Лексикографія

Збором та систематизацією слів, а також теорією та практикою укладання словників займається лексикографія.

Словник – зібрання слів (іноді – словосполучень), розта­шованих у певному порядку, з певними супутніми пояс­неннями залежно від його призначення.

Словники бувають короткі (до 30 000 слів), середні (70 000–80 000 слів) й повні (понад 80 000 слів).

Укладання й видання словників – суспільно необхідна діяльність, складова частина прогресу суспільства. Словники виконують як інформативну, так і нормативну функції. Словникове багатство мови забезпечує точне бачення навколишнього світу, сприяє розкриттю його закономірностей, розумінню внутрішнього світу людей. Якщо лексика мови в усій її повноті не доступна всім членам суспільства, якщо немає пе­рекладних словників, то суспільство збіднюється і його творчі можливості не реалізуються як слід.

Словники бувають енциклопедичні (у них подано інформацію про ті чи інші явища дійсності, країни, події, лю­дей і т. д.) та лінгвістичні (у них з’ясовується значення слів, характеризуються їхні особливості). Енциклопедичні словники зосереджують увагу на денотаті, лінгвістичні – на слові. До реєстру енциклопедичного словника входять тільки іменники та іменникові словосполучення, що означають як загальні, так і власні назви; до реєстру лінгвістичного слов­ника – як правило, усі частини мови, причому іменники май­же виключно ті, які означають загальні назви.

Про певні відмінності між цими двома різновидами слов­ників свідчить опис того самого слова в «Українському ра­дянському енциклопедичному словнику» і в «Словнику української мови» (в 11 томах).

В енциклопедичному словнику:

ЖУРНАЛ (франц. lе jоиrпаl) – періодичне друковане видання, що виходить щотижня, щодекади, щомісяця, один раз на 2 тижні, на 2 місяці, на квартал чи рідше. За харак­тером і напрямом Ж. поділяються на політичні, літературні, наукові та спеціальні (галузеві), для жінок, молоді, дітей тощо; ілюстровані й неілюстровані. Як і газети, Ж. відіграють велику роль у громадському житті, відображаючи ідеологію класів, політику партій. Ж. з'явилися в Європі в 2-й пол. 16 ст. (Кельн, 1583). Перші Ж. на Україні припадають на поч. 19ст. (“Харьковский Демокрит”, 1816; “Украинский вестник”, 1816–19; “Украинский журнал”, 1824–25). В 1861–62 в Петербурзі виходив перший укр. літ.-науковий і громадсько-політичний Ж. “Основа”. На Західній Україні першим укр. Ж. були “Вечорниці” (1862–63).

У лінгвістичному словнику (стаття наводиться зі скоро­ченням):

ЖУРНАЛ, у, ч. 1. Періодичне друковане видання у ви­гляді книжки. Вчора до мене звернулась редакція одного з нових великих журналів з проханням дати їм щось до пер­шої книжки (Коцюб., III, 1956, 416); Аліна сиділа на кормі й одверто сумувала, удаючи, що читає гумористичний жур­нал (Янов., 1, 1958, 471).

2. Книга чи зошит для систематичних записів про що-небудь. [Лазарев:] В такому випадку прошу вас записа­ти до корабельного журналу: лейтенант Лазарев просить висадити його на берег (Довж., Зач. Десна, 1957, 418); // Книга для обліку відвідування та успішності учнів. Вона сіла за стіл і, розгорнувши класний журнал, зробила переклич­ку (Донч., IV, 1957, 294).

Повністю до компетенції мовознавства належать лінгві­стичні словники, а енциклопедичні – це предмет передусім окремих галузей науки чи науки в цілому, хоч у них наявні й тлумачення семантики окремих слів, як це видно з наведеного вище прикладу.

За мірою охоплення лексики лінгвістичні слов­ники поділяються на загальномовні (тією чи іншою мірою охоплюють усю лексику мови, не вирізняючи тих чи інших її семантичних категорій) і спеціальні (подають лексику тільки певного роду, певної семантичної категорії).

