4. Сучасні тенденції в розвитку політичного лідерства. Політичні лідери України

Цілісне уявлення про політичне лідерство в Україні формується і шляхом дослідження політичних теорій та практик, і вивченням сукупності цивілізаційних та культурних чинників. Свого роду етапом у цьому поступі став вихід друком у 2002–2003 роках колективної шеститомної фундаментальної праці «Політична історія України. ХХ століття». Дослідження вирізняє сукупна цілісність аналізу суспільно-політичних процесів в Україні з кінця ХІХ і до початку ХХІ століття, де значну увагу приділено дії суб'єктивних чинників політичного розвитку, зокрема радянського часу. Автори розглядають також підходи до інтерпретації політичного лідерства/керівництва.

Політика неможлива без політичних лідерів. Проте їхня діяльність відбувається за певних умов, відмінних залежно від історичних і географічних чинників, типу суспільства загалом (відкрите–закрите), типу політичного режиму (тоталітаризм, авторитаризм, демократія), парадигми розвитку суспільства, рівня його соціально-економічного і технічного розвитку (доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне, інформаційне), типу культури, міри долучення конкретного суспільства до світового співтовариства. Головним критерієм політичного лідерства є ефективність його дії, результативність, задоволення запитів та інтересів тієї спільноти, яка бачить власну перспективу у його існуванні. Без широкої соціальної підтримки політичне лідерство не може відбутися.

Боротьба за владу і прихід того чи іншого політичного руху або партії до влади, участь в управлінні країною за демократичних умов пов'язані з регулярними виборчими циклами та делегуванням політичних лідерів на керівні державні посади. Отже, політичне лідерство/керівництво стає однією з форм влади за умов, коли лідери набувають суспільного визнання, а рухи або партії, їх лідери отримують право на владу. Еволюція політичного лідерства завжди пов'язана із прагненням заявити про себе, увійти в політичну систему, тобто, формалізувавшись, розширити набутий статус, доповнити його керівництвом. Слід визначити співвідношення понять «лідер» і «керівник». Тотожність їх заперечується здоровим глуздом. На практиці є чимало керівних посад і керівників, від яких не потребується особливих лідерських якостей.

Основу сучасних наукових студій політичного лідерства заклали американські автори (психологи, соціологи, політологи). Вони пропонують розрізняти макрорівень та мікрорівень розгляду політичного лідерства. За такого підходу до першого рівня відносять зовнішні ситуаційні чинники, що «впливають на реалізацію здібностей особистості, на її політичну долю». Мікрорівень відображає «особливості особистості політичного лідера, покликання саме до політичної діяльності, стилю керівництва, наявних професійних навичок, співвідношення свободи й відповідальності, політичного іміджу, підпорядкованої управлінської команди, специфіки публічної діяльності тощо». Але якщо вести мову про демократичну політичну систему, то вона передбачає таке політико-культурне середовище, яке є водночас і стимулюючим, і контролюючим чинником діяльності. Національний лідер залишається у межах демократичного процесу тільки тоді, коли перебуває в умовах конкуренції і здатності інших осіб скоригувати його діяльність і/або змінити лідера на керівній посаді згідно з чинними правовими нормами.

Відомий американський дослідник Р. Такер вважає, що «політичне лідерство є, ймовірно, однією з найзначущіших і найзагальніших форм влади. Влада – це центральна складова лідерства». Але якщо йдеться про національно-державний рівень у сучасному світі, то йому, безперечно, повинен відповідати певний лідер. Якщо керівник може і не бути лідером, то лідер не може не мати якостей керівника (тобто організаторських, комунікативних та інших професійно необхідних і достатніх здібностей). Водночас треба розрізняти політичних лідерів як особистостей та політичне лідерство як явище політичного й соціокультурного життя країни. Звісно, перших не можна абстрагувати від конкретно-історичного та національно-культурного контексту їх розгляду.

Аналіз політичного лідерства ускладнюється тим, що в процесі його прояву у соціальному середовищі взаємодіють дві складні системи, кожній з яких властива самоорганізація. Боротьба за владні інституції держави створює логіку політичної дії провідних учасників політичного процесу. Водночас шлях до влади і збереження здобутої влади суттєво відрізняються між собою, хоча простір владного середовища за науковими уявленнями пов'язується з явищем політичного лідерства. Воно небезпідставно вважається сукупністю впливових інституцій і персон, що діють як механізм трансляції генетичного коду соціуму, є вираженням і втіленням комплексу настанов, суспільних норм і цінностей.

