6. Православна церква Наддніпрянської України під імперською владою

Кінець XVIII – початок ХІХ ст. в історії України і православної церкви стали періодом їх включення до складу Російської імперії. Плани імператора Миколи І стосовно Правобережжя – «ввести край сей силою возвышения православия и элементов русских в безразличное единение с великорусскими губерниями» – можна вважати метою імперської політики щодо всієї Наддніпрянщини.

 

Буденне вбрання священика і ченця. ХІХ ст.

 

Російський уряд надавав православній церкві особливу роль у здійсненні своєї політики. Церква розглядалася як складова частина державно-бюрократичної системи і один із гарантів соціального спокою в імперії. Згідно з законом про успадкування престолу, прийнятим 1797 р., імператор оголошувався главою Російської православної церкви, а сама церква – «панівною і першенствуючою». У 1799 р. було ухвалено, що межі єпархій (церковних округів) повинні відповідати межам губерній. Відтак на Наддніпрянщині було створено 9 єпархій: Харківська, Чернігівська, Полтавська, Херсонська, Катеринославська, Таврійська, Подільська, Волинська й Київська.

Державні асигнування на утримання духовенства значно збільшувалися. Духовенство перетворювалося, власне, на чиновників із чітко фіксованою державною платнею. Ці та інші заходи російського уряду мали на меті перетворити православну церкву в залежну від державної влади структуру.

Заходи щодо церкви були спрямовані на формування єдиної структури церковної організації в імперії з ліквідацією при цьому будь-яких історичних, національних, територіальних особливостей. Цей курс імперського центру знайшов повне відображення у церковній політиці на українських землях. Із його реалізацією відбувалися:

   уніфікація українських церковних структур із метою приведення їх у відповідність до російських;

   заміна процедури обрання церковних ієрархів їх призначенням на посади. При цьому більшість із них була росіянами чи іноземцями, що ретельно виконували будь-які команди з центру;

   зросійщення кадрів українського духовенства через впровадження системи закладів духовної освіти з єдиними російськими програмами;

   створення умов, за яких церковна кар’єра залежала від вірнопідданства імперії;

   здійснення заходів щодо ліквідації національних особливостей у церковному житті та побуті українців. Приведення богослужбової практики у відповідність до московських взірців, запровадження урочистих служб у «царські дні», що ототожнювалися з великими релігійними святами. Проголошення в українських церквах анафеми І.Мазепі;

   обов’язкова великоросійська вимова слов’янських текстів у церковній практиці, навчальних закладах Наддніпрянщини тощо.

Реалізація цих планів була можливою лише за умови переходу на службу до офіційної церкви більшості духовенства. Вищих церковних ієрархів, як і українську козацьку старшину, спокусили привілеями, перспективною духовної кар’єри, правами, прирівняними до дворянських. Тактика, що «охота до урядів, а надто до жалування переможе... погляди старих часів», принесла імперському уряду очікувані результати. Однак, виявляючи покору світським властям, українське духовенство залишилося станом, що вийшов з народу. Навіть за умов насильницької русифікації та денаціоналізації воно багато в чому поділяло світогляд і культурні, моральні уподобання українського народу.

У цілому уніфікаційні заходи російського уряду щодо церковного життя на Наддніпрянщині внесли зміни зовнішнього характеру. Здійснити денаціоналізацію української церкви на парафіяльному рівні російське православ’я не спромоглося.

Наругою над національно-релігійними традиціями і релігійними традиціями українців стали «царські служби» – коронування російського царя, день його народження, іменини, народження престолонаступника і под. Місцева адміністрація зобов’язана була в ці дні буквально заганяти віруючих до церкви. Але хоча невідвідування «царських служб» суворо каралося, аж до арешту і тюремного ув’язнення, впровадження його протягом століття відбувалося на Наддніпрянщині вкрай повільно. В Умані, наприклад, навіть у міському соборі, а в повіті – в більшості церков «царські служби» у першій половині ХІХ ст. деякий час взагалі не проводилися.