За тим, скількох мов стосується словник, лінгвістичні словники бувають одномовні і перекладні.

Одномовні словники за призначенням можна поділити при­близно на такі підгрупи:

тлумачні – стосуються насамперед семантики слів; сюди належать загальномовні тлумачні словники, які охоплюють більш-менш усю лексику, а також спеціальні словники фразеологізмів та крилатих слів, у яких не тільки фіксу­ються ці категорії лексики, а й розглядається значення окремих лексичних одиниць; словники іншомовних слів, які охоплюють порівняно недавно запозичену лексику, з’ясо­вують походження й значення окремих запозичених слів; термінологічні словники, у яких розкривається значення термінів із певної галузі науки;

нормативні – утверджують сучасну літературну норму у вживанні, наголошуванні, написанні слів; сюди належать орфографічні словники, у яких подається нормативне на­писання слів; орфоепічні словники та словники наголосів, що містять інформацію про літературну вимову слів; слов­ники правильного мовлення, у яких звертається увага на можливі помилки у використанні слів, у вимові, наголо­шуванні їх; словники скорочень тощо;

вибіркові – подають певні категорії нормативної лексики без обов'язкового тлумачення лексичних значень окремих слів; сюди можна віднести словники синонімів, антонімів, омонімів, паронімів, власних назв, а також словники фразе­ологічні (без тлумачення значення фразеологічних оди­ниць), прислів’їв та приказок, крилатих слів, сталих по­рівнянь тощо;

генетичні – так чи інакше розкривають походження та розвиток значення слова (тобто його генезу) через його структуру, зв’язок з іншими словами; сюди належать на­самперед етимологічні словники, які з’ясовують походжен­ня слів та зміни в їхньому значенні й звуковому оформ­ленні; морфемні й словотвірні, які розглядають будову слів; а також певною мірою зворотні (інверсійні) словники, у яких слова розташовано за алфавітом кінця слова.

функціональні – відображають вживання окремих лексич­них одиниць, можливості поєднання їх, використання в побудові висловлювань; сюди належать асоціативні, час­тотні словники; словники епітетів, рим, мови окремих письменників.

ненормативної лексики – реєструють лексику, пов’язану з тими чи іншими періодами існування мови, з окремими групами мовців; сюди належать історичні словники, які подають лексику певної історичної епохи; діалектологічні словники, що фіксують лексику якоїсь місцевості, тери­торії; словники жаргонізмів, арготизмів, дитячої лексики.

Перекладні словники за призначенням в основному бува­ють двох типів:

загальнамовні – більш чи менш повно охоплюють лексику мови, до слів якої подаються відповідники;

спеціальні, у яких перекладається лексика лише певної ка­тегорії; це найчастіше перекладні термінологічні словники.

Перекладні словники здебільшого двомовні, але бувають і багатомовні.

Слова в словнику розташовуються, як правило, в алфавіт­ному порядку, рідко – за кореневими гніздами, за темами. Слово, яке пояснюється чи перекладається, називається реєстровим (заголовним). Воно звичайно виділяється іншим шри­фтом, має при собі позначки, що характеризують його з гра­матичного, стилістичного та інших поглядів. Реєстрове слово разом із поясненням, перекладом і т. ін. становить словникову статтю.

Наводимо зразок словникової статті з «Нового російсько-українського словника-довідника» (К., 1999):

стол 1. стіл (стола й столу); 2. (еда) харчі, -ів, харч, -і (ж.) й -у (м.), стіл; общин ~ спільне харчування, спільна їжа; со своим ~ ом на своїх харчах.

Цифрами 1 і 2 пронумеровано два різні лексичні значення реєстрового слова. У дужках подано дві можливі форми слова стіл у родовому відмінку однини. Буквами з попереднім дефі­сом -ів, -і, -у вказано закінчення названих тут іменників у родовому відмінку: перше – наголошене, решта – ненаголошені. Скорочення ж. означає «жіночий рід», м. – «чоловічий рід». Знак ~ (тильда) замінює реєстрове слово або його части­ну, щоб заощадити місце.

