4) Культурні фактори національної самоіндентифікації українського народу

Українці - нація чи ні? Питання піднімалось упродовж всього існування українства. Кожен раз із суперечками, наведенням аргументів. Але, перефразовуючи відомий афоризм, списи ламати - не вистругувати. Після "помаранчевої революції" увага до проблеми самоідентифікації української нації знову на поверхні. Зрозуміло, що витоки української нації сягають у минуле. Її становлення в історичному вимірі, спроби ототожнення себе окремою спільнотою проходили у взаємозв'язку внутрішніх процесів із світовими.

ХVІІ ст. стало відправною станцією потягу під назвою "українська нація". В Європі було високе соціально-політичне напруження. Вона вступила в новий етап свого розвитку, пов'язаний з утворенням національних держав та утвердженням буржуазних відносин. Україна не була виключеною з цього процесу. Перш за все - розвиток української нації прискорювався завдяки зовнішньому фактору, тобто впливу інших держав, а також загальносвітовим процесам. Створення держави Б. Хмельницького не було випадковим. Саме тоді формуються фетиші - чинники української нації (фетиш у даному випадку - образ, постать, явище, подія в українській історії). Він набирає таких масштабів, що починає впливати на розвиток української нації, перетворюючись на імпульси, які прискорювали її самоідентифікацію. Фетиш стає взірцем нації. Характерною рисою таких фетишів є їх ідеальний або надуманий характер.

Витоки самоідентифікації української нації пов'язують іноді ще з часами Київської Русі, а то й трипільської культури. Більш того, подеколи стверджується, що українці давніші навіть за індоарійців, а наша мова дала початок всім іншим. Зокрема, так писав М. Красуський в 1880 р. у своїй "праці" "Древность малороссийского языка". Про її "науковість" свідчить приклад: цифра "шість" походить від "ще єсть", тобто закінчивши рахувати на одній руці, ще є можливість рахувати на іншій.

Слов'янська народність формувалась впродовж І тис. н. е. Однак археологічні дані поховань свідчать про різноманітність антропологічних типів: семітський, середземноморський тощо. Тобто йшов характерний для того часу процес змішування народів, мов, культур. Проте Київську Русь зробили початком української історії. Виходить, тоді росіяни й білоруси - безрідні?

Під час польської експансії загроза ополячення нависла над українським народом. У Європі після Реформації почався період контрреформації. Спроби католизації України з боку Польщі - не що інше, як контрреформація. Тому спротив українців створив умови для формування української нації. Поява почуття "не такі, інші" стосовно себе пов'язана з гнобленням Речі Посполитої. Тобто це була лише реакція народу, намагання зберегти свою тотожність. Залишилось подякувати Польщі за це?

Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. підняла державу до європейського масштабу. Держава Б. Хмельницького брала активну участь у європейській політиці. Хоча й почалася війна лише з намагання Б. Хмельницького помститися за "кривди", яких він зазнав від поляків, але козаки підтримали його, бо закінчувався строк дії "Ординації Війська Запорозького", за якою зменшувалась чисельність реєстрових козаків (а отримувати платню від поляків за службу було багато охочих). Ще й строк пільг для селян-переселенців закінчувався, платити податки не хотілось. От і почалася війна, яку потім назвали національно-визвольною. Військо Хмельницького воювало не проти Польщі, а за те, щоб займати в ній достойне місце. Його слова, сказані у січні 1649 р. під час переговорів з польськими послами, про мрію створити самостійну державу, можна розцінити як дипломатичний хід. Бажай більшого - отримаєш те, чого хочеш! До речі, варіантів цієї промови автор нарахував близько десяти. То що ж ти говорив, Богдане?

Створити незалежну державу Хмельницькому не вдалося. З Польщею не домовились, занадто далеко зайшло протистояння. Татари виявилися поганими союзниками, до того ж розорювали Україну. Залишався останній варіант - Московщина або Московія. Б. Хмельницький виторгував "Березневі статті". Оригіналу договору немає, але основний зміст відомий. Козаки на службі в московського царя, отримання платні тощо, тобто те, чого вони хотіли від поляків. За що ж боролися?

Хмельницький завжди намагався знайти зовнішній фактор, щоб спертися на нього в боротьбі за владу. Не будемо ханжами, не так уже й боліла голова у Богдана за простих селян, бо про них згадував лише тоді, коли потрібні були як гарматне м'ясо. Проте бойові події 1648-1657 рр. стають фетишем для української свідомості, її герої ще героїчнішими (М. Кривоніс, І. Богун та ін.), слава ще славетнішою і дають ледь не найсильніший поштовх до самоідентифікації.

