Гендерний конфлікт

Гендерний конфлікт - зіткнення інтересів або цілей в області сприйняття гендерних цінностей, ролей і гендерних відносин.

Гендерні конфлікти можуть бути:

- Внутрішньоособовими;

- Міжособистісними;

- Міжгруповими.

Товариство проектує і очікує від чоловіків і жінок особливої ​​поведінки, наділяє їх специфічними і відрізняються один від одного характеристиками. Якщо індивідуальні типи характеру не збігаються із суспільними очікуваннями, в особистості, що відчуває негативні почуття і емоції з цього приводу, може виникнути гендерний внутрішньоособистісний конфлікт. У разі персоніфікованість стандартних очікувань і їх проекції від конкретної людини може розвинутися міжособистісний конфлікт. Наприклад, стандартні очікування трудового колективу від керівника-жінки чи руководітелямужчіни. Колектив приписує керівнику риси, властиві, на їх погляд, його підлозі. Відсутність цих рис викликає негативну реакцію, і іноді конфлікт виражається у відкритій формі.

Міжгруповий характер носять гендерні конфлікти, що розгортаються в боротьбі громадських рухів і організацій за права жінок. Жіночий рух, яке розпочало свою історію з кінця XVIII ст. , Націлене на задоволення інтересів різних соціальних верств жінок, домагається коригування у політиці держав в бік створення гендерної рівності в суспільстві.

Специфіка гендерного конфлікту виражається:

- В біологічної спрямованості (диференціація статей, різні природні функції і біологічна система в цілому);

- Психологічної складової (відмінності в інформаційних моделях психіки чоловіки й жінки та індивідуальні відмінності всіх людей взагалі);

- Соціальної спрямованості (об'єктивні соціальні функції і положення в суспільстві чоловіків і жінок викликають зіткнення).

У другій половині XX в. відбулися значні зміни гендерних цінностей і очікувань. Чоловіча монополія в суспільному житті поступово трансформувалася. Руху жінок, моделі зайнятості (наприклад, Постфордістская модель) запустили багато соціальні процеси, завдяки яким зараз жінки обіймають владні посади, служать в армії, беруть участь в раніше недоступних спортивних змаганнях і багатьох інших закритих до цього сферах суспільного життя.

Статус і ролі чоловіків і жінок постійно видозмінюються, породжуючи зіткнення інтересів, гендерну дискримінацію. У багатьох соціальних інститутах (школа, сім'я) гендерна нерівність триває довгий час. Багато хто з них не виражені гостро, але не дозволяються ніколи, так як глибинні суперечності зосереджені в стереотипах, які змінюються дуже повільно.

Розглянемо особливості перебігу конфліктів в основних сферах життя суспільства — політичний, економічний та со­ціальний.

Що являє собою політичний конфлікт? Перш за все це протиборство, зіткнення політичних суб’єктів, зумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, думок і поглядів. Це результат конкурентної взаємодії двох або біль­ше сторін, які виборюють одне в одного владні повноваження і ресурси. Політичний конфлікт означає боротьбу за вплив у системі політичних відносин, доступ до прийняття владних рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними — іншими словами, за те, що становить владу і політичне панування. Якісна відмінність політичного кон­флікту від усіх інших полягає в тому, що в ньому взаємодіють різні суб’єкти з приводу обов’язкових для усіх громадян інте­ресів і державної влади. Об’єктом і предметом політичного конфлікту є державна влада, володіння нею, устрій владних інститутів, політичний статус соціальних груп, цінності, сим­воли політичної влади.

Політичний конфлікт, як і будь-який соціальний (у широ­кому розумінні), має об’єктивну і суб’єктивну сторони. Об’єк­тивною виступає суперечність між політичною системою як певною єдністю і нерівністю включених до неї індивідів і груп, які виражені в ієрархії політичних статусів. У цьому витоки й основа політичного конфлікту. Суб’єктивна сторона політичного конфлікту проявляється, по-перше, в усвідом­ленні суб’єктами об’єктивних суперечностей; по-друге, в оформленні організованості конфліктуючих сторін; по-тре­тє, в тому, що він має нормативно-ціннісний вимір: політич­ні цінності, закріплені в юридичних нормах, які визначають правила гри політичних агентів; по-четверте, суб’єкт політич­ного конфлікту формується у процесі політичної боротьби, а не даний об’єктивно.

Політичним конфліктам притаманні певні закономірності. Політичний конфлікт — це завжди боротьба за загаль­ні інтереси і цілі певних великих соціальних сил, за те, щоб вони були визнані суспільством як головні. Тому кожен суб’єкт політичного конфлікту намагається представити свої цілі як загальні, знайти підтримку з боку певних груп та пе­ретворити цю боротьбу на суспільну, масову.

