ПИТАННЯ МЕТОДОЛОГІЇ

Франкова концепція національної літератури

Проблема створення наукової історії літератури ускладнюється відсутністю об’єктивних критеріїв цінності мистецьких явищ. Суб’єктивний фактор тут відіграє значну роль. Наївна спроба скласти список найбільших письменників світу та їх найкращих творів зазнала невдачі. У такому списку, наприклад, фігурує трилогія Г.Сенкевича «Вогнем і мечем», але не знайшлося місця для Тараса Шевченка і вза­галі для жодного українського письменника. На ґрунті оцінок національних літератур виникають певні психологічні комплекси, діють шаблонні традиційні уявлення, не завжди об’єктивні.

Мабуть, у літературознавстві жодної іншої країни не знайдемо стільки спроб приниження рідного письменства, як в українському, при одночасній відпорній тен­ден­ції — поборенні історично складеного комплексу меншевартості та накинутих колонізаторських догм. Хоча теорія української літератури «для домашнього вжитку» розкритикована давно, то все ж вона час від часу зазнає реінкарнації у все ще живучих ярликах, безпідставно наліплюваних на неї, — «народницька», «народна», «неповна» тощо, які принижують її сумарно або в окремих стадіях роз­витку («етнографізм», «побутовізм», безнадійно затягнене дослідниками «просвіт­ництво»), у мавпуванні чужоземних літературних процесів — досить механічному перенесенні їх на український ґрунт, у переоцінці впливу то Росії, то Заходу при дивовижному нехтуванні культури Орієнту. Методологія дослідження міжцивіліза­ційних контактів все ще зазнає перегинів, національно-автохтонні чинники слабо враховуються. Потребують пильніших студій розвиток напрямів і жанрів, історична поетика стилю, бо ж як не задовільняє нас тепер гіпертрофія соцреалізму чи реалізму взагалі, так не переконує й надмірна гльорифікація модернізму при зневажливому ставленні до реалізму та інших фаз — цілком закономірних — літературної еволюції. Несправедливої критики зазнають суспільна заангажованість нашої літератури та її фольклоризм, мабуть, на тій підставі, що вони не знайшли такого яскравого вияву на Заході, як в Україні. Щодо фольклору, то його у такому багатстві та художній досконалості Європа не мала. А на літературу поневолених народів завжди клалося особливе надзавдання. Як тільки французи втратили Ельзас і Лотарінгію, вони для своїх політичних завдань мобілізували політично заангажовану «Марусю» Марка Вовчка. Але оскільки політичний жанр хвилює у певних історичних обставинах, то він теж є естетичним. Навіть наші генії видаються декому ліліпутами у порівнянні з західними. І йдеться тут не про явище «одбронзовєня», яке намагався (і без успіху) здійснити над польською літературою Бой-Желенський, — українське письменство ще не встигло покритись бронзою, воно ще не виявлене і не вивчене. При такій ферментації методологічної думки заслуговує на увагу Франкова концепція національної літератури. У ній найповніше виявилось пізніше гасло Є.Маланюка — національного генія треба оцінювати з національних позицій, тобто студіювати й оцінювати літературу з точки зору її специфіки, яка скристалізувалась у певних умовах і яка виконує свою національну місію.

«Хочу говорити про розвій українсько-руської літератури в останніх 20 літах XX віку. Хочу показати, як разом із літературною творчістю розвивалась у нас і мова, і поетична форма, і обсяг інтересів — і ще щось далеко більше; розвивався рівень нашої цивілізації, сила нашого національного почуття'' [41, 471] — так окреслив своє розуміння національної літератури Іван Франко у початковому акорді своєї блискучої розвідки — «З останніх десятиліть XIX віку». У поняття Франкової концепції літератури ми вкладаємо комплекс його методологічних підходів не лише до вивчення еволюції та своєрідності літературних явищ взагалі, а й у їх переломленні на національно-українському ґрунті. Цю концепцію доведеться реконструювати і на підставі безпосередніх висловів письменника-вченого про методи вивчення літератури, процесу її розвитку, і на основі його методології у її дослідженнях.

Свою методологію Франко розробляв упродовж тривалого часу. У ранній поле­міці з І.Нечуєм-Левицьким («Література, її завдання і найважливіші ціхи», 1878) він ще не готовий до всестороннього осмислення проблеми національної літератури, і стосовно неї Нечуй назагал висловлює думки зріліші. Він розрізняє поняття «національний зміст» і «національна форма» літератури. Не заперечуючи цього, Франко добре розуміє, що без політичної самостійності нормальний розвиток національної літератури неможливий, а з другого боку, «всяка самостійність не там, де більше крику, а там, де більше самостійної праці» [26, 4]. Питання співвідношення між національною (українською) літературою та іншими ще не ясне ні Нечуєві, ні Франкові, який тоді перебуває якоюсь мірою в полоні драгоманівських уявлень про спільну літературу для української та російської інтелігенції. Проте хоч Левицький і протиставляє дві літератури, обстоюючи самостійність української (російська холодна, як лід, твори Пушкіна — «цяцьки з льоду», а українська тепліша, гарячіша), то самого слова «відрубність», яке йому у полемічному запалі приписує Франко, не вживає.

