкція (відновлення обличчя людини по черепу ), дослідження крові, мікроанатомія та ін

3. Історія антропології

- в начале XIX столетия. Як самостійна галузь науки антропологія виникла пізно - наприкінці XVIII - на початку XIX століття. Однак найбільш ранні спроби зрозуміти місце людини в природі, його подібність з іншими організмами, його своєрідність, варіації людського типу по різних країнах, вікові зміни, пояснити його походження є, мабуть, настільки ж древніми, як саме наукове знання взагалі. Основні етапи формування антропологічних знань збігаються з поворотними періодами історії людського суспільства. Переходи від однієї соціально-економічної формації до іншої, що супроводжувалися бурхливою переоцінкою цінностей, боротьбою між старим і новим світоглядом, підйомом або катастрофою тисяч індивідуальних доль не могли не вести до глибокого роздуму про сутність людської природи. Люди хотіли знати про "призначення" людини, про сили, які привели людини у світ і які, озброївши його розумом, підняли над усіма живими істотами і в той же час зробили жертвою незліченних лих та соціальної несправедливості. Зачатки наукових знань про людину виникли в надрах античної філософії. У творах філософа мілетської школи Анаксимандра (610-546 рр.. До н. Е.), який прагнув пізнати походження і розвиток всього сущого з першооснови буття - безмежного, чи "апейрон", викладаються ідеї про виникнення людини шляхом ряду перетворень його її - тварин. Зачатки еволюційного погляду на людину можна знайти в Демокрита (близько 470-380 рр.. До н. Е.) і у Емпедокла (490-430 рр.. До н. Е.). Античні філософи прагнули визначити головні джерела відмінностей людини від тварин. Анаксагор (500-428 рр.. До н. Е.), Сократ (469-399 рр.. До н. Е.) висловлювали думку, що людина зобов'язана своїм високим становищем у світі наявності в неї руки. Думки про величезну роль слова (мови) для людини розвивав знаменитий афінський учитель красномовства Ісократ (436 - 338 рр.. До н. Е..).

Проте філософія була не єдиним джерелом, що породжувало антропологічні узагальнення. Зоологічні спостереження над домашніми і дикими тваринами також вели до міркування про місце людини в органічному світі. Анатомування тварин і вивчення захворювань людини сприяли росту знань про явища мінливості окремих органів людського тіла під впливом їхніх функцій.

Слід вказати, що анатомічні знання накопичувалися ще задовго до того, як вони одержали відображення в працях грецьких учених.

Широко відомо високе мистецтво бальзамування трупів у Древньому Єгипті. Воно, безсумнівно, вимагало знань в області будови людського тіла. Реалістична, що вражає своєю портретністю, скульптура Древнього Єгипту також безсумнівно припускає достатнє знайомство з анатомією. Те ж слід сказати і про скульптуру древнього Криту.

Спостереження мандрівників знайомили античних людей із племінними, расовими відмінностями людей. Таким чином, накопичувалися знання, які в подальшому ході розвитку науки допомагали висвітлювати питання про походження людини (філософія, зоологія), про морфологічні варіації в людини (медицина), про людські раси (географія).

Алкмеон Кротонський (близько 500 р. до н. Е.), розсікаючи трупи тварин, зробив ряд анатомічних відкриттів. Один з найвідоміших лікарів стародавності - Гіппократ (460-356 рр.. До н. Е.) - вивчав вплив клімату на організм людини; йому ж належить навчання про темперамент, побудований на уяві про чотири "соки" людського тіла: кров, жовту жовч, чорна жовч і слиз. Перевага крові, за Гіппократом, характерно для сангвініка, жовтої жовчі - для холерика, чорної жовчі - для меланхоліка, слизу - для флегматика.

Велике значення для розширення географічного кругозору в античному світі мали подорожі Геродота (484-406 рр.. До н. Е.). До наших днів його твору - одне з найважливіших джерел для вивчення побуту і звичаїв стародавніх народів, а в деякій мірі і їхнього фізичного типу. Так, описуючи колхов (предків грузинів, жителів Колхіди), Геродот вказував, що вони темношкірі і кучерявим, причому звертав увагу на те, що і серед інших сусідніх з ними народів є володарі таких же прийме. Описуючи жителів північного Причорномор'я, Геродот повідомляв, що велике і численне плем'я, що жило між верхнім Доном і середнім плином Волги, - будини - "усі блакитноокі і рудоволосі". Свідчення такого роду дуже цінні, тому що вони доповнюють дані палеоантропології і дозволяють скласти уявлення про поширення деяких антропологічних типів до епохи "переселення народів".

