1. передача повноважень з експорту передбачає використання системи збуту, що знаходиться в одній або декількох країнах і належить іншому підприємству. Таку систему збуту експортер використовує тоді, коли його потенціал слабкий для самостійної діяльності на зовнішньому ринку;

2. експортна франшиза – спосіб організації справи, за якого франчайзі купує у відомої компанії право на продаж товарів під її товарним знаком;

3. участь комерційних посередників (їх розрізняють за двома ознаками: винагорода та сталість зв’язків з експортером). Розрізняють такі види комерційних посередників як:

   1. міжнародний маклер – шукає і налагоджує контакти, не одержуючи повноважень продавця і покупця, працює за винагороду з обох сторін;

   2. агент із закупівлі – виконує доручення покупця знайти за кордоном товар визначеної якості і за визначеною ціною, та з конкретним терміном постачання;

   3. агент з продажу – виконує доручення експортера реалізувати товар;

   4. концесіонер – посередник міжнародної торгівлі, у якого тісний зв’язок з експортером, що працює на умовах контракту і виконує торгову, технічну та фінансову функції;

   5. Імпортер-дистриб’ютор;

Прямий експорт передбачає прямий продаж через власний торговий персонал. Застосовується у випадку, коли легко визначити споживачів або вони самі знаходять продавця. Організація прямого експорту може здійснюватись за допомогою:

1. експортного відділу, що вирішує всі питання з просування товару на зовнішній ринок;

2. торгового представника, який відряджений за кордон і працює виключно на своє підприємство;

3. представництва – офіс/служба/відділ, що постійно працює за кордоном, головним завданням якої є стимулювання збуту, укладення угод, контроль за їх виконанням, вирішення торговельних протиріч.

Спільна підприємницька діяльність. Дана стратегія виходу підприємства на зовнішній ринок передбачає поєднання зусиль суб’єкта господарювання з ресурсами комерційних підприємств країни-партнера з метою створення виробничих і/або маркетингових потужностей. На відміну від експорту при спільній підприємницькій діяльності формується партнерство, у результаті якого за рубежем створюються певні потужності. Інколи воно є вимушеним, так як законодавство ряду країн передбачає, що присутність на їх ринку іноземної компанії можлива лише за умови укладення контрактів з місцевими фірмами про виробництво товарів в цих країнах.

Виділяють: 1) ліцензування; 2) виробництво за контрактом; 3) управління за контрактом; 4) підприємства спільного володіння; 5) міжнародні коопераційні мережі.

Ліцензійне виробництво полягає в тому, що вітчизняний оферент (ліцензіар) передає зарубіжному виробнику (ліцензіату) права на використання (виготовлення) продукту на умовах сплати певної ліцензійної винагороди.

Експортна кооперація у світовій практиці набула широкого розвитку і характеризується великою різноманітністю форм. Їх порівняльний аналіз дозволяє визначити основні риси, притаманні сучасній кооперації в міжнародному бізнесі. Перш за все вона є добровільним співробітництвом двох або більше юридично і економічно самостійних підприємств на основі укладеної між ними угоди. Це співробітництво спрямовано на вирішення спільних задач (в нашому випадку, в сфері експорту).

Експортна кооперація має функціональну, інструментальну та інституційну сторони. В функціональному відношенні вона виражає ті задачі підприємств-учасників, які вони прагнуть вирішувати спільно.

Стратегія прямого інвестування. Значна кількість підприємств, що ведуть зовнішню торгівлю, з часом засновують за кордоном власні виробничі філії для виготовлення товарів, що реалізуються на зарубіжному ринку. Даний спосіб виходу на зовнішній ринок передбачає інвестування капіталу в створення за кордоном власних складальних або виробничих підрозділів, забезпечуючи найбільш повне залучення підприємства до ЗЕД. У міру накопичення компанією досвіду експортної роботи і за досить великого обсягу такого зовнішнього ринку виробничі підприємства за кордоном дозволяють очікувати на значні вигоди.

Основними рисами цього способу є:

• максимальні інвестиційні витрати та поточні грошові зобов’язання;

• максимальна відповідальність за результати діяльності;

• максимальний контроль за діяльністю;

• складна процедура виходу з ринку.