У словниках вживаються й інші позначки. Наприклад, у «Словнику української мови» фразеологізми позначаються ромбом (◊), термінологічні словосполучення – трикутником (∆). Омоніми в словниках подаються як різні словникові стат­ті, причому слова-омоніми нумеруються: коса¹, коса², коса³. Дві крапки в середині цитати (..) вказують, що в цьому місці про­пущено якусь її частину.

Історія української лексикографії починається з давніх глос –перекладів незрозумілих грецьких чи старослов’янсь­ких слів безпосередньо в тексті або на полях книжки. Наприк­лад, в одній із найдавніших книг, що дійшли до нас в оригі­налі, в Ізборнику Святослава 1073 року, натрапляємо на такі пояснення: вь номосЬ — вь законЬ, мамону — наричеть несытьство. Глоси могли стояти як після пояснюваних слів, так і перед ними. Цей спосіб пояснення незрозумілих слів до другої половини XVI ст. був основним видом словникової роботи в Україні і особливого поширення набув у XVI—XVII ст. У Пересопницькій Євангелії (1556–1561) налічується близько 200 глос. Глоси стали будівельним матеріалом для давньоук­раїнських словників.

Першим українським словником був рукописний «Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто», укладений між 50-ми і 90-ми рр. XVI ст. У ньому вмішено 896 старосло­в’янських слів, проти 769 з яких подано українські перекла­ди. Другим відомим і першим друкованим словником став «Лексись сирЬчь реченія вькратцЬ собранъны й из словенского языка на простый рускій діялекть истолъкованы» Лаврентія Зизанія (Тустановського), який вийшов у Вільні 1596 року. Ця праця містить 1 061 словникову статтю; тут до старосло­в’янських слів подано по одному, а часом і більше українських відповідників; іноді значення слова автор пояснює за допомо­гою опису, наводить приклади.

Найвищим досягненням української лексикографії давньої доби став «Лексиконі славено-росскїй й ймень тлькованїє» Памва Беринди, виданий у Києві 1627 року. У ньому дві час­тини: близько 5 600 статей – переклади старослов’янських слів на українську мову – і 1 400 статей – етимологія біблійних влас­них особових і топонімічних назв. Ось кілька статей із першої частини словника: вонми – зрозумЬй; вонмЬмъ – зрозумЬваймо, розумЬймо, пильно слухаймо; врагь – ворогь, непріятель; вражда – ворогованьє, гнЬв, неприязнь, ненависть; враждую – во­рогую, вранъ – воронъ, крукъ, гайворонъ, враска – зморщка, скора на старомь тЬлЬ скорченая; врита – ворота, брана, двери; врачь – лЬкарь, докторъ. Переклади зроблено тогочасною українською загальнонародною або книжною мовою, іноді да­ються тлумачення слова. Слова записано відповідно до тодіш­нього правопису: зокрема в кінці слова після приголосних вжито Ь, звук і позначається буквами Ь, і, ї, й (папЬрь, фігура, нЬхто, стіхъ, ґрамматіцЬ, квитнучая), над словами розставле­но наголоси (які не завжди збігаються із сучасними) тощо.

Важливою лексикографічною працею був «Лексиконі латинскій», укладений Єпіфанієм Славинецьким на почат­ку 40-х рр. XVII ст. У ньому близько 27 000 латинських слів перекладено на старослов’янську мову із залученням україн­ських слів там, де не вистачало старослов’янських відповідників.

З появою творів, писаних живою українською мовою, по­чинається новий період у розвитку української лексикогра­фії. Уже до «Енеїди» І. Котляревського (1809 р. видання) було подано словничок на 1 125 слів. Подібні словнички (щоправда, менші за обсягом) супроводжували й видання збірок «Опьіт собранія старинніх малороссійскихь пЬсней» М. Цертелєва (1819), «Малороссійскія пЬсни» М. Максимо­вича (1827) тощо.