Україна втрачала рештки автономії, доки у 1775 р. не знищили Запорозьку Січ. Однак, навіть знищена, вона жила у свідомості українства. "Геройства" М. Залізняка та І. Гонти під час Коліївщини з масовим вирізуванням євреїв, поляків та й, що гріха таїти, - українців під гарячу руку починають виглядати дитячими забавками.

Після Північної війни посилився вплив Росії на Україну. Прискорюється процес ототожнювання українства східного напрямку. Західна Україна - європейського. Кожен із перейманням різних менталітетів. На той час українська шляхта пнеться до російського дворянства. Починається двопластова культура: народна, з героїчним фетишем, старшинсько-шляхетна, з намаганням наблизитися до російської культури.

Подібні процеси відбуваються і в Західній Україні. Також двопластова структура, тільки верхівка орієнтується на польський, австро-угорський вектор. З нижнім пластом, тобто народом, складніше, оскільки не мали таких фетишів як Наддніпрянщина, вплив історичного минулого менший, тому народ стає більш орієнтованим на уподобання своїх панів.

У кінці ХVІІІ - на поч. ХІХ ст. починається національне відродження української нації. На західноукраїнських землях у 30 - 40-х роках центром національного руху став Львів, а його авангардом - "Руська трійця". Засновники об'єднання М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький підтримували тісні стосунки з М. Максимовичем, О. Бодянським, І. Срезневським - діячами української та російської культури. Суттєвий вплив на формування світогляду членів гуртка мала творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка та ін. Тобто йде поступове зближення двох векторів формування української нації. До речі, "Руська трійця" за взірець мови брала наддніпрянський говір ("Енеїди" І. Котляревського, наприклад). Хоча від галичанської говірки відмовитися не змогла.

На початку 1848 р. в ряді європейських країн почалися революції. Не залишилась осторонь Австро-Угорська імперія. Саме тоді з'являється національний двоколор, галичани несміливо почали називати себе українцями, а до того - "русини". Достатньо згадати поезію О. Духневича - "Я русин єсть..."

Відродження у Наддніпрянщині набуває політичного характеру з часу заснування Кирило-Мефодіївського товариства, в якому брали участь Т. Шевченко, М. Костомаров та ін. Воно дало поштовх поширенню політичної проблематики в українському питанні. Творчість та діяльність Великого Кобзаря мала величезне значення для процесу самоідентифікації українського народу, що можна пояснити наближенням національної ідеї до широких кіл суспільства. При величезній повазі до Шевченка, не можу втриматися від зауваження, що його постать також зазнала фетишизації.

Наступною відправною точкою самоідентифікації стала Перша світова війна. Падіння царської монархії у Росії прискорило створення Центральної Ради та УНР. ІV Універсал проголосив незалежність України від Росії. Хоча абсолютна більшість ЦР була проти цього. Але що поробиш, сил відстояти неньку-Україну не було, а Німеччина пообіцяла. Не за так. За сало з м'ясом, бо голодувала. Знову - зовнішній фактор. Виконати свої зобов'язання ЦР не поспішала, тому німці взводом солдат розігнали її. Хоч би хто кинувся на майдан її захищати. Нині ж події 1917-1920 рр. стали фетишем (чого варті тільки Крути).

Початок Другої світової війни загострив українське питання. Нацистський "новий порядок" викликав широкий спротив населення. Він мав два напрями: прорадянський та націоналістичний. Існування цих напрямів дає поштовх до ідентифікації нації, але протилежного спрямування, спричиняючи послаблення процесів єднання. Цей імпульс сильний до сьогодні: по-перше, події відбувалися порівняно недавно, позначившись на останніх поколіннях жителів Західної України героїчним забарвленням; по-друге, після "помаранчевої революції" ОУН-УПА дістала підтримку влади.

Далі - "перебудова" СРСР та проголошення незалежності України. СРСР зникає - існування без України було неможливим. Внаслідок цього докорінно змінилась політична ситуація у світі. Щезло протистояння захід - схід, зросла питома вага США тощо. Таким чином, бачимо, що український фактор відіграв досить значну роль у світовій історії. Можливо, я створюю новий фетиш?

