2. Філософський сенс і філософсько-правове обґрунтування прав людини

Правове регулювання і виховання правової людини не вичерпується дією на нього суспільства (держави) через системи норм і оцінок. Правові норми не можна конкретизувати до кожної унікальної ситуації і чоловік вимушений сам ухвалювати рішення в рамках загальноприйнятого ділення «справедливо – несправедливо», «законно – незаконно». Звичайно, норми програмують поведінку, оскільки людина керується ними в своїх вчинках. Але ж у людини є і свої інтереси, а вони не завжди співпадають з інтересами суспільними. Гармонізація суспільних і особистих інтересів залежить, перш за все, від розуміння людиною діалектики права і обов'язків.

Найважливішою проблемою правової антропології є обґрунтування ідеї прав людини, тобто відповіді на питання: «Чому правовий порядок має на увазі дотримання прав людини?».

Права людини з позиції філософії права є одним з видів права взагалі, з поняттям яких пов'язані деякі сприятливі, позитивно оцінювані стани їх власника. З одного боку, вони роблять людину вільною, з іншою, захищають його інтереси.

Що ж означає «мати право» і «мати обов'язок»? Коли мовиться «я маю право», то мається на увазі, що «я можу», тобто ці вислови відносяться до категорії можливості або свободи. Коли мовиться «я зобов'язаний», то мається на увазі, що «я винен», тобто цей тип висловів відноситься до категорії належності.

З часів Просвітництва права людини іменуються «природженими», «священними», «невідчужуваними». І в цьому виражалося уявлення про самоцінності і безумовну значущість прав людини. Само поняття «невідчужуваних прав» полягає в тому, що вони «невід'ємні», тобто ніхто і ніколи не може у людини їх відібрати, у тому числі і сама людина не може від них відмовитися.

Основний принцип обґрунтування прав людини з антропологічних позицій виражається в наступному: «людина як людина повинна мати право». Це право вона повинна мати для того, щоб не опуститися нижче певної межі, за якою закінчується людське.

За своєю природою людина конфліктна істота, а звідси витікає те, що з, однієї сторони, людина – «позитивна соціальна істота» і це означає, що люди здатні допомагати один одному і доповнювати один одного. Вона живе не тільки «для себе», але «для інших», здатна встановлювати порядок у взаєминах з іншими людьми. В той же час в ситуаціях, де утілюється позитивна природа людини, права людини виявляються непотрібними. Тому слід враховувати, що, з іншого боку, людина – це «негативна соціальна істота», що своїм протистоянням несе в собі загрозу іншим людям. З цієї небезпеки, яка виникає через конфліктну природу людини, і слідує необхідність прав людини. Права людини виступають як би результатом обміну відмови від насильства на придбання безпеки, при цьому співвідношення між відмовою і придбанням є приблизно рівноцінним.

Ситуація вибору виражається в наступній дилемі: що людина вважатиме  за краще бути одночасно і злочинцем, і жертвою, або ні тим, ні іншим? Оскільки не можна вибрати щось одне – насильство по відношенню до інших або небезпеку насильства по відношенню до тебе самого,  людина вибирає відмову від насильства. І в цьому виборі виявляється фундаментальний антропологічний інтерес  зберегти своє Я, свою екзистенцію. Людина як людина може діяти на основі відмови, самообмеження. Із загальної відмови вбивати, грабувати або переслідувати один одного виникає право на життя, власність і свободу.

Ми бачимо, що як мінімальна умова здійснення цього інтересу виступає вимога відмови від насильства. Реалізація цієї вимоги є мінімальною умовою, що робить людину людиною, що означає вимогу визнання права іншого, його цінності і достоїнства.