#2.3.Правовий статус іноземцівта осіб без громадянства в Україні.

Фізичні особи мають різноманітний правовий статус: громадяни України та іноземці: громадяни (або піддані) іноземної держави, особи без громадянства (апатриди), біпатриди.

Виникає законне питання: «Хто вважається іноземцем у міжнародному приватному праві?» У доктрині, законодавстві, практиці до фізичних осіб, які складають іноземний елемент,застосовують поняття «іноземці». Воно вважається широким за змістом і включає вужчі за значенням поняття: іноземний громадянин», «особа без громадянства» (апатрид), «особа з кількома громадянствами» (біпатрид).

Загальне правило, яке врегульовує у МПрП проблему визначення компетентного правопорядку, за яким визначається правоздатність і дієздатність фізичної особи, є «особистий закон фізичної особи». Відповідно до нього головними критеріями, які повинна володіти фізична особа, – це громадянство і постійне місце проживання.

Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р.(Ст. 16) визначає особистий закон фізичної особи таким чином: «1. Особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. 2. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв’язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю. 3. Особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності – місце перебування. 4. Особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має місце перебування. 5. При визначенні особистого закону відповідно до частин другої і третьої цієї статті вважається, що якщо недієздатна особа змінила місце свого проживання без згоди свого законного представника, то така зміна не спричиняє зміну особистого закону такої особи».

Цивільна правоздатність фізичної особи (Ст. 17): 1. Виникнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи визначається її особистим законом. 2. Іноземці та особи без громадянства мають цивільну правоздатність в Україні нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України.

Цивільна дієздатність фізичної особи (Ст. 18): 1. Цивільна дієздатність фізичної особи визначається її особистим законом. Цивільна дієздатність фізичної особи щодо правочинів та зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди, може визначатися також правом держави місця вчинення правочинів або виникнення зобов’язань у зв’язку із завданням шкоди, якщо інше не передбачено законом. 2. Підстави та правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи регулюються особистим законом цієї особи.

Необхідно зазначити також, що Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. врегульовує питання, пов’язаны з «Правом фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності» (Ст. 19), «І’мям фізичної особи» (Ст. 21), «Особистими немайновими правами (Ст. 22), «Реєстрацією актів цивільного стану громадян України поза межами України» (Ст. 23).

Таким чином, поняття, які виражаються вказаними термінами «іноземний громадянин», «особа без громадянства» (апатрид), «особа з кількома громадянствами» (біпатрид), – не завжди визначаються у джерелах права та доктрині іних держав. Якщо ж вони й містять такі визначення, то останні не є однаковими. Кожна держава у власному законодавстві визначає, хто є її громадянином. Тобто, враховуючи вимоги національного законодавства, можна вирішити питання про те, яка особа не є громадянином цієї держави.

Положення про визначення громадянства особи закріплені в Європейській конвенції про громадянство, схваленій Комітетом Міністрів Ради Європи 15 травня 1997 р. та відкритій для підписання з 6 листопада 1997 р. Україна поки що не підписала цієї Конвенції. Концепція, за якою «іноземцем вважається особа, яка не є громадянином цієї держави». Тому в них поняття «іноземець»охоплює поняття: «іноземний громадянин» та «особа без громадянства».

Які чинники впливають на визначення правового статусу іноземців? Сукупність прав, свобод і обов’язків іноземців у державі перебування, які гарантуються цією державою, утворюють правовий статус іноземців, який у міжнародному приватному праві часто залежить від таких обставин:

1. від виду правового зв’язку особи з державою (іноземні особи, особи без громадянства, особи з кількома громадянствами, біженці тощо);

2. терміну перебування у державі (ті, що постійно проживають або ті, що тимчасово перебувають);

3. мети перебування у державі (ті, що прибули для виконання службових обов’язків, підприємницька діяльність; виконання певної роботи, навчання, підвищення кваліфікації, стажування, лікування, знаходження у приватних справах тощо);

4. притаманності особам імунітетів і привілеїв (працівники дипломатичних і консульських установ).

Дія норм яких актів поширюється на іноземця у державі перебування? Статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди повністю підпорядковується законодавству держави перебування, тобто:

• нормам конституцій циєї держав,

• спеціальним законам про правовий статус іноземців,

• іншим нормативним актам.

На іноземних громадян може поширюватися і дія законодавства держави їхнього громадянства.

На осіб без громадянства – законодавство держави їхнього постійного місця проживання.