Складовою будь-якої нації є її культура. Україна мала неабиякі здобутки у цій сфері. Особливість культурного розвитку української нації, яка визначала самоідентифікацію українців, - вплив західної та російської культури зворотного характеру. Наприклад, переїзд у II пол. ХVІІ ст. до Росії більш ніж 80 діячів освіти і науки, серед яких відомі вчені з Києво-Могилянської колегії Є. Словинецький, С. Полоцький, Ф. Прокопович та ін. Здається, вимушена еміграція дозволила зберегти нащадкам їх імена. Врешті-решт їм надали пристойні умови для життя, чого в буремній Україні не було.

ХVІІІ ст. дещо загальмувало подальший розвиток культури. В Західній Україні уніатська церква, проти якої виступали козаки і за що уніатів садовили на палі, стає провідною. Становище закріпив австрійський імператор Іосиф ІІ, зрівнявши її в правах з католицькою. В результаті ще більше посилюється західний вплив, інший світогляд і вектор самоідентифікації нації. Ймовірно, саме тоді розпочався поділ ментальності сходу та заходу України. Реформа Іосифа ІІ стала відправною точкою розділу, подальший історичний розвиток тільки її закріплював.

У Росії ХVІІІ ст. з'являються значні постаті: Г. Сковорода, Г. Граб'янка, М. Березовський. Трагічна доля останнього, переслідування Сковороди тощо. Начебто капосна Росія їх згубила. Тільки й мріяла про це. Але погляньте на долі видатних людей в інших країнах. Хіба там не вистачало трагізму? Знову фетиш зробили з цього. До речі, щось не чути гнівної риторики стосовно репресій австрійської влади до "Руської трійці". А те, що Вагилевич та Головацький покаялися, перейшли на антиукраїнські позиції, сором'язливо замовчується або інколи згадується.

Початок національному відродженню поклав І. Котляревський, надрукувавши у 1798 р. "Енеїду". Вона справила величезне враження не тільки на суспільство Наддніпрянщини, але й Західної України, показавши, що народна мова може бути використана і для творів художньої літератури. Цікаве виявляється переслідування української мови! Ще й видали, страшно подумати, у Санкт-Петербурзі! А потім передруковували "Енеїду" (1808 і 1809 рр.).

У ХІХ ст. розвиток культури піднімав національну свідомість. Було зроблено значний внесок не тільки в українську культуру, а й у світову. Досить згадати М. Бернадоса, М. Кибальчича, М. Костомарова, О. Єфіменко та ін. Сам перелік імен та їхнього внеску зайняв би багато місця. Мимоволі думаєш: "Невже Росія так пригноблювала українську культуру, що в ній стільки видатних діячів лише в ХІХ ст.? Може, якби гніту не було, то й світ складався б суцільно з українських діячів?"

Російське національне гноблення стало черговим приводом для самоідентифікації. Згадати б Валуєвський циркуляр, Емський указ про заборону української мови. Саме так фетишуються ці документи. Але розмовляти не забороняли, твори діячів культури друкувалися, хоча і в значно меншому обсязі. Це цнотливо замовчується, як і те, що поява антиукраїнських актів була спровокована польським повстанням 1862-1863 рр., коли Росія побоювалася приєднання українців до цього виступу. Згадайте-но польське гасло - "За нашу і вашу свободу!" Ось таку "підніжку" зробила польська шляхта українству. Проте... Погодимось з антиукраїнською спрямованістю царського уряду. Та уряду, а не Росії.

Окремою постаттю стоїть Т. Г. Шевченко, за волю якого сплатили шалені гроші російські митці (К. Брюллов та ін.). Видання у 1840 р. "Кобзаря" стало епохальною подією в житті українського народу, збудивши його душу. Вплив творчості Кобзаря на розвиток національного руху відчувався постійно.

ХХ ст. не набагато відрізняється від попереднього. Такий же буйний цвіт української культури, ті ж звинувачення у пригнічуванні. Ю. Кондратюк, О. Довженко, Б. Патон та ін. Мало?

На жаль, процес самоідентифікації української нації носить суперечливий характер. Занадто багато фетишів. Можливо, це допомагає самоусвідомленню та проявам гордості за все українське. Тільки коли облуда фетишу злетить, то гірко стане на душі. Тоді нічим не зарадиш, хіба що новою облудою. Нічого себе обманювати, українці різні, та вони - одна нація. На жаль, розуміння нації також не одне й те саме. Чи не замуляли нам