§ 10. Фізичні особи-підприємці: особливості правового статусу.

Особливості правового статусу фізичних осіб-підприємців визначаються Главою 5 Цивільного кодексу України, статтею 128 Господарського кодексу України та іншими актами господарського законодавства.

Згідно з ч.1 ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Під поняттям „кожен” розуміється фізична особа, яка у встановленому законом порядку набула повної цивільної дієздатності.

Фізичною особою є громадянин України, іноземець та особа без громадянства.

Відповідно до ч.1 ст. 34 Цивільного кодексу України за загальним правилом повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). З цього загального правила Цивільний кодекс України передбачає кілька винятків – випадків набуття або надання повної цивільної дієздатності до досягнення 18-річного віку. Зокрема, відповідно до ч.3 ст. 35 Цивільного кодексу України повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець.

Конституцією України та законом визначається перелік фізичних осіб, які не можуть бути зареєстровані як підприємці.

Відповідно до ч.2 ст. 42 Конституції України законом обмежується підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Так, згідно з ст. 3 Закону України „Про статус народного депутата України” від 17.11.1992 р. народний депутат не має права займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою. Відповідно до ст. 6 Закону України „Про статус депутатів місцевих рад” від 11.07.2002 р. депутат місцевої ради, обраний секретарем сільської, селищної, міської ради, головою, заступником голови районної, обласної, районної у місті ради, працює у відповідній раді на постійній основі і не може займатися підприємницькою діяльністю.

Не мають права займатися підприємницькою діяльністю державні службовці або інші особи, уповноважені на виконання функцій держави (ст. 5 Закону України „Про боротьбу з корупцією” від 05.10.1995 р.). До осіб, уповноважених на виконання функцій держави, зокрема, належать керівник місцевої міліції, начальники структурних підрозділів і дільничні інспектори місцевої міліції (Закон Ураїни „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо місцевої міліції” від 4.03.2004 р.).

Заборона на заняття підприємницькою діяльністю встановлена також для деяких інших категорій фізичних осіб, зокрема для: військовослужбовців (ст. 8 Закону України „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20.12.1991 р.), працівників міліції (ст. 18 Закону України „Про міліцію” від 20.12.1990 р.), працівників прокуратури (ст. 46 Закону України „Про прокуратуру” від 05.11.1991 р.), суддів (ст. 5 Закону України „Про статус суддів” від 15.12.1992 р.), нотаріусів (ст. 3 Закону України „Про нотаріат” від 02.09.1993 р.), посадових осіб органів державної податкової служби (ст. 15 Закону України „Про державну податкову службу в Україні” від 04.12.1990 р.) тощо.

Відповідно до ч.4 ст. 43 Господарського кодексу України підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом у випадках, передбачених частиною другою статті 64 Конституції України, тобто в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Єдиною умовою реалізації фізичною особою свого права на підприємницьку діяльність є її державна реєстрація.

Поряд із умовою реалізації права на підприємництво, законом встановлюються також умови здійснення підприємницької діяльності фізичних осіб-підприємців. Ці умови водночас є межами свободи підприємницької діяльності фізичних осіб-підприємців.

Зокрема, відповідно до ч.6 ст. 128 Господарського кодексу України громадянин-підприємець зобов’язаний:

1) у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

2) повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

3) додержувати прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов’язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

4) не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;

5) вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

6) своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов’язкових платежів; сплачувати податки та інші обов’язкові платежі в порядку і розмірах, встановлених законом;

7) забезпечити належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижче від визначеної законом та її своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне і медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України;

8) не завдавати шкоди довкіллю;

9) не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об’єднань, інших суб’єктів господарювання, установ, організацій, права місцевого самоврядування і держави.

До фізичної особи, яка розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації і уклала договори не пов’язані з сімейним, домашнім чи особистим використанням, а з метою отримання прибутку, застосовуються правила, встановлені для підприємця. Така особа не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

Фізичні особи-підприємці прирівнені у правовому статусі до юридичних осіб– суб’єктів підприємницької діяльності. Вони наділені таким же обсягом цивільних прав та обов’язків, що їх мають юридичні особи при здійсненні своєї підприємницької діяльності. На фізичних осіб, які займаються підприємництвом, поширюються вимоги, встановлені актами цивільного законодавства для юридичних осіб- підприємців.

Слід зазначити, що не все майно, яке належить фізичній особі на праві приватної власності, залучається нею у підприємницькій діяльності. Разом з тим, за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, фізична особа несе відповідальність усім належним їй майном, незалежно від того чи використовується воно нею у підприємництві чи ні.

Крім майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, які здійснюють підприємницьку діяльність, фізична особа-підприємець відповідає і своєю часткою у праві спільної сумісної власності подружжя.

Одним із способів припинення підприємницької діяльності фізичної особи є її банкрутство. Підставою визнання фізичної особи-підприємця банкрутом відповідно до ст. 53 Цивільного кодексу України є її неспроможність задовольнити лише ті вимоги кредиторів, які пов’язані із здійсненням підприємницької діяльності. Неспроможність задовольнити вимоги кредиторів, які не пов’язані з підприємницькою діяльністю фізичної особи, не може бути підставою для визнання її банкрутом. Ці вимоги не включаються до переліку вимог, що є підставою банкрутства фізичної особи-підприємця.

Цільове призначення майна − використання його у підприємницькій діяльності переважає над правовим статусом особи, яка ним володіє. У разі визнання фізичної особи-підприємця безвісно відсутньою, недієздатною, обмеження її в дієздатності або якщо власником майна, що використовується у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня (віком від 14 до 18 років) чи малолітня (до досягнення 14 років) особа, цільове призначення майна, що використовувалося в підприємницькій діяльності, не припиняється. Воно і надалі може використовуватися у підприємництві через інститут управління майном, що використовується у підприємницькій діяльності. Для управління таким майном органом опіки та піклування призначається управитель. Управління майном, що використовується у підприємницькій діяльності, здійснюється на підставі договору про управління цим майном, який укладається органом опіки та піклування з управителем.

Відповідно Указу Президента України „Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” від 3 липня 1998 року для фізичних осіб- підприємців встановлюється спрощена система їх оподаткування, обліку та звітності, якщо вони відповідають таким умовам:

1) у трудових відносинах з ними, включаючи членів їх сімей, протягом року перебуває не більше 10 осіб;

2) їх обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 500 тис. гривен.

Суб'єкти малого підприємництва- фізичні особи мають право самостійно обрати спосіб оподаткування доходів за єдиним податком шляхом отримання свідоцтва про сплату єдиного податку.

Ставка єдиного податку для суб'єктів малого підприємництва- фізичних осіб встановлюється місцевими радами за місцем їх державної реєстрації залежно від виду діяльності і не може становити менше 20 гривень та більше 200 гривень на місяць.

У разі коли фізична особа- суб'єкт малого підприємництва здійснює кілька видів підприємницької діяльності, для яких установлено різні ставки єдиного податку, їй достатньо придбати одне свідоцтво і сплачується єдиний податок, що не перевищує встановленої максимальної ставки.

Суб'єкти підприємницької діяльності- фізичні особи- платники єдиного податку мають право не застосовувати електронні контрольно-касові апарати для проведення розрахунків із споживачами.

1 У Цивільному кодексі України вони мають назву „фізичні особи – підприємці”