3. Виникнення і поступ української політичної науки

В Україні, як і в світі, політична наука зароджується в 2-й половині XIX ст. Для того, щоби виявити, де у розвитку української політичної думки існує той вододіл, який відокремлює її від української політич­ної науки, слід виявити відмінність між цими обома явищами.

Наука є різновидністю знань загалом. Однак вона не вичерпує со­бою всього комплексу знань. Окрім наукових, є також знання позанаукові, як от: побутові, філософські, мистецькі тощо. До типу ненауко­вих знань можна також віднести й несистематизовані погляди у тій чи іншій сфері людської життєдіяльності, в тому числі й у політичній.

Слово "наука" буквально тлумачиться як "знання". Але, окрім того, наука - це також і діяльність щодо отримання відповідного рівня знань. Тому "Філософська енциклопедія" визначає науку як усю сукупність перевірених практикою об'єктивних знань, а також і процес їх вироб­лення.

Чим же відрізняється наукове знання від ненаукового? Еталони на­уковості знань вироблено в епоху Нового часу. Відповідно до них, спе­цифікою і головною метою науки слід вважати досягнення об'єктив­ної істини, тобто отримання "вірогідного", вільного від суб'єктивної оцінки та упередженості знання. Ця мета досягається завдяки мето­дам наукового дослідження: аналізу і синтезу, дедукції й індукції, спо­стереження, експерименту, вимірювання тощо.

Отож для отримання наукових знань використовуються особливі засоби пізнання. А тому можна навести і таке визначення науки: "на­ука - цє спеціалізована діяльність для виробництва вірогідного, логічно не суперечливого знання, яке досягається за допомогою специфічних засобів і способів пізнання, що дають змогу нейтра­лізувати суб'єктивність та упередженість".

В історії української політичної думки друга половина XIX ст. і поч. XX ст. багаті цілим рядом яскравих постатей теоретиків, завдя­ки зусиллям яких вона трансформувалася в наукову галузь: М. Косто­маров, М. Драгоманов, І. Франко, Ю. Бачинський, М. Міхновський, М. Грушевський, К. Левицький тощо.

Зокрема, до фундаторів української політичної науки відносять Миколу Костомарова (1817-1885). Його називають одним з імовір­них авторів "Книги битія українського народу". Політичну долю України він бачив у складі федеративної демократичної слов'янської республіки. Відповідно до його бачення, ця республіка мала управля­тися обраним на 4 роки президентом і конгресом, утримувати невелике спільне військо, запровадити однакову грошову систему, здійснюва­ти спільну зовнішню політику. Особливе місце у політологічній спад­щині вченого належить працям, в яких він обґрунтовує право на са­мостійність української нації: "Риси південноруської історії", "Дві руські народності", "Про федеративні начала у давній Русі".

Основоположником української політичної науки та українського конституціоналізму був і Михайло Драгоманов (1841-1895). Отримав­ши запрошення Софійського університету, де він на посаді професора працював до кінця свого життя, М. Драгоманов перший відкрив для Європи українське питання. Його відомі твори з політичної теорії та історії: "Пропащий час", "Шевченко, українофіли і соціалізм", "Лібе­ралізм і земство в Росії", "Чудацькі думки про українську національну справу".

М. Драгоманов розробив власний проект конституції та вважав, що монархія повинна бути змінена на парламентську республіку. Найви­щим законодавчим органом мав би стати Земський собор, членів яко­го обирали б усі громадяни. Ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова с поняття "громада", а тому він вважав, що Україна повинна стати федерацією у складі 20 окремих земель. Він заперечував ідею національної державності і вважав, що Україна повинна входити до побудованої на федеративних засадах Росії.

Плідними у розвитку української політичної науки виявилися перші десятиліття XX століття. У цей час чітко формуються основні її течії: соціалізм і націонал-комунізм, консерватизм, націоналізм та націонал-демократизм.

Соціалістичний напрям. Яскравим представником соціалістично­го напрямку в цей період був Михайло Грушевський (1866-1934). До його заслуг як ученого-історика належить концептуальне обґрунтування політичної історії українства. У питанні про українську державність його погляди еволюціонували від думок про федеративне поєднання України в одній державі з Росією до ідеї національної незалежності України. Характерно, що навіть після підписання IV Універсалу Укра­їнської Центральної Ради, яким проголошено незалежність України, вчений і надалі дотримувався ідей федералізму.