Вивчення людини досягає в античний час своєї вершини в Арістотеля (384-322 рр.. До н. Е..). У своїх працях "Істерія тварин", "Про частини тварин", "Про виникнення тварин", "Про душу" Арістотель закладає основи вивчення тварин. Він розробляє класифікацію, розглядає функціональну роль частин тіла, а також механізмів їх виникнення, аналізує кореляції (зв'язку) частин. Він широко використовує порівняльний метод вивчення і вводить у біологію принцип аналогії. повышения организации. Аристотелю належить ідея "драбини істот" ряду чи поступового v підвищення організації. в. Слід мати на увазі, що хоча погляди Арістотеля були далекі від ідей еволюції, однак його принцип ступенеобразно розташування істот зіграв у XVIII ст. велику роль у розвитку еволюційного вчення.

Арістотелю належить величезна заслуга в розробці проблеми місця людини в органічному світі. У його творах можна знайти безліч глибоких думок про морфологічні особливості людини, що відрізняють його від тварин. Однак Аристотель розійшовся з Анаксагор і Сократом в оцінці ролі руки людини. "... Людина розумна тварина не тому, - писав Аристотель, - що має руки, але тому й має руки, що він розумна істота, тому що розумна буде користуватися добре дуже багатьма інструментами, а рука, очевидно, не один інструмент, а багато: вона - як б інструмент інструментів. Тому саме, що може сприйняти найбільше число мистецтв, природа дала руку, найбільш придатний з інструментів ". У цьому міркуванні очевидна телеологічна сутність світогляду Аристотеля, який пояснював наявність рук у людини, виходячи з тієї мети, якої служать руки в істоти, наділеної розумом.

З учених древнього Риму найбільше значення в історії антропологічних знань має Лукрецій Кар (99-55 або 95-51 рр.. До н. Е..), Автор поеми "Про природу речей", в якій він розвивав ідеї про природне походження органічного світу і людини і дав чудову по яскравості картину розвитку культури від первісної дикості до цивілізації. Інший найбільший римський вчений - Клавдій Гален (131-200 рр..) Н. е.) - завоював собі славу і незаперечний авторитет протягом майже 'чотирнадцяти сторіч як медик і анатом. Гален зробив численні розтину трупів тварин, головним чином собак і нижчих мавп.

Епоха середніх століть у Європі - період застою в усіх галузях знань. - У цей час традиції античних авторів знаходять своє продовження в Передній і Середній Азії, де жили і творили такі гіганти наукової думки, як Ібн-Сина і Біруні. Від цього часу в анатомічній сучасній номенклатурі збереглася чимала кількість арабських термінів.

Епоха Відродження протиставила аскетизму і залізному гніту церковної догматики Середньовіччя полум'яне замилування людиною, її фізичної і духовної міццю. "Це був найбільший прогресивний переворот, - писав Енгельс, - пережитий тоді людством, - епоха, яка потребувала титанів і яка породила титанів за силою думки, пристрасті і характеру, по багатосторонності і вченості". Щоб скласти собі уявлення про те, з яким захопленням писали люди цієї епохи про людське тіло, досить прочитати наступні рядки чудового скульптора і ювеліра Бенвенуто Челліні: "Ти змусиш свого учня змальовувати ці чудові стегнові кістки ... ... Коли ти намалюєш і добре закріпиш ці кісти у твоїй пам'яті, то почнеш малювати ту, яка міститься між двох стегон; вона прекрасна і називається sacrum ... Потім ти будеш вивчати спинний хребет, що називають хребетним стовпом. Він спирається на крижі і складений із двадцяти чотирьох кісток, що називаються хребцями ... Тобі буде приємно малювати ці кістки, тому що вони чудові ".

Епоха Відродження ознаменувалася великими успіхами в області анатомії людини. Чудово, що Леонардо да Вінчі пропонував вивчати якнайбільше варіантів будови і вибирати як норму середній. Він же помістив малюнок руки людини поруч з малюнком руки мавпи.

