ТЕМА №4

ТИПОЛОГІЯ МОВ СВІТУ

План

1. Типи класифікацій мов світу.

2. Основні положення про структурно-типологічну класифікацію мов.

3. Генеалогічна класифікація мов: критерії спорідненості.

4. Класифікація усіх мовних сімей та мов, які до них входять.

5. Схема аналізу мов.

 

1. ТИПИ КЛАСИФІКАЦІЙ МОВ

КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ – це поділ мов світу на певні розряди відповідно до певних принципів, які випливають із загальної мети дослідження, і на основі певних ознак.

За територіальним принципом виділяють: європейські, африканські, азіатські та ін. мови.

За функціональним принципом виділяють живі і мертві мови.

За ступенем поширеності виділяють: найпоширеніші (25 мов – приблизно 40 млн. носіїв), поширені (понад 1 млн. носіїв), малопоширені (менше 1 млн. носіїв).

Найпоширеніші мови світу

1. Китайська – 1050 млн.                        14. Пенджабська – 72 млн.

2. Англійська – 420 млн.                        15. Італійська – 70 млн.

3. Іспанська – 300 млн.                           16. Телугу – 63 млн.

4. Російська – 250 млн.                           17. Корейська – понад 60 млн.

5. Хінді – понад 200 млн.                       18. Маратхі – 57 млн.

6. Бенгальська – 170 млн.                       19. В’єтнамська – 55 млн.

7. Арабська – 170 млн.                            20. Тамільська – 55 млн.

8. Індонезійська – 170 млн.                    21. Українська – 45 млн.

9. Португальська – 150 млн.                   22. Урду – 45 млн.

10. Японська – 121,5 млн.                       23. Турецька – 45 млн.

11. Німецька – 100 млн.                          24. Суахілі – 44 млн.

12. Французька – 100 млн.                     25. Польська – 44 млн.

13. Яванська – 76 млн. 

На фонетичному рівні мови поділяються на:

–складофонемні – основна одиниця фонологічної системи – склад (більшість мов Китаю і Пд.-Сх. Азії),

– фонемні, які поділяються на

                       а) консонантні (понад 70% приголосних; українська мова) і

                       б) вокалічні (понад 30% голосних; давньоруська мова).

На синтаксичному рівні мови поділяються на: номінативні (більшість мов світу), ергативні (грузинська) і активні (окремі мови індійців).

Номінативна мова – підмет стоїть  у Н. в. незалежно, чи він називає активного діяча чи пасивного.

Наприклад: Мисливець уполював зайця.

                    Заєць упольований мисливцем.

Ергативні речення –  підмет при перехідному дієслові стоїть в ергативному відмінку (у різних мовах –  різні: О. в., Д. в., Р. в.), а прямий додаток – в абсолютному (Н. в.) відмінку. При цьому присудок узгоджується з підметом.

Отже, мови, у яких виступають ергативні речення, називаються ергативними, а номінативні речення – номінативними.

Найбільш поширеними в сучасному мовознавстві є дві класифікації:

1)    структурно-типологічна, або морфологічна, – за подібністю (формальною або семантичною) утворених граматичних форм

2)    генеалогічна – за мовною спорідненістю, що передбачає походження з однієї прамови.

Проміжне положення займає ареальна класифікація, яка в основному використовує ознаки, пов’язані з контактами мов і лежить в основі лінгвістичної географії.

 

2. Основні положення про структурно-типологічну класифікацію мов

Типологічна класифікація – це класифікація мов за типом, що характеризує основні властивості структури мови. У цій класифікації тип є особливим методологічним засобом, завдяки якому можна відтворити теоретичну модель реально існуючої мови. Тип виступає як абстрактний еталон, особливий ідеальний об’єкт, який не реалізується у дійсності в чистому вигляді, бо конкретна мова може поєднувати в своїй структурі риси різних мовних типів.

У 1786 році англієць Джоунз зробив у так званому „Азіатському товаристві” (в Індії) доповідь, у якій звернув увагу на регулярний збіг форм мови санскриту з формами інших європейських мов: латинської, давньогрецької тощо. Джоунз, услід за М. В. Ломоносовим, зазначає, що подібні паралелі не можуть бути випадковими і передбачають походження цих мов від однієї спільної мови.

У 1808 р. Фрідріх Шлегель у своїй роботі „Про мову та мудрість індусів” широко ілюструє подібність між санскритом і різними європейськими мовами. Крім цього, Шлегель прагне науково обґрунтувати процес мовного розвитку взагалі, висловлюючи думку про те, що мова проходить у своєму розвитку два етапи: етап синтезу й етап аналізу. Синтетична будова, на думку Шлегеля, змінюється аналітичною будовою. Таким чином, біля джерел остаточного формування мовознавства як науки було введено уявлення про порівняння структур різних мов на історичній основі.