Такої ж трансформації поглядів під тиском реальних політичних обставин зазнав ще один представник соціалістичного напрямку Володимир Винниченко (1880-1951). При визначенні форм національ­ної держави він насамперед виходив з інтересів будівництва соціаліз­му. А тому у своїх поглядах на вирішення національного питання В. Винниченко спочатку був прихильником культурно-національної автономії України у складі Російської Федерації, а вже значно пізніше, перебуваючи в еміграції, прийшов до визнання необхідності само­стійної української державності. Серед його праць із теорії та політич­ної історії України слід виділити "Відродження нації" та "Заповіт бор­цям за визволення".

Націонал-комунізм. Яскравим представником націонал-комуністичного напрямку в українській політичній думці цього періоду був Ми­кола Хвильовий (1893-1933). В умовах існування радянської держави він намагався свої комуністичні політичні переконання реалізувати в національній формі - і логічно дійшов висновку про необхідність творення власної національної культури та про боротьбу двох куль­тур: російської й української. Проголошуючи у боротьбі з московсь­ким великодержавним шовінізмом гасло "Геть від Москви!", він у кінцевому підсумку формується як державник-самостійник.

У процесі пошуку шляхів духовного відродження нації в підрадянських умовах витворюється політичний світогляд Олександра Шумського (1890-1946). Будучи народним комісаром освіти України, він ви­ступав проти принципу централізму в управлінні СРСР. У 1926 р. О. Шумський написав листа Сталіну, в якому наголошував на доціль­ності залучення до управління українськими культурними процесами саме українських комуністів, а не представників інших народів, як от Л. Каганович, Е. Квірінг і т. п.

Консерватизм. Власну концепцію українського державобудівництва розробив В'ячеслав Липйнський (1882-1931). Він обстоював ідею спадкового гетьманату в Україні як гарантію державності української нації. Йому належить концепція творення української еліти на основі землевласницької шляхти. В поглядах на націю В. Липйнський дотри­мувався ідеї політичної нації, тобто об'єднання з українською нацією в одній політичній спільноті всіх національних меншин, що прожива­ють на українській землі. До найвідоміших праць діяча належать "Ли­сти до братів-хліборобів", "Україна на переломі. 1657-59", "Замітки до історії українського державного будівництва у XVIII столітті".

Консервативну концепцію українського державотворення представ­ляв і галицький історик Стефан Томашівський (1875-1930). Він вва­жав, що витоки української державності лежать в історії Галицько-Волинської держави. Основними категоріями його концепції є Земля, Нація, Держава. Особливу роль у державному будівництві вчений відводив Греко-Католицькій Церкві - і українська державність у нього ви­ступає практично у формі клерикальної монархії. Погляди С. Томашівського викладені в таких працях: "Українська історія", "Під коле­сами історії"", "Про історію, героїв і політику".

Вплив на розвиток консервативної концепції державотворення мали і праці Василя Кучабського (1895-1945). Найбільш придатною фор­мою правління для України він також вважав монархію. Оскільки сам діяч за родом занять був військовим, то особливу роль у заснуванні монархії він відводив провідній верстві, сформованій з "людей військо­вого духу і організації". Така політична концепція отримала назву "по­зитивного мілітаризму". Свої погляди В. Кучабський висловив у пра­цях "Більшовизм і сучасне завдання українського народу" й "Україна та Польща".

Націоналізм. Основоположником українського націоналізму є Микола Махновський (1873-1924). Його політичні погляди і діяльність стали тим вододілом, на якому український національно-визвольний рух переходить зі стадії культурного українофільства до стадії органі­зованого політичного руху. М. Міхновський належав спочатку до "Брат­ства Тарасівців", а потім - до співзасновників Революційної Політич­ної Партії, програмним кредом для якої стала його брошура "Само­стійна Україна". В ній він історично та юридичне обґрунтував право української нації на власну державу та висунув лозунг "Україна — для українців". М. Міхновський розробив свій проект української консти­туції, відповідно до якого Україна мала б стати президентською рес­публікою із 9-ма вільними і самоуправними землями та двопалатним парламентом: Радою представників і Сенатом.