Водночас накопичується матеріал для створення більш повних словників української мови. Помітним доробком в українській лексикографії стали написаний П. Білецьким-Носенком у 30–40-х рр. XIX ст. перекладний українсько-російський «Словарь малороссийского или юго-восточнорус-ского язьїка...» (близько 20 000 словникових статей); підго­товлений 1849 року до друку Т. Витвицьким польсько-церковнослов’янсько-український словник (близько 20 000 словникових статей); укладений у другій половині XIX ст. Й. Скоморовським 5-томний українсько-польський словник та багато інших. Проте всі ці напрацювання з різних при­чин залишилися в рукописах, тільки деякі з них видано вже в наш час.

У другій половині XIX ст. почали з’являтися друковані словники: «Словарь малороссійскихь идіомовь» М. Закревського (1861, 11 127 слів), «НЬмецко-руский словар» О. Партицького (1867, близько 30 000 німецьких слів пояснено українськими відповідниками), «Опыть русско-украинского словаря» М. Левченка (1874, 7500 слів), «Русько-мадярский словар» Л. Чопея (1883, близько 20 000 слів), «Малоруско-німецкий словар» Є. Желехівського і С. Подільського у 2-х то­мах (1885-1886, понад 64 000 слів), «Словарь російсько-український» М. Уманця та А. Спілки в 4 томах (1893-1898, близько 37 000 російських слів пояснено одним або кількома українськими відповідниками), «Русско-малороссійскій сло­вар» Є. Тимченка у 2-х томах (1897—1899, близько 40 000 слів) тощо.

До сьогоднішніх днів не втратив свого значення 4-томний «Словарь української мови», підготовлений і виданий Б. Грінченком у 1907-1909 рр. (перевидавався у 1924, 1925, 1927-1928, 1958-1959, 1996, 1996-1997 рр.). Він містить близько 68 000 українських слів, узятих із художньої літератури, фольклорних записів, усного мовлення та багатьох попередніх словників. До кожного значення українського слова наводять­ся російські відповідники, іноді значення слів тлумачаться. Словник проілюстровано багатьма прикладами з літератури та усного мовлення. Б. Грінченко розробив найдосконаліший для свого часу правопис, за яким надруковано цей словник і який яіг в основу сучасного українського правопису.

Починаючи з другої половини XIX ст., один за одним з’являються українські термінологічні словники. 1851 р. було видано словник «Правничо-політична термінологія для сло­в’янських мов Австрії» Я. Головацького, Г. Шашкевича і Ю. Вислоцького (17 000 німецьких термінів з українськими відповідниками); 1852 р. – «Початок до уложення терміно­логії ботанічної руської» І. Гавришкевича; у 1864-1879 рр. шістьма випусками – «Початки до уложення номенклятури й термінології природописної, народної» І. Верхратського; 1874 р. – «Опыт словаря народных названій растений» О. Роговича. Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові видало словники «Матеріял термінольогічний» (1898), «Матеріали до фізичної термінології» (1902), «Матеріали до математичної термінології» (1902), «Начерк термінології хемічної» (1903), «Виразня мінеральогічна» (1909) тощо.

У 20-30-х рр. XX ст. було започатковано видання низ­ки одномовних словників української мови та перекладних словників, але рідко який удалося видати повністю: їхніх авторів, як правило, звинувачували в «українському буржу­азному націоналізмі», і видання припинялося. У цей час особливо багато виникло термінологічних словників. Від 1921 до 1930 р. в Інституті української наукової мови було укладено 34 термінологічні словники, вийшло 16. Спочатку була спроба наукову термінологію максимально наблизити до загальнонародної мови: пропонувалося, наприклад, за­мість рефлектор вживати відбивач, замість фільтр – цідило, замість форсунка – прискавка, замість маятник – хитун, замість конус – стіжок, замість сектор – витинок, замість паралельний – рівнобіжний, замість вертикальний –прямо­висний, замість горизонтальний – поземний і т. ін. Це роби­ло термінологію вмотивованою, зрозумілішою і, отже, до­ступнішою. Деякі з цих слів, утворених на базі українських коренів, устигли закріпитися в мові: літак, двигун, струм, вимикач, косинець, родовище тощо. Але такі намагання були кваліфіковані як антидержавні («штучне відмежування ук­раїнської мови від братньої російської»). І надалі україн­ську лексику почали підганяти під російську. Так, у най­повнішому на той час «Російсько-українському словнику» (1948 р., близько 80 000 слів) на першому місці ставилися ті українські відповідники, які щонайменше відрізнялися від російських слів; уводилися невластиві українській мові сло­ва й словосполучення, як безчасся, головокружіння, новомісяччя, різвий, добро пожалувати тощо.