Але справжнім основоположником типології мов як особливого розділу мовознавства слід вважати німецького лінгвіста Вільгельма Гумбольдта. Він вивчав велику кількість мов, включаючи мови американських індійців та жителів Полінезії. Надзвичайно широкий лінгвістичний кругозір, знайомство з мовами найрізноманітнішої структури дали В. Гумбольдту можливість досліджувати їх особливості і вперше запропонувати їх типологічну класифікацію. При цьому В. Гумбольдт виходив зі здатності слів конкретної мови приєднувати до себе той чи інший тип морфем.

Погоджуючись у цілому з типологічною класифікацією А. Шлегеля, В. Гумбольдт розділив всі відомі йому мови на чотири типи: ізолюючі мови типу китайської, тобто мови, які не мають словозмінних морфем; аглютинуючі або аглютинативні, тобто мови типу тюркських, здатні приєднувати тільки однозначні морфеми; флективні мови типу індоєвропейських або семітських, здатні приєднувати багатозначні морфеми. До особливої четвертої групи він зарахував мови американських індійців, у яких слова здатні поєднуватися в особливі слова – речення. Цей тип мов він назвав інкорпоруючими.

Виходячи із своєї концепції про мову як еманацію людського духу і по-суті ототожнюючи мову і психологію народу, В. Гумбольдт вважав, що різна типологія мов відображає різний культурний рівень розвитку народів. На його думку, флективні мови (індоєвропейські і семітські), у яких єдність слова забезпечується зовнішньою і внутрішньою флексією.

Внутрішня флексія – зміна голосного або приголосного в корені, що служить для утворення нових слів чи форм слова, тобто має дериваційне чи реляційне значення. На відміну від інфікса, який додатково вставляється у корінь слова, внутрішня флексія викликає лише чергування вже наявних у корені звуків, напр., беру – вибір, нім. Stadt – Städte, springen – sprang, англ. foot – feet.

До представників класифікаційної типології, поруч із уже згаданими Ф. і А. Шлегелями і В. Гумбольдтом належить німецький мовознавець, представник т.зв. біологічного напрямку в мовознавстві – Август Шлейхер (1821 – 1868 рр.). Цей учений зробив спробу уточнити класифікацію В. Гумбольдта, частково змінивши та уточнивши її. Вчення про мовні типи він назвав морфологією, а класифікацію мов, засновану на відмінностях у структурі мов – морфологічною. Згідно зі своєю біологічною концепцією, яка передбачала розвиток від простіших до складніших форм, А. Шлейхер вважав, що відмічені ще братами Шлегель три типи мов є не просто трьома можливими типами мов, а відображають три ступені розвитку мови за аналогією до того, як це відбувається у живій природі: кристал – рослина – тварина.

А. Шлейхер поділяє мови на три групи (типи): а) ізолюючі; б) аглютинуючі; в) флективні. Ці три типи мов Шлейхер вважав трьома ступенями або періодами розвитку всіх мов (кожний наступний – “вищий” від попереднього). Одночасно – це ніби стадії органічного росту: ізолюючий тип – дитинство мови, аглютинуючий – період зрілості мови, а флективний тип – стан занепаду, розпаду мови, період старості. За Шлейхеровою концепцією, мова не має історії розвитку, у неї тільки біологічний ріст. З цього й виникла Шлейхерова теорія індоєвропейських мов. Індоєвропейську сім’ю мов він зобразив як дерево, що внизу має спільний стовбур (це – мова-основа, прамова), а далі розгалужується (це – вітки окремих споріднених мовних груп тієї є прамови).

Типологія першої половини 19 ст. характеризувалась також спробами представити різні структурні типи мов як етапи єдиного процесу розвитку мови взагалі і, отже, як рух від менш до більш досконалого стану мови.

Так, В. Гумбольдт і А. Шлейхер вважали, що мови ізолюючого типу є архаїчними видами, мови аглютинуючого типу – перехідними, а флективні мови семітського і індоєвропейського типу – найрозвинутішими видами мов. Тому типологічна класифікація, яка виникла у першій половині 19 ст. носила, по-перше, оцінний характер, оскільки відзначала більш примітивний характер мов одного типу порівняно з мовами іншого типу. По-друге, вчені того часу вважали, що мови, які належать до одного типу, напр., аглютинативні, у процесі свого розвитку, змінять свою типологію і стануть мовами флективним, тобто перейдуть із одного типу в інший. Іншими словами, типологічна класифікація того часу не лише допускала типологічну еволюцію будови мов, визнаючи мови ізолюючого типу менш досконалими порівняно з мовами флективними, але й відзначалася, як уже згадувалося, оцінним характером, тобто розглядала одні мови як менш, інші – як більш досконалі.

