Шарден. Молитва перед обідом. 1744. Ермітаж, Санкт-Петербург. . Ермітаж, Санкт-Петербург.
Барви художника або яскраві, або приглушені, як у рококо; мазки то наближають олійний живопис до прозорої тонкості акварелі, то викликають у пам’яті картини великого фламандця Рубенса – настільки вони соковиті та енергійні.
Композиції натюрмортів строго вивірені. Художник пише звичайні речі, що постійно оточують людину: прості посудини, плоди й овочі, кухонне начиння, обмежуючись одним («Мідний бак для води», б. 1733 р.) або двома-трьома предметами («Натюрморт з фазаном і мисливською сумкою», б. 1760 р.; «Натюрморт з люлькою», б. 1737 р.).
Живопис відрізняється єдністю сріблясто-сірого тону, багатством рефлексів і найтонших, ледь вловимих відтінків.
Шарден. Мідний бак для води. 1734. Лувр, Париж.
Шарден. Натюрморт з люлькою. Б. 1737.
У 1743 р. Шарден стає радником, у 1755 р. – скарбничим академії. Йому доручається організація Салонів, на яких він сам успішно виставляється. Офіційні звіти про ці виставки писав знаменитий енциклопедист і філософ Дені Дідро, котрий кращі сторінки своєї художньої критики присвятив саме Шардену. Художник удостоюється замовлень високопоставлених осіб, пише кілька натюрмортів для замку Шуазі і «Натюрморт с атрибутами мистецтв» (1766) для імператриці Катерини II.
Шарден. Натюрморт з атрибутами мистецтв. 1766. Ермітаж, Санкт-Петербург.
У “Натюрморті з атрибутами мистецтв” зібрані приналежності живописця доби Просвітництва: палітра з пензлями, папір, обмірювальні прилади, книга, копія скульптури, орден (натяк на суспільне призначення і визнання мистецтва). Все це повідує про справжнє місце художника, який живе у світі високих ідеалів.
У пізній період життя Шарден в основному писав портрети («Автопортрет», 1771; «Портрет дружини», 1775) та ін. роботи в техніці пастелі.
Шарден. Автопортрет. 1774. Шарден. Портрет дружини. 1775.
Крім означених художників, прославили французьке мистецтво живопису цієї пори:
Жан Батист Грез (1725-1805) – майстер жанрових композицій, який дуже полюбляв зображувати дітей і його твори мали повчальний характер.
В своїх жанрових картинах (“Паралітик, або Плоди доброго виховання”, 1763, Ермітаж, Санкт-Петербург) Грез прославляв чесноти третього стану, що викликало енергійну підтримку філософа Дідро. Роботам художника Жана Батиста Греза притаманні поєднання чуттєвості з перебільшеним пафосом, ідеалізація натури, часом доволі відома солодкуватість (особливо в численних зображеннях дитячих і жіночих голівок).
Грез. Батько, що пояснює біблію своїй родині. 1775.
В Паризькому Салоні 1755 р. художник виставив свою першу значну картину «Батько, що пояснює біблію своїй родині», яка одразу створила йому гучну славу. «Паралітик» (ще одна назва твору) — один з найбільш знаменитих творів майстра.
Грез. Збалувана дитина. 1760-і, Ермітаж, Санкт-Петербург.
Грез. Білий капелюшок. 1780. Художній музей, Бостон
Грез. Дівчина у бузковій туніці. 1770–80-і. Грез. Розбитий глечик. 1785.
Інший відомий художник цього часу – Моріс Кантен де Латур (1704-1788), який працював переважно в техніці пастелі, надаючи своєму живопису вишуканого колориту. Він був творцем портретів обдарованих людей – письменників, поетів, музикантів, акторів.
Автопртрет художника, 1751 Музей Пикардии, Амьен
М.К. де Латур. Людовик XV, 1750-е. Маркіза де Помпадур, 1755.
Обидві – Лувр, Париж
К.М. де Латур. Жан-Жак Руссо. 1753. Музей історії і мистецтва, Женева.
Юбер (Гюбер) Робер (1733-1808) створив характерний для неокласицизму різновид пейзажу – “архітектурну фантазію”. Він зображував то ефектні античні руїни і монументальні палаци епохи Відродження, то чарівні скромні сільські хатинки і млини, часом доповнюючи їх живими натурними спостереженнями.
Марі Елізабет Віже-Лебрен. Портрет Юбера Роббера. 1788. Лувр, Париж.
Гюбер Робер. Міст Гар. 1787.
Г. Робер. Пейзаж з руїнами Круглого храму, зі статуєю Венери і пам’ятником Марку Аврелію. 1789.
Юбер Робер. Античні руїни. 1754—1765. Будапешт.
Юбер Робер. Сходи в палаці Фарнезе в Капрарола. Лувр.