На першому місці серед анатомів варто назвати реформатора анатомії Везалія (1514-1564), найважливіша праця якого "Фабрика людського тіла" була заснована на ретельному вивченні тіла людини. Великий внесок в анатомію внесли Фаллопій, Євстахій, Фабрицій. Серед зоологічних робіт велике значення мали праці Клузія, описали різних екзотичних тварин, Геснера, автора п'ятитомної енциклопедії тварин і безлічі інших робіт, Белона, вивчав птахів і дав повчальне зображення кістяка птаха поруч з кістяком людини в однакових позах і з однаковими літерними позначеннями гомологічних частин. Особливої ​​згадки заслуговує Улісс Альдрованді (1522-1605), який зробив спробу побудувати класифікацію тварин по ступені їхнього споріднення. Альдрованді також належить заслуга правильної оцінки значення кам'яних стріл, що знаходяться в землі, він вважав їх виробами древніх людей. Слід нагадати, що в середні століття в кам'яних стрілах бачили метальні знаряддя відьом. в. Правильне тлумачення кам'яних сокир як виробів людських рук давав також натураліст кінця XVI ст. Меркато.

и XVI столетий. Величезне значення для розвитку знань про раси мали великі географічні відкриття XV і XVI століть. Їм передували подорожі венеціанця Марко Поло (1254-1323), що познайомив європейців з високою культурою китайського народу і повідомив перші відомості про населення багатьох азіатських країн.

Подорожі Христофора Колумба, Васко да Гами-, обогнувшего Африку з півдня і проник до Індії морським шляхом (1497), і першу кругосвітню подорож Магеллана (1521) дали підставу для критики вчення церкви про походження всіх людей від Адама і Єви.

Одним з важливих для антропології наукових результатів далеких подорожей було перше безпосереднє ознайомлення європейців з мавпами. Так, супутник Магелана Пигафетта (1598) писав, що на африканських берегах "водиться безліч мавп, що наслідуючи людським рухам роблять велику приємність знатним особам". в. Знання про африканських антропоморфних мавп у XVII ст. накопичувалися завдяки мандрівникам (наприклад, англієць Пуркас - 1625) і анатомам (голландець Тульпіус-1641, англієць Тайсон-1699). Можливо, що описаний Пуркас "понго" - це горила, а "енджеко" - шимпанзе. Об'єктами досліджень Тульпіуса і Тайсона були шимпанзе.

Названі дослідження послужили важливим матеріалом для обгрунтування надалі ідеї близькості предків людини до тварин. в. Ця ідея отримала свій розвиток в боротьбі матеріалізму проти ідеалізму у французьких філософів-матеріалістів XVIII ст. (Дідро, Гельвеція, Ламеттрі, Гольбах).

В атмосфері насувалася революційної бурі народжувалися ідеї про загальність закону зміни речей, про розвиток живої природи, про еволюцію, але ці ідеї були ще невиразні й уривчасті, а нерідко і внутрішньо суперечливі. Фактичний матеріал для створення справжньої теорії еволюції був ще зовсім недостатній.

в. Одночасно з висловленнями сміливих здогадів про походження людини від тварин у XVIII ст. будувалися класифікаційні схеми. Найбільший натураліст Карл Лінней (1707-1778) виділив загін приматів, у який він помістив разом з кажаном, лемуром і мавпою також і людину. и его разделение на четыре расы. Йому ж належить і виділення виду Homo sapiens і його поділ на чотири раси.

Серед численних подорожей найбільш велике значення мали три плавання англійського мореплавця Джемса Кука, зроблені ним з 1768 по 1779 р. в Тихому океані. У результаті цих плавань було спростовано чисто умоглядне переконання, пануюче тоді в науці, в існуванні величезного континенту "Невідомої Південної землі" (у південній частині Тихого океану). Крім того, було відкрито східне узбережжя Австралії, були вперше нанесені на карту такі великі острови, як Нова Зеландія, Нова Каледонія і безліч інших великого і малого розмірів. Були зібрані відомості про природу острівного світу Тихого океану, про зовнішній вигляд і культуру його населення.

в. Найважливішим періодом у розвитку антропології й у її формуванні як особливої ​​науки була середина минулого столетія.60-е і 70-і роки XIX ст. характеризуються зростанням інтересу до питань систематики людських рас, їхнього походження і розселення. У Парижі, за ініціативою Поля Брока, в 1859 р. грунтується Антропологічне наукове суспільство, при якому були організовані музей і Антропологічна школа. У 1863 р. грунтується Антропологічне суспільство в Лондоні, в 1864 р. - антропологічний відділ Товариства любителів природознавства в Москві. Пізніше аналогічні організації виникають в Німеччині, Італії та інших країнах.