Суспільна потреба в оновленні політичних й економічних структур потребує здорового культурного й морального підгрунтя. Першим індикатором хворого суспільства є аморальні вчинки та дії політичної еліти. Долання кризи цінностей передбачає вихід за межі економічних і раціональних роздумів у сферу моральності й духовності. У духовно хворому суспільстві неможливі політична і економічна стабільність. Рзв'язання політичних, соціальних, духовних проблем пов'язане з поступовим позбавленням владних структур від деформацій і спотворень. Це потребує не лише надання національній бюрократії рис сучасної цивілізованості, а й зміни її суті та духу. Політичне лідерство, крім іншого, діє через психологічні механізми. Опозиційний лідер може відбутися насамперед завдяки своїм особистісним індивідуально-психологічним особливостям, коли послідовники добровільно делегують йому повноваження у неперервній взаємодії домінування-підкорення, попри те, що керівництво здійснюється механізмами формалізованими, управлінськими, через політичну владу.

Роль особистості в політиці зазвичай розглядається з огляду на уявлення про суспільство як політичну систему. Держава, яка спрямовує розвиток індивідів із метою їхньої самоорганізації, може зумовлювати таке явище, як етатизм. Але за такого підходу багато важливих для політичної науки питань залишаються нез'ясованими. Це має значення не тільки для теорії, а й для політичної практики. Інший підхід пов'язаний з аналізом політичної проблематики через особистість, її політичну позицію. За такого дискурсу одразу постає питання, про яку особистість ідеться? Різні люди виконують неоднакові політичні функції і ролі. Одна справа – політичні лідери чи люди, наділені владою, інша – пересічні індивіди, які становлять переважну більшість у суспільстві. «Хто є акторами світу політики?» – запитує французький політолог Ж.-М. Денкен і пропонує різні відповіді: «Можна сказати, що діють тільки індивіди. Можна сказати, що у світі політики як суб'єкти виступають такі великі групи, як класи і нації. Насамкінець можна погодитись із компромісною точкою зору, тобто визнати як суб'єкти групи, що склалися на базі процесу інституціалізації: вони існують незалежно від індивідів, які є їх конкретною опорою.8 Сам Денкен вважає тільки першу відповідь правильною. Розмаїття наявних думок можна звести до двох провідних підходів: персоналістського й інституційного. (Наразі йдеться про неоінституційний підхід. Під інституціями розуміють «правила гри», які містять водночас формальні (універсальні) або неформальні (особистісні) санкції та норми, котрі висувають необхідні стимули до відповідної політичної активності).

Під час розгляду проблем (пов'язаних з політичним лідерством) також дається взнаки відсутність достатнього теоретичного обґрунтування. Поодинокими залишаються намагання дослідити такі важливі для розуміння змісту сучасного лідерства питання, як змістові складові здійснення політичного лідерства/керівництва; політичні процеси, які передували здобуттю незалежності України, зокрема у вищих ешелонах компартійної влади.

У політиці постійно відтворюються універсальні закономірності, засоби і методи, одні й ті само прийоми ієрархічного просування, становлення політичних лідерів. Не випадково досі (незважаючи на історичну відстань від середньовіччя) затребуваними є погляди Н. Макіавеллі щодо політики. Складові структури політичного процесу, співвідношення у політичному змісті економіки й моралі та інших реальних істотних проявів суспільного життя у виявах людської природи істотно не змінилися. Відбір осіб за відповідними критеріями, політична боротьба (як усередині окремих груп, так і між ними) впливають на закономірності цілеспрямування в українському суспільстві. Наявність спадковості в людському вимірі також не варто відкидати. Певні політичні діячі радянської доби досі залишаються впливовими суб'єктами в сучасних політичних процесах українського суспільства.

Нехтування накопиченим досвідом викликає у політичній верхівці ілюзію можливості почати написання суспільно-політичного життя з «tabularasa». При цьому боротьба переважно ведеться за обстоювання та визнання пріоритету інтересів, прав і свобод політичної дії між окремими політичними групами вітчизняних можновладців. Традиційні для українського суспільства риси – поступливість, терплячість, витривалість, виражене прагнення до гармонії, надійності – сприймаються й оцінюються як апатія до політичного життя. З огляду на це стають зрозумілими конфронтаційність, взаємна непоступливість і маргінальність тих, хто веде політичну боротьбу під час «спокійного» розвитку.