У 20-х роках XX ст. радикальне націоналістичне крило в українській політичній науці представляє Дмитро Донцов (1883-1973). Він вва­жає, що для нації, яка стоїть на краю могили, єдиною філософією виживання може бути тільки націоналізм. Основна проблема, яку ста­вить перед собою Д. Донцов: як націю "свинопасів" перетворити в націю володарів на своїй землі. На відміну від В. Липинського, його концепція творення політичної еліти нації базується не на спадковому аристократизмі, а на відборі із нації касти "луччих людей". До найвідоміших праць Д. Донцова можна віднести "Підстави нашої політи­ки", "Націоналізм", "Дух нашої давнини".

Проблемами державності та формування української раси перейнята творчість Юрія Липи (1900-1944). Він вважав, що устрій майбутньої Української держави має бути федеративним, а основною опорою міцної держави - турбота кожного громадянина про примноження її багатства. Головними політичними працями вченого є "Українська раса", "Українська доба" та трилогія - "Призначення України", "Чорноморсь­ка доктрина" і "Розподіл Росії".

Свою модель Української держави, засновану на ідеях націоналіз­му, запропонував один із провідних ідеологів ОУН Микола Сціборськіій (1897—1941). Гостро критикуючи демократію, соціалізм і мо­нархізм, він сформулював альтернативну їм концепцію націократії - "режим панування нації у власній державі". Головні праці діяча, в яких розроблено політичну доктрину українського націоналізму, - це "Націократія" та "Нарис проекту Основних Законів (Конституції) Україн­ської Держави".

За словами сучасного політичного діяча Валентина Мороза, "На­ціоналізм" Д. Донцова, "Націократія" М. Сціборського та "Призна­чення України" Ю. Липи - це триєдиний символ, що сформував україн­ське "Вірую" у міжвоєнному двадцятиріччі XX столітгя.

Націонал-демократизм. Деякі українські вчені окремо виділяють націонал-демократичну політичну течію в Галичині, зародження якої пов'язують з іменами Івана Франка та Юліана Бачинського. Згодом вона набула популярності серед наддніпрянців, що еволюціонували від соці­алістичних до національних переконань та від позицій федералізму до ідеї національно-державної незалежності.

Основоположником націонал-демократичного напрямку в його роз­винутій формі вважають Станіслава Дністрянського (1870-1936). Провідною ідеєю його національно-державницької концепції с право кожної нації на автономію та державну незалежність у межах своєї етнічної території. Майбутню Українську державу він уявляв народ­ною республікою, влада у якій мас належати виборним державним орга­нам та поділятиметься на виконавчу, законодавчу і судову. Головні праці діяча: "Нові проекти української конституції"", "Загальна наука права й політики", "Нова держава", "Погляд на теорії права та держави".

Правознавець і політолог Володимир Старосольський (1878-1942) сформулював концепцію творення української державності, заснова­ну на поєднанні національного та соціального чинників у цьому про­цесі. Ці ідеї є особливо цінними на сучасному етапі розбудови Україн­ської держави. Вони висловлені у таких основних працях вченого: "Теорія нації", "Політичне право", "Держава і політичне право".

Відомим представником націонал-демократичного напрямку в укра­їнській політичній науці цього періоду був соціолог і політолог Ольгерд Бочковський (1885-1939). Вчений досліджує процес формуван­ня націй і вважає, що наявність власної держави с найбільшою запору­кою їх всебічного розвитку. На його думку, основне завдання у процесі визволення української нації - скористатися досвідом націй, що цей шлях уже пройшли. Такі думки викладені у працях вченого "Бо­ротьба народів за національне визволення", "Народження нації", "Жит­тя нації".

Відносно самостійний розвиток української політичної науки в умовах радянської дійсності тривав до початку 30-х років. Трагічна смерть Миколи Хвильового немов поставила крапку в існуванні неза­лежної суспільно-політичної думки. Процес її розвитку припинився на більш як півстоліття.