В основі політичного конфлікту будь-якого рівня ле­жить намагання довести легітимність свого суб’єкта і розвія­ти легітимність протилежної сторони. Політичний конфлікт у разі його загострення поширю­ється на соціальну сферу, економіку, на всю соціально-психо­логічну сферу суспільства.

У політичний конфлікт втягуються великі маси людей, але це не натовп, а певна спільність, об’єднана політичними настановами, ідеологією, вірою, інтересами.

У політичному конфлікті проявляються специфічні прин­ципи, методи і способи боротьби. Принципи — це основні вимоги політичної практики, що випливають із закономір­ностей політики. Серед них виділяються такі, як спрямуван­ня вирішального удару й вибір вигідного моменту для його нанесення; врахування взаємозв’язку політичного конфлікту з соціальною ситуацією; необхідність чітко передбачити на­слідки розв’язання конфлікту для всього суспільства.

Що стосується методів і способів політичної боротьби, то їх спектр дуже широкий — від чесних до найбрудніших. Прак­тика світового політичного життя дає нам приклади щоден­них політичних конфліктів, в яких суб’єкти використовують не лише насильство як найжорстокіший спосіб, а й маніпуля­цію масами, обман, підкуп виборців та лідерів різних рухів, зомбування народу засобами масової інформації тощо. Щоп­равда, політична боротьба не завжди антигуманна й амораль­на. Не можна говорити, що в політиці не буває справедливос­ті й чесності. В сучасному цивілізованому суспільстві все різно­маніття методів можна поділити на дві групи: мирні та воєн­ні, або чисті та брудні. Серед мирних найпопулярнішим є спосіб переговорів та широкий спектр психологічних мето­дів, серед воєнних — політичні репресії, що проводяться па­нуючими політичними силами, революції й міждержавні вій­ни. Якщо деталізувати, то можна налічити не менше п’ятдеся­ти методів і способів політичної боротьби, хоч серед них є й загальні, які використовуються у будь-якій сфері.

В чому специфіка економічних конфліктів? Перш за все в тому, що вони виникають і розгортаються на основі задово­леності або незадоволеності працею, що зумовлюється сукуп­ною дією чотирьох мотиваційних блоків: заробіток, зміст пра­ці, відносини між робітниками в сумісній праці, сенс трудових зусиль. Інтереси роботодавця та робітника мають значні роз­ходження щодо першої мотивації. Головний інтерес робітни­ка — у величині заробітку, роботодавця — в якості й кількості праці. Та як би там не було, заробітна плата має бути достат­ньою для існування. Величина заробітку є показником су­спільного визнання соціальної цінності робітника й основою для його особистої самооцінки. За правилом, більша частина конфліктів у виробничій сфері починається з проблем, пов’язаних із заробітком. Інші блоки мотивації також важли­ві (наприклад, сприйняття й оцінка змісту праці, ставлення до того, що повинен робітник виконувати на своїй посаді). Неза­доволеність змістом праці (в оцінках це престижна або непрестижна робота), а також відповідні її умови спричинюють конфлікти в будь-якому суспільстві. Дуже часто виникають конфлікти через незадоволення відносинами між робітника­ми або через нерозуміння змісту тієї праці, яку виконує робіт­ник. У всіх цих блоках мотивації криються витоки економіч­них конфліктів. Домінуючим все ж є перший — питання заро­бітку. Найбільш гостро це питання стоїть в Україні, де склався стійкий відрив праці від її вартості, і цей розрив поглиблюєть­ся. Заробітна плата стала неадекватною трудовим затратам і порівняно з 1990 р. знизилася у 5—6 разів, ціни навпаки ви­росли в 10—11 разів. Тому в Україні стрімко зростають настрої протесту, що можуть привести до найгостріших форм кон­фліктів, які можуть вийти навіть за межі страйків.

Як же розгортається економічний конфлікт від перших проявів до страйків? Як правило, все починається з почуття робітником незадоволення. Другий крок — це вже відкритий прояв незадоволення на адресу адміністрації (підприємців). У відповідь адміністрація (підприємець) може або прийняти пропозиції робітника або відхилити їх. Тоді конфлікт або згасне (у першому випадку), або переросте у практичні дії ро­бітників (у другом у випадку). Далі вимоги робітників набува­ють колективної заяви з певними вимогами. Якщо їх не вико­нують, призначається попереджувальний страйк з обранням лідерів, органів робітничого контролю тощо. Якщо ж супро­тивна сторона і на цей раз не виробляє заходів для прими­рення, застосовується загальний страйк. І він уже активізує роботодавців провести радикальні зміни, щоб не допустити таких конфліктів надалі.