Чи поширюються загальні міжнародно-правові принципи на іноземців, як на суб’єктів міжнародного приватного права, у державі їж перебування? Статус цих осіб визначається також міжнародними угодами. До них належать, зокрема, Конвенція про правовий статус біженців від 28 липня 1951 p., Конвенція про правовий статус осіб без громадянства від 28 вересня 1954 p., міжнародні угоди щодо прав та обов’язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах.

Кожна держава, яка приймає іноземців, окрім власних правових норм, повинна дотримуватися загальних міжнародно-правових принципів, тобто визнаних усіма державами обов’язкових норм міжнародного публічного права, які закріплені:

• у Статуті ООН;

• Загальній декларації прав людини, 1946 p.;

• Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, а також про економічні, соціальні та культурні права, 1966 p.;

• Підсумковому акті наради в Гельсінкі 1975 p., деяких інших.

Так, принципу безумовної заборони дискримінації за ознаками раси, національності, громадянства, статі тощо у відносинах, які належать до міжнародних приватноправових, прагнуть дотримуватись усі держави.

Особливо важливим є дотримання цього принципу у трудових та шлюбно-сімейних правовідносинах, при здійсненні судочинства.

Які спеціальні правові принципи поширюються на іноземців, як на суб’єктів міжнародного приватного права, у державі їх перебування? Крім загальних принципів міжнародного права, кожна держава, що приймає іноземців, під час визначення їхнього правового статусу зобов’язана враховувати спеціальні правові принципи. У доктрині визначається різна їх кількість. До них належить, зокрема, поширення на іноземців юрисдикції держави перебування. Цей принцип означає, що для іноземців є обов’язковим правопорядок, установлений державою, в якій вони знаходяться. Якщо ж іноземець не підпорядковується її юрисдикції, він може бути висланий за межі цієї держави на виконання рішення, винесеного відповідно до закону (ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Норми інших міжнародних актів, а саме:

• ст. 20 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства,

• ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців, зобов’язують іноземців підкорятися юрисдикції держави перебування.

Відповідно до ст. 12 зазначеної Конвенції, особистий статус апатрида чи біженця визначається за законами країни їх доміцилію чи, за відсутності такого доміцилію, за законами країни їх проживання.

Іноземці мають право на захист з боку держави, громадянами якої вони є або держави місця проживання (місцяперебування), в якій вони мають. Це випливає, зокрема, зі змісту:

• статей 7, 8 Загальної декларації прав людини, де зазначається рівність осіб перед законом і право особи на ефективне поновлення її порушених прав, наданих їй конституцією чи законом;

• статей 3, 6-9, 11-13, 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права детальніше визначають зміст права іноземців на захист.

Зазначений  принцип часто знаходить своє закріплення в національному законодавстві.

Ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначає, що кожна людина, де б вона ні перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності. Цей принцип може закріплюватись у конституціях держав (наприклад, п. 5 ст. 151 Конституції Алжиру) чи в інших нормативних актах (скажімо, в законах про правовий статус іноземців). Визнання правосуб’єктності іноземця з боку держави перебування означає, що іноземеуь не звільняється від виконання законів цієї держави

Наприклад, обов’язок виконувати майнові зобов’язання передбачений національним законодавством.

Наявність в іноземців певних зобов’язань стосовно держави перебування проголошено:

• ст. 29 Загальної декларації прав людини,

• ст. 2 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства,

• ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців.

Принцип свободи виїзду іноземця з території держави перебування закріплено у:

• ст. 13 Загальної декларації прав людини,

• ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, іншими міжнародними актами.

Він зазначається також у конституціях багатьох правових систем (приміром, ч. 11 ст. 22 Конституції Японії) та в інших національних і міжнародних актах. Проте, кожна держава у своєму законодавстві відповідно до ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, таких же вимог інших міжнародних документів, може встановлювати обмеження виїзду іноземців із власної території.

Яскравим прикладом щодо свободи пересування, зокрема виїзду, є реалізація Шенгенської угоди 1985 р. і Шенгенської конвенції 1990 р. Відповідно до них в центрі Європи встановлено безвізовий режим пересування. Не всі країни-члени ЄС увійшли до Шенгенської угоди. Оскільки участь у Шенгенських угодах – прерогатива тільки держав-членів ЄС, то, зрозуміло, що Україна не може бути їх учасницею. В Україні було заплановано завершити перехід на новий режим, який не відрізнявся б від правил в’їзду до країн Шенгенської угоди до 1 грудня 1999 р. Як засвідчує реальність, реформ поки що не відбулося. Водночас приєднання нових держав до ЄС означає розширення Шенгенської зони. Для України це не означатиме обов’язкове ускладнення візових вимог, що демонструє досвід перетину кордонів держав Польщі та України.