Як наслідок, хронічна, перманентна незбалансованість у діях усіх гілок української влади. Кожна з них сприймається суспільством як сила, що нав'язує свої правила гри, свої уявлення про суспільний розвиток, свої моделі такого розвитку. В Україні поки що не розроблено не лише механізму, а й більш-менш дієвих засобів вчасного і цивілізованого впливу суспільства на уряд та парламент з метою здійснення плавних, органічних реформ і (тією чи іншою мірою), синхронного розв'язання соціальних проблем.

Політичний процес під час заміни у владі одних осіб іншими не здатен сам по собі до переродження. Тут діють системні чинники інституційного змісту. З них актуальними є три: зміна поколінь у політичній верхівці, стабілізація політичного й економічного життя, становлення громадянського суспільства в Україні. Як механізм політичне лідерство являє систему регулятивів діяльності політиків, яка забезпечує не тільки легальність дій, а й їх відповідність прийнятій у суспільстві системі духовних цінностей.

Сьогодні в Україні формується загальнонаціональна система політичного лідерства, що має базуватися на набутому політичному (соціокультурному) досвіді усіх попередніх епох, кожна з яких збагатила вітчизняну політичну історію. Зміна змісту та функцій політичного лідерства/керівництва, його моделі визначається динамікою суспільних перетворень і конкретною історичною ситуацією. Подальший розвиток України (не лише в політичній сфері) багато в чому залежить від побудови адекватної системи політичного лідерства, яка на сучасному етапі відповідала б нагальним потребам українського суспільства.

Дослідження політичного лідерства/керівництва на ґрунті українських перетворень у перехідному стані від авторитаризму до демократії потребує вивчення участі у цих суспільно-політичних процесах різних політичних сил та готовності їх лідерів продукувати слідування демократичним і загальнолюдським цінностям. Варто наголосити, що накопичений досвід, і насамперед український, показує наявність суттєвих особливостей у становленні, формуванні і розвитку політичного лідерства як інституції громадянського суспільства у використанні механізмів політичного керівництва. Історичний досвід, зокрема України, свідчить, що політичне лідерство/керівництво є не лише впливовим чинником національного соціального та культурного розвитку, а й основою духовної безпеки людини й суспільства. Його можливості зберігати й утверджувати саме смислові координати державної системи, формувати сприйняття і образ держави у світі дають змогу розглядати політичне лідерство не лише як впливовий професійний і соціальний інститут, а й як ефективний інструмент внутрішньої і зовнішньої політики, важливу умову успішного розвитку української політичної нації.

Висновки

Проблема політичного лідерства та елітизму є однією з найскладніших і найважливіших проблем політичної теорії й практики політичного життя. Недаремно у політологічній науці лідерство та елітизм характеризуються як нервовий вузол усіх політичних процесів. Як соціальний феномен лідерство властиве всім людським спільнотам і є найдавнішою персоніфікованою формою людського життя.

Спроби з'ясувати сутність і природу політичного лідерства, його роль в організації суспільного життя сягають сивої давнини і не припиняються й сьогодні. Свій початок вони беруть у культі героїв міфологічної свідомості. Цією проблемою займалися мислителі Стародавнього Сходу, античні історики і філософи, зокрема Геродот, Плутарх, Демокріт, Сократ, Платон і Арістотель, мислителі Середньовіччя, Нового і Новітнього часів.

Політичне лідерство стало одним із основних питань усіх елітарних теорій від Н. Макіавеллі до його сучасних послідовників і критиків. Ідеться про персоніфікацію влади, авторитет і вплив, панування й підпорядкування, підкорення, вираження й представництво спільних інтересів та ін.

Сам термін "лідер" (від англ. leader) дослівно означає: провідник, керівник. За традиційним визначенням словників і енциклопедій, політичний лідер — це впливовий учасник політичного процесу, який незалежно від формального статусу намагається і здатний консолідувати зусилля людей, спрямувати їх на досягнення спільних цілей, які він висунув. Він може очолювати державу, велику соціальну чи соціально-етнічну спільноту, політичну партію, суспільно-політичний рух, громадсько-політичну організацію. Становище лідера зобов'язує багато до чого, адже його авторитет, політичні й особистісні якості строго оцінюються людьми і значною мірою зумовлюють успіх політичної діяльності.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.

2. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.

3. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

4. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.

5. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

6. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

7. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

8. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

9. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

10. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

11. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

12. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

13. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

14. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

15. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

16. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.

17. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. - К.: Академія, 2003. - 303 с.