Стосовно концепції короткої історії української літератури, яку запропоновано йому на початку 80-х років написати по-німецьки, Франко радиться з Драгомановим, і той посилає йому «свій систем», свою програму її, поки що глибшу за франківську. Знаменно, що компаративіст у фольклористиці, Драгоманов тут приглушує момент запозичення: предмет студії вимагав показу його оригінальності, трансформації запозиченого на національнім ґрунті, — автор прагне показати накладання на запозичене власної ціхи — демократизму. «Таким робом, думаю, буде показана власне оригінальність нашої літератури — Lеtteratura di una nazione plebea»¹. Погляд на українську літературу як на простонародну, плебейську, Франко спростовуватиме систематично. Він гостро заперечує костомарівсько-драгоманівську «чудернацьку теорію» української літератури «для домашнього вжитку», тобто тільки для селянства, не проминає нагоди обурюватись з механічного перенесення російської фразеології — термінів, які власне до української літератури не стосуються. Зокрема, він вважає, що народництво на Україні не було поширене, а російське вороже ставилось до української національної проблеми, отже, неправомірно окреслювати українську літературу хоч би на певному її етапі народницькою. Франко полемізує з О.Русовою, яка вживає цей термін: «Здається, пора б покинути такі загальники, як невірні в своїй категоричності. Такою виключно народницькою українська література не була ніколи. Вже в «Енеїді» Котляревський змалював побут не простого селянина, а переважно середнього українського панства та багатого козацтва кінця XVIII в.» [35, 92].

Дослідник посилається на цілу низку творів Шевченка з-поза селянського життя, Квітки-Основ’яненка, Кониського, Свидницького, Нечуя-Левицького, Мирного, Коховського, Куліша. Вважаємо, що цей ідеологічний, а не літературознавчий термін-ярлик, — «народництво» — пора перестати вживати стосовно української літератури з метою її приниження. Іноді, щоправда, народницькій прозі інкримінують «описовість» теж у негативному значенні, так наче б не було описовості в натуралізмі, науковому реалізмі, психологічному реалізмі і в модернізмі (наприклад, у Пруста). Пчілка такий свій «дрібнопис» вважала, наприклад, новаторством. Парадоксальне явище — зараховувати теж Олену Пчілку до народ­ників чи неонародників, адже ця письменниця критикувала народників і зображувала у своїй прозі переважно інтелігенцію, а не селянство.

Приступаючи до створення корпусу історії української літератури, Франко вважає за необхідне теоретично з’ясувати найвагоміші концептуальні моменти свого завдання, уточнити розуміння сутності національної літератури («Теорія і розвій історії літератури», «Задачі і метод історії літератури», «Метод і задача історії літератури», «Українсько-руська (малоруська) література», «Українці», «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.», «З останніх десятиліть XIX в.», «Етнологія та література» та ін.). Художня література, за Франком, присвячена потребам людського чуття та фантазії (естетичний критерій), а разом з тим вона вицвіт і мірило цивілізації (суспільний критерій).

Національна специфіка письменства може бути визначена лише шляхом порів­няння з іншими літературами, і Франко розробляє вчення про різні цивілізаційні типи та можливості й межі їх взаємодії. У принципі жодна цивілізація не розвивається в повній ізоляції від інших, але зберігає своє обличчя. Отож і кожна національна література — органічний сплав місцевої оригінальної різнорідності й елементів, засвоєних з чужих літератур, елементів «привозних», перейнятих з багатовікових міжнародних зносин. Франко вказує на момент трансформації привнесених елементів на національній основі у художній літературі, яка є сферою найбільшої національної своєрідності, бо ж у літературі науковій вона може проявлятися тільки в мові. Проте яскраво може відчуватися геніальна національна особистість в історіографії.

Франко розрізняє поняття «національний письменник» і «національне значення письменника», причому тлумачення першого поняття у нього своєрідне, з яким навіть важко погодитись. Шевченко у нього має велике національне значення, а першим національним письменником є не він, а Пантелеймон Куліш, другим — Михайло Драгоманов, бо вони були «організаторами духовної праці», йшли врівноряд з національним розвоєм, перебуваючи іn der Fühlung суспільності. Третій національний письменник — Михайло Грушевський. Літературний рух теоретик уявляє як смуги збурення і застою. У надрах застою формуються елементи майбутнього руху і прогресу, причому видатні особистості тут відіграють важливу роль. У статті «Українці» Франко виокремлює три етапи літературного руху відповідно до трьох його лідерів. У 60-х роках домінував вплив Куліша (напрям «формально національний»), у 70 — 80-х Драгоманова (напрям «радикально-соціальний»), а відтак Грушевського («національно-радикальний» напрям). Зі скромності Франко поминув себе, але очевидно, що він є представником радикально-соціально-національного напряму.