В Італії найбільший представник цього часу — Джамбаттіста Тьєполо (1696, Венеція — 1770, Мадрид). Велика увага тоді приділялась фрескам, розпису стель, склепінь, стін. Була навіть особлива спеціализація серед художників — квадратурист. Він зображував ілюзорні архітектурні форми, що слугували обрамленням, а то й фоном. В цьому випадку намальоване на площині з відстані здається скульптурою. Такі розписи є, наприклад, у вестибулі Зимового палацу.
Саме Тьєполо Виконав велику кількість розписів.
До 1750 року до венеційського живописця прйишла загальноєвропейська слава, і з 1750 р. по 1753 р. він створив свою центральну роботу — фресковий декор Вюрцбурзької резиденції. Повернувшись до Італії, Тьєполо був обраний президентом Падуанської академії.
Інтер'єр Вюрцбурзького палацу.
Джованні Баттіста Тьєполо. Резиденція у Вюрцбурзі, плафон: Колісниця Аполлона. 1751/52. Фреска.
Дж. Б. Тьєполо. Резиденція у Вюрцбурзі, Імператорська зала Архієпіскопського палацу, плафон:Аполлон представляє Беатрису Бургундську Фрідріху Барбароссі. 1751/52. Фреска. Вюрцбург, Резиденція.
Крім монументальних творів Тьєполо відомий як автор станкових картин на біблійну тематику.
Дж.Б.Тьєполо. Мадонна з щигликом. Б. 1760. 63х50 см. Полотно. Вашингтон. Національна галерея.
Видним художником є П’єтро Лонгі (1702- 1785). Його побутові сцени цілком відповідають характеру стиля рококо — затишні вітальні, свята, карнавали.
П.Лонги. Зубодер. П. Лонгі. Дама за туалетом. Б.1760.
П. Лонги. Носоріг у Венеції. 1751.
Творчу спадщину художника складають також портрети, написані в дусі парадних робіт епохи бароко. Гравюри і картини Лонгі були дуже популярні, його манеру наслідували, з його живописних робіт виконувались гравюри, які широко розходились серед городян.
Крім того в Італії в цей час розвивався й інший напрямок, котрий не зовсім вписується в рамки стилю. Це — ведутизм, реалістичне й точне зображення міських краєвидів, передовсім Венеції. Тут переважає принцип точної передачі дійсності. Види Венеції пишуть Каналетто і Франческо Гварді.
Франче́ско Гва́рди (итал. Francesco Guardi; 5 октября 1712, Венеция — 1 января 1793, там же) — итальянский художник, видный представитель венецианской школы ведутистов. Сын художника, в четырехлетнем возрасте потерял отца. Художниками были его братья, художником стал и его сын Джакомо. Сестра Франческо, Мария Чечилия, была замужем за Джованни Баттиста Тьеполо. Оценённый по достоинству лишь в эпоху импрессионизма, Гварди долго находился в тени знаменитых мастеров венецианской ведуты Антонио Каналя, прозванного Каналетто, и его племянника Бернардо Беллотто, также носившего это прозвище. Однако Гварди был художником, писавшим не только городские виды, но и фигурные станковые картины, где им было сделано немало ценного. Считается одним из последних представителей классической венецианской школы живописи.
Гварди Франческо (Guardi Francesco) (1712–1793) Итальянский живописец, пейзажист венецианской школы. Родился в Венеции 5 октября 1712. Учился у своего брата, Джованни Антонио (1698–1760), мастера алтарных композиций в стиле рококо. Работая над излюбленными в Венеции видами пейзажа – ведутой (документально-точный городской пейзаж) и “каприччо” (архитектурный пейзаж-фантазия), Гварди в 1780–1790-е годы пришел к созданию городского пейзажа нового типа, основанного на непосредственности зрительных впечатлений и лирических переживаний художника. Отказываясь от традиционных “кулисных” форм организации пейзажной композиции, находя вдохновение в простых, обыденных мотивах, он раскрывает тонкую поэзию повседневной жизни Венеции, ее залитых светом двориков, каналов и лагун (“Венецианский дворик”, Государственный музей изобразительных искусств, Москва ; “Подъем воздушного шара”, Картинная галерея, Берлин-Далем; “Рио деи Мендиканти”, Академия Каррара, Бергамо; “Серая лагуна”, Музей Польди-Пеццоли, Милан). Живописная манера зрелого Гварди отличается виртуозной свободой. Легкими динамичными красочными мазками он воссоздает трепетное движение цветовых пятен и тающих в воздушной дымке контуров, прозрачность воздуха, напоенного светом и влагой. Многочисленные рисунки Гварди отличаются тонкостью светотеневых градаций, лёгкостью воздушных, прерывистых контуров. Манера исполнения его более поздних произведений напоминает живопись Тьеполо и Маньяско. Умер Гварди в Венеции 1 января 1793. Творчество Франческо Гварди, впитавшее многовековые традиции венецианской школы живописи и предвосхитившее искания пейзажистов 19 века в области пленэра, не было оценено современниками. Открытие подлинной ценности произведений Гварди относится к концу 19 – началу 20 столетий.