Будь-який конфлікт, оскільки він виникає в суспільстві, зав­жди є конфліктом соціальним у широкому розумінні цього слова, тобто суспільним. Соціальний конфлікт у вузькому розумінні (у соціальній сфері) є боротьбою соціальних спіль­нот з протилежними інтересами за домінування або підви­щення їх соціальних статусів. Джерелом соціального конфлік­ту є не статуси самі по собі: суперечності виникають на основі нерівності статусів у соціальній системі, що має ієрархізовану структуру. Попит на вищі статуси в багато разів перевищує можливості суспільства, тому й конфлікти в цій сфері найгостріші. До останнього часу одним з провідних типів соціальних конфліктів вважався класовий конфлікт. Щоправда, він сьогод­ні не ототожнюється з соціальною революцією, а розглядається як інституціоналізований і регульований та й відмінності різних соціальних груп, що ведуть до конфліктів, не поясню­ються виключно місцем цих груп в економічних відносинах. Конструктивний характер розв’язання соціальних конфліктів залежить від: а) наявності сильного провідного класу, який згуртований інтегрованими інтересами; б) середнього класу, наймасовішого і заможного, який чинить перепони розколу суспільства на полярні класи; в) досягнення рівноваги інтере­сів і статусів усіх класів і соціально значущих груп.

Висока соціальна мобільність, що є характерною для су­часного суспільства у розвинутих країнах, породжує специ­фічні відносин між групами за інтересами. Це означає, що су­часне високорозвинуте суспільство не поляризується на осно­ві однієї суперечності і одного основоположного конфлікту. З точки зору існуючих у ньому конфліктів воно є плюраліс­тичним. Різноманітність конфліктів означає, що в суспільстві є сукупність інтересів, які взаємно перетинаються, і соціальні групи не виключають одна одну. Основою виникнення проб­лемних ситуацій на початку конфлікту є соціальна стратифі­кація і соціальна мобільність. Оскільки соціальна стратифіка­ція є джерелом суперечностей і основою конфлікту, то типо­логія основних вимірів стратифікації є фактично критеріями типології конфліктів у соціальній сфері.

Першим у сукупності вимірів стратифікації є дохід або ба­гатство. Перша типологічна форма — це конфлікт, пов’яза­ний з цим виміром. Виникає цей конфлікт тому, що можли­вість отримання доходів або накопичення багатства фактично є матеріальною засадою набуття нових соціальних ролей, зміст яких часто не збігається з особистими якостями власни­ків цих доходів або багатств. Отже, володіння багатством і традиційно визнаний престиж деяких соціальних ролей не збігаються.

Віддаючи належне таким конфліктам, слід зазначити, що найгострішими, масовими і суспільно небезпечними є кон­флікти, породжені бідністю. Бідність — це нездатність під­тримувати мінімальний рівень споживання, це багатогранне і складне соціальне явище. Особливість і небезпечність таких конфліктів полягає в тому, що вони набувають антагоністич­ного характеру, ведуть до непримиренності інститутів, виникнення прагнень до насильницьких дій, до намагання ліквідувати соціальну основу існування протилежної со­ціальної групи.

Другим виміром соціальної стратифікації є ранжування спільнот за рівнем належності до влади й могутності. Правля­чий клас — це сукупність особистостей, які посідають реаль­но значущі посади і завдяки цьому створюють певну соціаль­ну групу (Дарендорф називає її ситуаційним класом). Бо­ротьба ситуаційного класу, що вже реально володіє владою, і потенційного ситуаційного класу, за яким стоять певні соці­альні сили, є основою соціального конфлікту. Роль соціальної мобільності як джерела конфлікту полягає в тому, що соці­альна дійсність дає можливість замінити один ситуаційний клас на інший.

Дедалі більшого значення набуває вимір стратифікації, що пов’язаний із престижем професії. У будь-яких суспільс­твах особистість завжди оцінюється з огляду на той внесок, який вона робить у суспільство своєю працею. З плином часу відбуваються зміни у структурі соціального престижу, а зна­чить і конфліктів, які виникли при його здобутті й реалізації; завжди поряд існують соціальні групи, які безнадійно відста­ють і не можуть вписатися в існуючі трудові відносини До цих груп можна віднести низькокваліфікованих робітників, пра­цівників з низьким освітнім рівнем, групи соціально знедоле­них. Соціальна небезпека такої ситуації полягає в тому, що такі соціальні групи, як правило, породжують подібних до себе. Низька забезпеченість і соціальна безперспективність представників цих груп веде до конфлікту їх з престижніши­ми соціальними групами і з суспільством у цілому.