Однак, незважаючи на не зовсім сприятливі обставини, у яких розвивалась українська лексикографія, типи словників української мови дедалі урізноманітнювалися, їхня якість удосконалювалась. Тепер потреби українського суспільства в словниках більш-менш забезпечені, проте недостатньо: бра­кує як фундаментальних, так і галузевих (зокрема терміно­логічних) іншомовно-українських та українсько-іншомовних словників (за винятком російсько-українських), зовсім не­має перекладних словників зі східних мов.

Література до теми:

1. Василько З. Значення слова і контекст: лексична сполучуваність // Вісник ЛНУ. Серія філол. – Вип. 34. – Львів: ЛНУ, 2004. – С. 244-250.

2. Волощак М. Неправильно-правильно: Довідник з українського слововживання: За матеріалами засобів масової інформації. – К., 2000. – 265 с.

3. Головащук С. Українське літературне слововживання: Словник-довідник. – К.: Вища школа, 1995. – 319 с.

4. Гринчишин Д., Сербенська О. Словник паронімів української мови. –К.: Радянська школа, 1986. – 221 с.

5. Здоровега В. Теорія й методика журналістської творчості: Навчальний посібник. Львів: ПАІС, 2000. – 268 с.

6. Зубков М. Сучасний український правопис: Комплексний довідник/ За ред. проф. В. Калачника. – Харків: Торсінг, 1999. – 159 с.

7. Ілик Т. Інтержаргон як елемент жаргонної системи української мови // Лінгвістичні студії. Вип. 12. – Донецьк: ДонНУ, 2004. – С. 196 -200.

8. Капелюшний А. Стилістика. Редагування журналістських текстів. – Львів: ПАІС, 2003. – 344 с.

9. Капелюшний А. Стилістика і редагування: Практичний словник-довідник журналіста. – Львів: ПАІС, 2002. – 576 с.

10. Коломієць М., Регушевський Є. Короткий словник перифраз. – К.: Радянська школа, 1985. – 152 с.

11. Кочерган М. Словник українсько-російських міжмовних омонімів («фальшиві друзі перекладача»). – К.: Академія, 1997. – 400 с.

12. Словник іншомовних слів / Уклад.: С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – К.: Наукова думка, 2000. – 680 с.

13. Словник труднощів української мови / Д. Г. Гринчишин, А. О. Капелюшний, О. М. Пазяк та ін.: За ред. С. Я. Єрмоленко. – К.: Рад. школа, 1989. – 336 с.

14. Словник української мови: В 11 т. /НАН України; Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні – К.: Наукова думка, 1970-1980.

15. Сучасна українська мова: Підручник / О. Пономарів, В. Різун, Л. Шевченко та ін.; За ред. О. Пономарева. – К.: Либідь, 2001. – 400 с.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Основна:

1. Білоноженко В.., Гнатюк І. Функціонування та лексикографічна розробка українських фразеологізмів. – К.: Наукова думка, 1989. – 153 с.

2. Богдан С. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. – К.: Рідна мова, 1998. – С. 432.

3. Василько З. Значення слова і контекст: лексична сполучуваність // Вісник ЛНУ. Серія філол. – Вип. 34. – Львів: ЛНУ, 2004. – С. 244-250.

4. Волощак М. Неправильно-правильно: Довідник з українського слововживання: За матеріалами засобів масової інформації. – К.: Укр. видавнича спiлка, 2000. – 265 с.