Наступний крок у розвитку типології мов було зроблено німецьким мовознавцем Г. Штайнталем (1823 – 1899), учнем і послідовником В. Гумбольдта.

У своїх дослідженнях Г. Штайнталь звернувся не до окремих слів, а до аналізу синтаксичних зв’язків між ними, тобто перейшов від явищ морфології до синтаксису, розширивши поле типологічних спостережень і додавши ще одну типологічну класифікаційну ознаку.

Продовжуючи лінію досліджень Г. Штайнталя німецький мовознавець Ф. Містелі висунув два нові критерії типологічної класифікації на додаток до вже існуючих: за місцем слова у реченні й за внутрішньою структурою слова.

Перший критерій носить явно синтаксичний характер і є дуже суттєвою класифікаційною ознакою. Так, в аналітичних мовах, напр., англійській, шведській, норвезькій і т.д., позиція присудка після підмета строго зафіксована, що обумовлено розвитком аналітизму в цих мовах. У тюркських же мовах присудок, як правило, стоїть у кінці речення, ніби завершуючи його. Ф Містелі першим розмежував кореневоізолюючі мови типу китайської та основоізолюючі мови типу індонезійської.

Отже, основи структурно-типологічної класифікації були закладені Ф.Шлегелем (“Про мову і мудрість індійців” – 1809р.), який усі мови розділив нафлективні і афіксуючі.

Удосконалювали класифікацію А. Шлегель, В. Гумбольдт, А. Шлейхер, Г. Штейнталь, Е. Сепір, П. Фортунатов, І. Мєщанінов та ін. Згідно з найбільш поширеним варіантом морфологічної класифікації усі мови поділяються на:

-              ізолюючі (аморфні)                   - інкорпоруючі (полісентетичні)

-              аглютинативні                           - флективні  

Аморфні (ізолюючі) мови характеризуються незмінністю форм слів, які виступаютьсамостійно, а не залежать від інших. Для вираження зв’язку між словами використовуються порядок слів і службові слова (китайсько-тібетська сім’я; більшість мов Пд.-Сх. Азії: в’єтнам., кит., лаоська, малайська та ін.).

Наприклад, у китайській мові:

                     Мао па гоу – коти бояться собак;

                    Гоу бу па мао – собаки не бояться котів;

                    Во хао – я люблю;

                    Хао во – люби мене.

Аморфним мовам характерна відсутність афіксів. Є лише окремі слова, що вказують на спосіб, число, особу.

Аглютинативні мови характеризуються використанням афіксів і для словотворення, і для словозміни. Вони мають один тип відмінювання, граматичну однозначність афіксів і відсутність значних чергувань (угро-фінські, тюркські, дравідійські, кавказькі, тунгусо-маньчжурські, мови банту).

Наприклад, в угорській мові:

      Н.в.                             З.в.                             прикм.

хайо – корабель            хайора                 хайос – корабельний

фа – дерево                     фара                    фас – дерев’яний

Таким мовам характерний незмінний корінь. Афікси однозначні – окремо виражається значення відмінка, особи, числа.

Наприклад, казахська мова:

Жолларда – на дорогах, де “Лар” – показник множини, “Да” – показник М.в.

Те саме граматичне значення виражається тим самим афіксом ( “лар” вказує на множину в іменниках, прикметниках і дієсловах):

Авиллар – села;         урамлар – вулиці;

язгылар – весняні;    язалар – пишуть.

Інкорпоруючі мови  для позначення об’єктів дії використовують спеціальні слова-афікси, які входять до складу дієслівної форми, утворюючи слова-речення (палеоазіатські мови Сибіру, індіанські мови Північної Америки).

Ацтеки: Піпакакуа – м’ясо я їм.

Чукчі: Ти – ляйни –     левки –      пифти –      ркин

             Я – великий – голова – роздування –   дію

             У –  мене –       дуже  –   болить –         голова

Флективні мови характеризуються поліфункціональністю граматичних морфем і значною кількістю фонетично і семантично немотивованих типів відмінювання. Граматичні форми у них виражаються або формою самого слова за допомогою переважно флексій і наголосу (синтетичні мови: слов’янські, балтійські, латинська, німецька, старогрецька), або за допомогою службових слів та інтонації (аналітичні мови: англійська, французька, італійська, іспанська).

У флективних мовах корінь може змінюватися (рік – у році), афікси багатозначні ( флексія ою – рукою вказує на О.в., одн., ж.р.) те саме граматичне значення виражається різними афіксами (множ.: степів, коней, крил □  , зелених, ідуть).

Оскільки кожна мова по суті багатотипологічна, слід зважати на ступінь наявності в ній того чи іншого типу, отже, типологічна характеристика мови набуває і кількісної інтерпретації.