Конфлікти духовної сфери відбуваються в умовах кри­зи духовних цінностей у результаті розриву цінностей культури і ціннісних орієнтацій особистості. Зв’язок між цими компонентами культури — важливе цементуюче підгрунтя всього суспільного життя, і навпаки — розрив цього зв’язку означає глибоку духовну кризу. Людина при­ходить у світ і намагається зрозуміти, що таке добро і зло, хоче зрозуміти світ, у якому вона живе. Таке розуміння можна набути в результаті освоєння всього духовного ба­гатства, яке накопичилося в культурі. Засвоєння ціннісних критеріїв суспільства — праця винятково складна і неод­нозначна, але водночас і необхідна: якби у людей не було загальних уявлень про добро і зло, то сумісне життя їх бу­ло б неможливим. Мотивацію здійснення вчинків людина завжди пов’язує з ситуацією, співвідносить з обставинами та інтересами людини — суб’єкта діяння. При цьому вона може думати про моральні категорії, а може й ні, маючи на меті найближчі завдання, що випливають з конкретної ситуації. Отже, між конкретною мотивацією і світом ду­ховних цінностей і культури існує дистанція. Ціннісна криза збільшує цей розрив.

Суспільство намагається системою заходів такий конфлікт не допустити, на це спрямована і вся система права. Слід за­уважити, що і заходи, і право добре спрацьовують за умов ста­більності. Інша річ в умовах кризи, коли по-перше, не існує за­гального уявлення про систему цінностей, по-друге, відсутня масова підтримка офіційної ідеологічної доктрини. В цьому — головний розрив між суспільством і приватним життям людини. В результаті слабшає вплив соціальних інститутів на індивіда, у тому числі правосуддя, правоохоронних органів, виникає питання про ефективність пенітенціарної системи, тобто складаються позитивні умови для криміналізації всієї системи суспільних відносин.

Дуже гострим може бути конфлікт і з приводу ідеології. В основі ідеологічних конфліктів лежить різне ставлення лю­дей до порядків у суспільстві і розуміння того, яким чином мають будуватися відносини між людьми, між людьми та державою. Практично будь-яка ідеологія — це проект май­бутнього устрою суспільства, це пропозиція змінити світ у певному напрямі. І чим вищий рівень незадоволеності у су­спільстві, тим більше різновидів ідеологічних цінностей і зав­жди є такі, які взаємно виключають один одного, з приводу чого і виникають конфлікти.

У духовній сфері бувають конфлікти і з приводу релігій­них відносин. Релігія — це органічна форма самого життя, пов’язана з духовністю, культурою. Разом з тим будь-яка ре­лігія з’єднана з груповими матеріальними й ідейними інтере­сами певних суспільних сил і перш за все з інтересами свя­щеннослужителів, які так чи інакше спираються на підтримку мирян. За Вебером, будь-яка світова релігія задовольняє потребу віруючих у спасінні, хоч ідея спасіння у різних релі­гіях трактується по-різному. Згідно з буддійським вченням про Карму — це благополучне перевтілення у наступному житті; християнство, іслам обіцяють райські врата як винаго­роду за праведне життя. Релігія змушує замислитися про сенс життя, про те, що буде після нього. Таким чином, релігія є важливою складовою всієї людської культури. Тому і кон­флікти у цій сфері теж важливі. Лінія конфлікту пов’язана з напруженням, що виникає між релігійним світоглядом і буденністю.

Оптимальний варіант вирішення взаємовідносин між ре­лігією і суспільством вбачається в деполітизації цих відносин, у забезпеченні конституційного права совісті й віросповідан­ня, у знаходженні балансу між світоглядами і конфесіями, що виконують важливі для людей смислотлумачні функції.

Юридичний конфлікт є різновидом соціального кон­флікту. В ньому спір безпосередньо пов’язаний з правовими відносинами сторін, їх юридично значущими діями. Отже, суб’єкти, мотивація їх поведінки, а також об’єкт конфлікту мають правові ознаки. Такими є, наприклад, трудові, в бага­тьох випадках сімейні, виробничі, побутові конфлікти, а та­кож міждержавні, міжетнічні, якщо вони стосуються укладе­них сторонами угод і юридичних норм. Багато конфліктів мають змішаний характер і містять як правові, так і неправові елементи.

