Територіальний аспект етногенезу корінної нації.

Відомості про походження болгар як етносу дуже скупі. Болгарський вчений, професор В. Н. Златарський, доводить, що болгари походять з тюркських народів, до яких належать також гуни, авари, хозари та інші, менш відомі, і які в перші сторіччя нашої ери населяли степи на схід від Каспійського моря. Серед гунно-монгольського війська Атілли, яке так довго тримало в страху всю Європу V сторіччя, були і болгари. В старогрецьких літописах вперше про болгар згадується у 480 році, коли після розпаду держави Атілли вони почали свої набіги за Дунай і Балкани, грабували та нищили візантійські поселення аж до самого Константинополя.

Болгари брали участь у великому переселенні народів, що почалось у IV сторіччі. Спочатку вони обжили території Північного Кавказу і зайняли землі між Доном і Волгою, Каспійським морем і Чорним морем. Тут при князі Кубраті заснували у 585 році свою першу сильну державу, назвавши її Великою Болгарією. Згідно легенди, після смерті Кубрата його царство було розділено на п'ять частин між п'ятьма його синами.

Найстарший син Батбай залишився у Приазов'ї, біля річки Кубань та дуже скоро його держава потрапила під хозарське іго, і після Х століття слід приазовських болгар губиться. Другий син Кубрата Котраг заснував дещо пізніше сильне і багате волго-камське болгарське царство зі столицею Болгар на Волзі. Воно загинуло у ХІІІ столітті у боротьбі з полчищами Чінгісхана. Рештки тих болгар до сьогоднішнього дня проживають на території Росії. Три інші сини Кутбара рушили на захід. Один досягнув Італії, але загинув там. Четвертий син Кубер потрапив під аварське іго у Панонії, спустився пізніше через Дунай у південно-західну частину Балканського півострова, де оселився біля міста Бітоля (Монастир). П'ятий, наймолодший син Кутбара Ісперіх (Аспарух), рятуючись від хозарського іга, рушив зі своєю ордою з Північного Кавказу через Дніпро, Дністер, усю Бесарабію до витоки Дунаю і оселився між рукавами Дунаю і Добруджею.

Болгари-завойовники того часу були "грізними варварами", напівдикими ордами кочових пастухів, які постійно воювали, грабували і знищували все на своєму шляху. Болгари жили окремими родами, які повністю підкорялися своїм старійшинам. Всередині кожного роду панувала жорстока військова дисципліна. Болгари були смаглявими, міцно збитими з короткою шиєю і кривими від постійної їзди верхи ногами. Були вони язичниками, хоча й без особливого культу. Жінки і чоловіки носили шаровари. Жінки закривали обличчя, а чоловіки брили голови і носили чалму.

Болгария в новейшее время

Внутриполитическая борьба в начальный период первой мировой войны. Вторая Балканская война закончилась поражением Болгарии, которая по Бухарестскому мирному договору 1913 г. лишилась Южной Добруджи, Фракии и Македонии. Это во многом предопределило участие Болгарии в I Мировой войне на стороне Тройственного Союза. Кроме того, стоявшее у власти с июля 1913 г. германофильское правительство Радославова заявило, что для осуществления своих внешнеполитических планов будет ориентироваться на Австро-Венгрию и Германию. Усилия БРСДП в антивоенной деятельности и выступлениях против политики превращения Болгарии в орудие австро-германской политики на Балканах, не увенчались успехом. Участие в военных действиях. После начала I Мировой войны Болгария некоторое время придерживалась политики нейтралитета. Но уже в августе 1915 г. был заключен договор о дружбе и союзе с Германией и Австро-Венгрией. Болгария начала военные действия против Сербии и к концу 1915г. захватила всю Македонию и часть Сербии, с сентября 1916г. Болгария вступила в войну с Румынией, а затем вела бои с Россией. Развитие антивоенного движения. Хозяйственная разруха, надвигающийся голод, перспектива военного поражения усиливали недовольство политикой царя и правительства. Большое влияние на развитие революционного движения оказали революции в России. Под руководством тесняков проводились массовые антивоенные демонстрации и митинги, началось массовое дезертирство из армии. Антивоенное настроение быстро распространялось в армии. Владайское (солдатское) восстание. В сентябре 1918 г. восставшие болгарские солдаты с лозунгом «На штык виновников войны» заняли ставку болгарской армии, 27 сентября в Радомире провозгласили Болгарию республикой, президентом которой стал лидер Болгарского народного земледельческого союза Александр Стамболийский и двинулись на Софию. С помощью немецких войск в жестоком бою восставшие были разгромлены, но Болгария вышла из войны, а царь Фердинанд, 28 сентября бежавший в Германию, был вынужден отказаться от престола в пользу сына Бориса, ставшего болгарским царем под именем Бориса III. Вторая «национальная катастрофа». После разгрома Германии и Австро-Венгрии по Нейскому мирному договору 1919 г. Болгария, обязанная выплатить более двух миллиардов франков золотом контрибуции, потеряла около 20% своей территории – южную Добруджу, Эгейскую Фракию, долину реки Струмы и выход к Эгейскому морю. Армия Болгарии была сокращена до 33 000 человек, включая жандармерию и пограничную стражу.