5. Головащук С. Українське літературне слововживання: Словник-довідник. – К.: Вища школа, 1995. – 319 с.

6. Гринчишин Д., Сербенська О. Словник паронімів української мови. –К.: Радянська школа, 1986. – 221 с.

7. Дмитровський З. Телевізійна інформація. Теорія і практика. – Львів: ЛНУ ім. Франка, 2003. – 164 с.

8. Єлісовенко Ю. Культура і техніка мовлення в телерадіожурналістиці // Стиль і текст. – 2001. – Вип. 2. – С. 168-175.

9. Єрмоленко С. Нариси з української словесності: стилістика та культура мови. – К.: Довіра, 1999. – 416 с.

10. Журналист в поисках информации. 2-е изд. – М.: Галерея, 2002. – 131 с.

11. Здоровега В. Теорія й методика журналістської творчості: Навчальний посібник. Львів: ПАІС, 2000. – 268 с.

12. Зубков М. Сучасний український правопис: Комплексний довідник/ За ред. проф. В. Калачника. – Харків: Торсінг, 1999. – 159 с.

13. Ілик Т. Інтержаргон як елемент жаргонної системи української мови // Лінгвістичні студії. Вип. 12. – Донецьк: ДонНУ, 2004. – С. 196-200.

14. Інтонаційна виразність звукового мовлення засобів масової інформації / А.Багмут та ін. – К.: Наукова думка, 1994. – 143 с.

15. Капелюшний А. Стилістика. Редагування журналістських текстів. – Львів: ПАІС, 2003. – 344 с.

16. Капелюшний А. Стилістика і редагування: Практичний словник-довідник журналіста. – Львів: ПАІС, 2002. – 576 с.

17. Караванський С. Пошук українського слова, або боротьба за національне «Я». – К.: Академія, 2001. – 182 с.

18. Коваль А. Спочатку було слово: крилаті слова біблійного походження в українській мові. – К.: Либідь, 2001. – 346 с.

19. Коломієць М., Регушевський Є. Короткий словник перифраз. – К.: Радянська школа, 1985. – 152 с.

20. Коломієць М. П., Регушевський Є. С. Словник фразеологічних синонімів. – К.: Рад. школа, 1989. – 200 с.

21. Кочерган М. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.: Академія, 2002. – 368 с.

22. Кочерган М. Словник українсько-російських міжмовних омонімів («фальшиві друзі перекладача»). – К.: Академія, 1997. – 400 с.

23. Куньч З. Риторичний словник. – К.: Рідна мова, 1997. – 341 с.

24. Культура мови на щодень / Н.Я. Дзюбишина-Мельник, Н.С. Дужик, С.Я. Єрмоленко та ін. – К.: Довіра, 2000. – 169 с.

25. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ «Академія», 1997. – 752 с.

26. Німчук В. Проблеми українського правопису ХХ – початку ХХІ ст. – К.: Вид-во АН України, 2002. – 113 с.

27. Нова Конституція України (Текст Основного закону. Огляд і коментарі). – К.: Наук. думка, 2001. – 78 с.

28. Новий російсько-український словник-довідник / Укл. C. Єрмоленко, В.Єрмоленко та ін. – К.: Довіра, 1999. – 878 с.

29. Орфографічний словник української мови: Близько 125000 слів. – К.: Довіра, 1999. – 989 с.

30. Орфоепічний словник української мови: В 2-х томах. – К.: Довіра, 2001. – 955 с.

31. Особливості мови і стилю засобів масової інформації: Навч. посібник для фак. журналістики ун-тів. – К.: Вища школа, 1983. – 152 с.

32. Пац. Л., Дубовик Л. Фонетика і фонологія сучасної української мови (теоретико-практичний комплекс). – К.: Вища школа, 2000. – 364 с.

33. Пентилюк М. І. Культура мови і стилістика. – К.: Вежа, 1994. – 240 с.

34. Правопис української мови. – К.: Наук.думка, 1993. – 240 с.

35. Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради. – К.: Либідь, 2001. – 240 с.

36. Пономарів О. Стилістика сучасної української мови: Підручник. 3-є вид., перероб. та доповн. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000. – 248 с.

37. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. – Львів: СПОЛОМ, 2001. – 223 с.

38. Радзієвська Т. Текст як засіб комунікації. – К.: Ін-т української мови, 1998. – 194 с.

39. Різун В. Загальна характеристика масовоінформаційної діяльності // Наукові записки Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – К.: Ін-т жур-ки, 2000. – Т. 1. – С. 15-30.

40. Різун В. Літературне редагування: Підручник. К.: Либідь, 1996. – 240 с.

41. Різун В. Мамалига А. Феллер М. Нариси про текст: теоретичні питання комунікації тексту. – К.: Київ.ун-т, 1998. – 108 с.

42. Сербенська О. Культура усного мовлення. Практикум. – К.: ЦУЛ, 2004. – 216 с.

43. Сербенська О., Волощак М. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем. – К., 2001. – 204с.

44. Сербенська О. Інноваційні процеси у мові сучасних засобів масової комунікації // Українська періодика: історія і сучасність. – Львів, 2000. – С.232-235.

45. Сербенська О. Уваги до стильових особливостей та правописної практики в сучасних періодичних виданнях // Український правопис і наукова термінологія: проблеми норми та сучасність. – Львів, 1997. – С. 76-84.

46. Скрипник А., Дзятківська Н. Власні імена людей. – К.: Наукова думка, 1986. – 310 с.

47. Словник епітетів української мови / С.П. Бибик, С.Я. Єрмоленко, Л.О. Пустовіт. – К.: Довіра, 1998. – 431 с.

48. Словник іншомовних слів / Уклад.: С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – К.: Наукова думка, 2000. – 680 с.

49. Словник труднощів української мови / Д.Г. Гринчишин, А.О. Капелюшний, О.М. Пазяк та ін.: За ред. С. Я. Єрмоленко. – К.: Рад. школа, 1989. – 336 с.

50. Словник української мови: В 11 т. /НАН України; Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні – К.: Наукова думка, 1970-1980.

51. Сметанина С. Медиатекст в системе культуры (динамические прцессы в языке и стиле журналистики конца ХХ века). – СПб: Изд-во Михайлова В.А., 2002. – 384 с.

52. Степанов Ю. Язык и метод. К современной философии языка. – М.: Школа «Языки русской культуры», 1998. – 779 с.

53. Степаненко М. Історія української мови. – К.: НАН України, УМІФ. – 1998. – 149 с.

54. Струганець Л. Культура мови. Словник термінів. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000. – 188 с.

55. Сучасна українська літературна мова /За ред. М. Я Плющ.– К.: Вища школа, 1994.– 414 с.

56. Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; За ред. О. Пономарева. – К.: Либідь, 2001. – 400 с.

57. Сучасна українська літературна мова: Підручник /М.Я. Плющ, С.П. Бевзенко, Н.Я. Грипас та ін.; За ред. М.Я. Плющ. – 2-е вид., перероб. і допов. – К.: Вища школа, 2000. – 430 с.

58. Томан І. Мистецтво говорити: Пер.з чеської. – К.: Політвидав, 1989. – 293 с.

59. Тоцька Н. Сучасна українська літературна мова: Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. – К.: Вища школа, 1995. – 151 с.

60. Ужченко В. Народження і життя фразеологізму. – К.: Наукова думка, 1988. – 217 с.

61. Український правопис / 4-те вид., випр. й доп. – К.: Наукова думка, 1993. – 240 с.

62. Україно-російський і російсько-український фразеологічний словник. – К.: Радянська школа, 1978. – 447 с.

63. Українська мова: Практикум: Навч. посібник / О.М. Пазяк та ін. – К.: Либідь, 2000. – 384 с.

64. Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В.М.Русанівський та ін. – К.: Українська енциклопедія, 2000. – 492 с.

65. Універсальний словник-енциклопедія (УСЕ). – К.: Ірина, 1999. – 1551 с.