Специфічною є типологія юридичних конфліктів. Вбираючи в себе всі існуючі у всіх сферах суспільства типи, вони визначаються юридичними характеристиками, до яких мож­на віднести: а) галузь права, в якій відбувається конфлікт. З точки зору розподілу за галузями права можливі конфлік­ти в кожній з них. Найпоширенішими є конфлікти з питань цивільного, трудового, фінансового і сімейного права. Найнебезпечніші, хоч і менш поширені, конфлікти у сфері дії кри­мінального, кримінально-процесуального та виправно-тру­дового права; б) структура відповідних правових норм. Часто в основі конфлікту лежить різне тлумачення права або неро­зуміння чи недодержання його, порушення норми права, особливо заборонної.

2. По масштабности (локальные, региональные, межгосударственные, глобальные, микро-, макро-, и мегаконфликты).

Або класифікація БРОННІКОВА:

- глобальний

- регіональний (між великими регіонами)

- локальний напр. Росія-Грузія

3. учасники конфлікту - це люди, які залучені в конфліктну ситуацію. Види учасників за формою:

- Окрема особистість;

- Соціальна група;

- Організація;

- Держава.

Виділяють основних і другорядних учасників. Серед основних протиборчих сторін можна визначити ініціатора. Серед другорядних - підбурювачів, організаторів. Ці особи не беруть участь в конфлікті безпосередньо, але сприяють розвитку конфлікту, втягують нових учасників. Від того, яку підтримку у оточуючих має учасник конфлікту, якими зв'язками, ресурсами, можливостями володіє, залежить ступінь його впливу і сили в конфлікті. Індивіди, що підтримують ту чи іншу конфліктуючу сторону, утворюють групу підтримки. На етапі вирішення конфлікту можуть з'явитися треті особи - незалежні посередники, які допомагають усунути протиріччя. Залучення суддів, професійних медіаторів сприяє ненасильницького вирішення конфлікту;

Всі конфлікти можна класифікувати в залежності від зон розбіжностей таким чином.

1. Особистісний конфлікт. Ця зона включає конфлікти, що відбуваються усередині особистості, на рівні індивідуальної свідомості. Такі конфлікти можуть бути пов'язані, наприклад, із зайвою залежністю чи з рольовою напруженістю. Це чисто психологічний конфлікт, але він може виявитися каталізатором для виникнення групової напруги, якщо індивід буде шукати причину свого внутрішнього конфлікту серед членів групи.

2. Міжособистісний конфлікт. Ця зона включає розбіжності між двома чи більше членами однієї групи або кількох груп, У цьому конфлікті індивіди стоять "обличчям до обличчя", як два боксери, і ще підключаються окремі особистості, не утворюють групи.

3. Міжгруповий конфлікт. Деяке число індивідів, що утворять групу (тобто соціальну спільність, здатну на спільні скоординовані дії), вступають у конфлікт з іншою групою, що не включає в себе індивідів з першої групи. Це найпоширеніший вид конфлікту, тому що індивіди, приступаючи до впливу на інших, звичайно намагаються залучити до себе прихильників, сформувати групу, яка полегшує дії в конфлікті.

4. Конфлікт приналежності відбувається в силу подвійної приналежності індивідів, наприклад, коли вони утворюють групу усередині іншої, більшої групи або коли індивід входить одночасно в дві конкурентні групи, що переслідують одну мету.

Конфлікт із зовнішнім середовищем. Індивіди, що складають групу, зазнають утиску ззовні (перш за все з боку культурних, адміністративних і економічних норм і розпоряджень). Часто вони вступають у конфлікт з інститутами, що підтримують ці норми і розпорядження.

Найчастіше виникають такі чотири типи конфліктів:

• внутрішньоособистісні (інтраперсональні), які виникають на рівні однієї особистості (наприклад на рівні безпосередньо викладача або студента);

• міжособистісні (інтерперсональні), які виникають між двома особистостями (наприклад між двома студентами);

• внутрішньогрупові (інтрогрупові), які виникають всередині групи, зокрема між конкретною особою і групою;

• міжгрупові (інтергрупові), які виникають між соціальними групами, причому як всередині організації, так і за її взаємодії з оточенням (наприклад, між двома підрозділами в організації).

Конфлікти, які розгортаються в організаціях, характеризуються об'єктивно-суб'єктивною природою виникнення: з одного боку, вони зумовлюються зовнішніми, об'єктивними факторами (соціально-політичною та економічною ситуацією в суспільстві, станом розвитку та матеріально-технічного забезпечення галузі, особливостями функціонування конкретної організації тощо), а з іншого - внутрішніми, суб'єктивними факторами (психологічними характеристиками учасників конфлікту, їхніми потребами, інтересами, мірою значущості для них конфліктної ситуації, особливостями характеру тощо).