Крім видатних особистостей, зміни в літературному процесі пов’язані зі змінами генерацій, і в роботі «З останніх десятиліть XIX в.» вловлено дуже тонко динаміку літератури в аспекті історичної поетики у психологічно-стильових параметрах творчості. Вплив раси, географічного середовища — цей постулат культурно-історичної школи (І.Тен) застосовує Франко до пізнання національної характерності української літератури: у ній «та сама сонячна лагідність і живість, спарована з тужливістю, властивою степовій країні» [42, 195–196]. Генотипу національного світосприймання шукає дослідник у первісній релігії народу та у його фольклорі. Як фольклорист, Франко зауважив, що епос в українців як правило поєднується з лірикою на противагу чистій епіці епосу південних слов’ян.

Методологія дослідження історії літератури не може бути універсальною стосовно письменства кожного народу. Важливо знайти певні ключі до національної літератури, вистежити тільки їй властиві певні явища, які й зумовлюють підходи до її збагнення. Приймаючи беззастережно той методологічний комплекс, ту «гущавину питань», що їх скрупульозно розробив славетний берлінський професор Еріх Шмідт у своїй публічній лекції у Відні (1871), Франко все-таки зауважив, що блискуча методологічна розвідка цього вченого для української літератури невистарчальна, бо вона ігнорує питання зв’язку літератури писаної з усною, народною, впливи одної на другу. «У нас, де новіша національна література починає виростати прямо з живого джерела традицій народних і з обсервації сучасної, окружаючої нас дійсності, на це питання доведеться звернути пильну увагу» [41, 16].

Наявність, паралельність і близькість двох течій словесності (усна традиція міфологічна і поетична та писемна) — це, за Франком, одна з найхарактерніших прикмет української національної літератури. Проте нині є скептики, які вважають фольклор примітивом, а методологію вивчення зв’язку його з літературою — більшовицькою догмою. Вони не розуміють унікальності українського фольклору, його високих потенціальних можливостей у стильотворчості та міфотворчості. На нашу думку, можна виділити дві стильові течії в українській літературі — народнопоетичну й інтелектуалістичну, які зрештою збігаються у літературі XX ст. на рівні міфотворчості.

Імпульсу літературного розвитку Франко, як і Драгоманов, шукав у сумі матеріальних та ідеальних сил. «Суми... індивідуальних імпульсів творять масові течії, настрій і змагання мас» [45, 431]. Він вважав історію літератури «образом духового розвою нації, який ніколи не підлягає якійсь одній формулі» [45, 431]. Провідником розвитку вважав літературні напрями і жанри. Розрізняв у новій українській літературі романтизм, реалізм, натуралізм, імпресіонізм, символізм, неоромантизм. Не слід уявляти Франка тотальним ворогом модернізму, хоча він як критик (критик, а не історик) інколи полемізував з окремими його явищами, а вірніше представниками. Реалізм Франко мислив вільним «від всяких конвенціо­нальних формулок», такий, речником якого був Драгоманов. «Правда, від того часу багато змінилося, літературні формулки перестали у нас належати до національних святощів, реалізм, а навіть символізм і всі роди неоромантизму знайшли до нас доступ і пустили, хоч, щоправда, бліденькі та слабенькі паростки в літературі. Музика оказалася консервативнішою; незважаючи на досить багату продукцію, вона не вийшла з утоптаних стежок» [35, 89].

Раніше від Брюнетьєра Франко висловив ідею розвитку жанрів. Щоправда, він дещо перебільшував фактор оновлення в їх розвитку, наприклад, у романі, хоча, на­приклад, Леся Українка, вистежуючи еволюцію жанру утопії при всій його змінності побачила певний тривкий жанровий генотип (інакше б жанр розпався, а він існує тисячоліттями). Дуже велике значення надавав Франко літературним формам і спостерігав, що подекуди вони випереджують тематику, як у творчості «нової генерації» письменників.

При характеристиці фольклористичних та літературознавчих методів і шкіл (бібліографічний, біографічний, компаративістичний, культурно-історична школа, міфологічна, антропологічна) відзначав їх можливості й межі, придатність і непридатність при дослідженні певного типу явищ і підійшов до розуміння комплексності у їх застосуванні. Учення Івана Франка про національну літературу, його методологічні концепції вивчення літератури в її історичному розвитку та зв’язках з іншими літературами та мистецтвами належно не вивчені, а вони мають конструктивне значення у створенні нових корпусів історії літератури в умовах незалежної України.