У числі основних завдань цих товариств значиться вивчення людських рас. Увага широких кіл суспільства до расових відмінностей у людини характерно для епохи імперіалізму - епохи остаточного територіального поділу світу між найбільшими капіталістичними державами і загострення протиріч між невеликою жменею пануючих націй і поневоленими народами колоніальних і залежних країн. Колоніальна експансія європейських держав, різкі національні протиріччя в самій Європі у зв'язку з об'єднанням Німеччини і її перемогою у франко-прусській війні, загострення національного питання в царській Росії, війна Північних і Південних штатів Америки і пов'язане з нею негретянське питання - всі ці обставини надзвичайно підсилюють інтерес різних груп суспільства до проблеми расових особливостей у людини. У цей період прогресивні суспільні сили вступають у запеклу боротьбу з апологетами реакції, що відстоюють теорію нерівності рас. Расизм знаходить собі особливо благодатний грунт у середовищі американських і англійських полігеністів, які намагаються обгрунтувати законність торгівлі неграми уявними аргументами на користь "теорії" близькості темношкірих рас до тварин. Найбільш принципову і послідовну критику ці рабовласницькі погляди зустріли з боку російських революційних демократів, головним чином Н.Г. Чернишевського. Фактичне їх спростування було дано дослідженнями М.М. Миклухо-Маклая на Новій Гвінеї.

Найбільшою подією в історії антропології була поява праць Чарльза Дарвіна "Походження людини і статевий відбір" (1871) і "Про вираження емоцій у людини і тварин" (1872). в., трудом Ламарка “Философия зоологии” (1809), трудом самого Дарвина “Происхождение видов” (1859), рядом работ его сторонников - Гексли, Геккеля и др., а также успехами археологии палеолита (Буше де Перт), четвертичной геологии (Ляйелль) и других отраслей знания. Вони були підготовлені передусім ідеями еволюціоністів XVIII ст., Працею Ламарка "Філософія зоології" (1809), працею самого Дарвіна "Походження видів" (1859), поруч робіт його прихильників - Гекслі, Геккеля та ін, а також успіхами археології палеоліту ( Бушу де Перт), четвертинної геології (Ляйелль) та інших галузей знання. Роботи Дарвіна завдали нищівного удару телеологічним поглядам на людину, і в цьому - найважливіша сторона прогресивного значення його праць для антропології.

Питання походження і еволюції людини розроблялися в часи Дарвіна головним чином зоологами. Антропологія 60-70-х років зосереджувала свою увагу переважно на вивченні рас. У ці ж роки посилено розробляються питання методики антропометрії (Брока, Бер, Велькер, Богданов), а пізніше - прийоми варіаційно-статистичного дослідження, що дозволяють шляхом обліку статистичної вірогідності результатів встановлювати чи відкидати розходження між середніми арифметичними зіставляються.

Однак вже наприкінці минулого століття проблему антропогенезу робиться невід'ємною частиною антропологічної науки. Разом з цим природно народжувалося питання про взаємовідносини між расознавство, з одного боку, і навчанням про виникнення і розвиток людини - з іншого. Ідеологи реакції перенесли закономірності природного добору в людське суспільство. Так виникли тенденційні, глибоко помилкові напрямки - "антропосоціологія", "соціальний дарвінізм", "расистська євгеніка" і інші лжетеорія, покликані виправдати експлуатацію і винищування колоніальних народів. Усім цим побудовам протистоїть справжня наука і, насамперед, величезна маса фактичного матеріалу, зібрана вченими багатьох країн світу.

Велику увагу приділили питанням антропології К. Маркс і Ф. Енгельс у своїх працях "Німецька ідеологія", "Діалектика природи", в 1-му томі "Капіталу", "Анти-ДюрІнгу", "Походження сім'ї, приватної власності і держави" і особливо в роботі "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину".

Класики марксизму вперше показали глибоке принципове розходження між явищами громадськими та біологічними, обгрунтували неприпустимість перенесення біологічних закономірностей для пояснення історичних процесів і тим самим дали можливість правильно вирішувати питання про фактори антропогенезу, про співвідношення етнічних і расових поділів та ін