66. Фразеологічний словник української мови: У 2 т. – К.: Наукова думка, 1993.

67. Чабаненко В. Стилістика експресивних засобі української мови. – Запоріжжя: ЗДУ, 1993. – 194 с.

68. Чак Є. Чи правильно ми говоримо? – К.: Освіта, 1997. – 240 с.

69. Чмут Т., Чайка Г. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. – К.: Вікар, 2002. – 237 с.

70. Ющук І. Мова наша українська. – К.: Видавничий центр “Просвіта”, 2001. – 145 с.

71. Ющук І. Українська мова. – К.: Либідь, 2004. – 275 с.

72. Яцимірська М. Сучасна українська мова: Пунктуація. – Львів: ЛНУ, 2002. – 285 с.

73. Яцимірська М. Культура мови журналіста як показник його інтелекту // Українська журналістика і національне відродження: Зб. наук. праць. – К.: НМК ВО, 1992. – С. 83-86.

74. Яцимірська М. Культура фахової мови журналіста. – Львів: ПАІС, 2004. – 332 с.

Додаткова:

1. Андрусів С. Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця // Сучасність. – 1995. – №7-8. – С. 34-42.

2. Вакуленко М. Про “складні” проблеми українського правопису (українська латиниця, запозичені слова). – К.: Наук. думка, 1997. – 123 с.

3. Джеймс Галл. Мас-медіа, комунікація, культура: глобальний підхід. – К.:К.І.С., 2002. – 329 с.

4. Єлісовенко Ю., Береза Р. Формування української еліти та її національної самосвідомості: досвід, реалії, перспективи //Вісник державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2000. – № 2. – С. 81-85.

5. Жак Гоне. Освіта і засоби масової інформації / Пер. з франц. – К.: К.І.С., 2002. – 208 с.

6. Іванов В., Мелещенко О. Сучасні комп’ютерні технології і засоби масової комунікації: аспекти застосування. – К.: ІЗМН, 1996. – 164с.

7. Кочан І., Токарська А. Культура рідної мови: Збірник вправ і завдань. – Львів: Світ, 1996. – 199 с.

8. Мацько Л. Українська мова в кінці ХХ століття (Зміни в лексиці) // Дивослово. – 2000. – № 4. – С. 15-20.

9. Москаленко А., Губернський Л., Іванов Ф., Вергун В. Масова комунікація. – К.: Либідь, 1997. – 216 с.

10. Палій О. Авторські неологізми у газетному мовлення // Лінгвістичні студії. Вип. 12. – Донецьк: ДонНУ, 2004. – С. 212-218.

11. Плющ Н. Формули ввічливості в системі українського мовного етикету // Українська мова і сучасність. – К.: Наук. думка, 1991. – С. 244-254.

12. Ставицька Л. Українсько-російська двомовність: соціопсихологічні та лексикографічні аспекти // Дивослово. – 2001. – № 11. – С. 13-16.

13. Ткаченко О. Якщо держава хоче жити... (Про сучасну мовну ситуацію в Україні) // Урок української. – 2001. – № 2. – С. 42-48.

14. Негребецький О. Адаптація чужомовних програм українською // Урок української. – 2000. – №5-6. – С. 15-17.

15. Різун В. Основи масового спілкування як духовного єднання і порозуміння // Вісник Львів. Ун-ту. Сер. Журналістика. – 20001. – Вип. 21. – С. 20-25.

16. Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності). – Львів: Місіонер, 2000. – 300 с.

17. Шаповалова Г. Експресивні словосполучення як інструмент образного мислення журналіста // Урок української. – 2003. – № 11-12. – С. 21-26.

18. Широков В., Манако В. Організація ресурсів національної словникової бази // Мовознавство. – 2001. – № 5. – С. 3-13.

19. Яцимірська М. Текс-дискурс як комунікативна сутність мовлення ЗМІ // Вісник Львів. Ун-ту. Сер. Журналістика. – 2004. – Вип. 25. – С. 151-157.

44