2. Поняття міжнародного кримінального права, його предмет та джерела

  1. Поняття, принципи та джерела міжнародного кримінального права

       Основною причиною виникнення і розвитку міжнародного кримінального права як галузі міжнародного публічного права є інтернаціоналізація злочинності, яку можна розглядати у двох аспектах – функціональному та технологічному. Функціональний аспект інтернаціоналізації злочинності полягає у інтернаціоналізації суспільної небезпеки найбільш тяжких злочинів, що становлять загрозу для декількох держав або порушують нормальні міжнародні відносини. Змістом технологічного аспекту є розвиток міжнародно-організованої злочинності, транскордонне переміщення злочинців, предметів та знарядь вчинення злочинів.

       Термін “міжнародне кримінальне право” з’явився наприкінці ХІХ ст. для позначення норм, які регулювали надання державами взаємодопомоги при здійсненні ними національної кримінальної юрисдикції. Після другої світової війни у зв’язку з притягненням до міжнародної відповідальності осіб, що вчинили військові злочини, злочини проти миру та людства, поняття “міжнародне кримінальне право” почало використовуватися і щодо подібних відносин.

       Міжнародне кримінальне право – це галузь міжнародного публічного права, яка складається з принципів і норм, що регулюють співробітництво держав у боротьбі зі міжнародними злочинами та злочинами, що мають міжнародний характер.

       Виділяються такі принципи міжнародного кримінального права:

· заборона агресивної війни;

· невідворотність покарання за вчинення будь-якого діяння, що розглядається міжнародним правом як злочинне;

· незастосування строків давності до військових злочинів та злочинів проти людяності ;

· якщо держава не встановлює відповідальності за діяння, віднесені міжнародним правом до злочинів проти миру і людства, це не є підставою звільнення винної особи від міжнародної кримінальної відповідальності;

· виконання злочинного наказу або посадове становище особи, що вчинила міжнародний злочин, не звільняє її від персональної відповідальності;

· будь-яка особа, звинувачена у вчиненні міжнародного злочину чи злочину міжнародного характеру, має право на справедливий розгляд своєї справи у суді;

· забезпечення прав людини при притягненні особи до міжнародної кримінальної відповідальності (презумпція невинуватості, заборона тортур тощо).

       Джерела міжнародного кримінального права характеризуються значним ступнем множинності. Міжнародно-правові акти, спрямовані на координацію міжнародної боротьби зі злочинністю умовно можна поділити на декілька груп.

       До першої групи відносяться універсальні та регіональні конвенції, що регламентують співробітництво у боротьбі з окремими видами злочинів, заходи щодо їх попередження та особливості покарання. Основними серед таких конвенцій є:

· Конвенція про рабство 1926 р.;

· Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;

· Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами 1950 р.;

· Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.;

· Конвенція проти тортур і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1985 р.;

· Конвенція про попередження і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, в тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.;

· Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.;

· Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р.;

· Конвенція про злочини та деякі інші акти, що вчиняються на борту повітряних суден 1970 р.;

· Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, 1971 р.;

· Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства, 1988 р.;

· Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р.;

· Конвенція про психотропні речовини 1971 р.;

· Конвенція ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р.;

· Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом 1977 р.;

· Міжнародна конвенція про боротьбу з підробкою грошових знаків 1929 р.;

· Конвенція про відкрите море 1958 р. та Конвенція ООН з морського права 1982 р. в частині, що стосується боротьби з морським піратством.

       Другу групу джерел міжнародного кримінального права складають акти, спрямовані на врегулювання співробітництва у боротьбі зі злочинами проти миру і безпеки людства, а також військовими злочинами. Зокрема, це такі акти:

· Угода про судове переслідування і покарання головних військових злочинців у Європі 1945 р. та Статут Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних військових злочинців європейських країн вісі 1945 р. (Статут Нюрнберзького трибуналу);

· Статут Токійського міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу 1946 р.;

· Статут Міжнародного трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, що були вчинені на території колишньої Югославії 1993 р.;

· Статут Міжнародного трибуналу по Руанді 1994 р.;

· Угода між ООН та Урядом Сьєрра-Леоне про заснування Спеціального суду по Республіці Сьєрра-Леоне 2000 р.;

· Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та додаткові Протоколи до них від 1977 р.;

· Конвенція про незастосування строку давності до військових злочинів та злочинів проти людства 1968 р.;

· Європейська конвенція про незастосування строку давності до злочинів проти людства та воєнних злочинів 1974 р.

       Третя група джерел міжнародного кримінального права охоплює акти, які визначають правовий статус окремих міжнародних організацій, що координують діяльність держав у боротьбі зі злочинністю. До таких актів, наприклад, відносяться Статут Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу) 1956 р. і Положення про бюро по координації боротьби з організованою злочинністю та іншими небезпечними видами злочинів на території СНД 1993 р.

       Комісією ООН з міжнародного права проведена робота з кодифікації норм міжнародного кримінального права. Результатом кодифікації став Римський статут Міжнародного кримінального суду 1998 р., (набрав чинності у липні 2002 р.). Цим статутом передбачено створення Міжнародного кримінального суду – постійного органу, уповноваженого здійснювати юрисдикцію щодо осіб, винних у вчиненні найбільш серйозних злочинів, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства. До юрисдикції Суду віднесені злочини геноциду, агресії, військові злочини та злочини проти людяності (вбивство, винищення, поневолення тортури, зґвалтування і т.п., що здійснюються у відношенні цивільного населення) та деякі інші склади злочинів. Міжнародний кримінальний суд утворюється як орган, який доповнює національну систему органів кримінальної юстиції. Таке положення Римського статуту не відповідає ст. 124 Конституції України, яка встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Тому відповідно до Висновку Конституційного Суду України від 11.07.2001 р. № 3-в/2001 Римський статут Міжнародного кримінального суду в частині, що стосуються положень про Суд як орган, що доповнює національні органи кримінальної юстиції, визнано таким, що не відповідає Конституції України.

                         2. Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю

        Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю являє собою сукупність узгоджених заходів, які спільно, в т.ч. в межах спеціалізованих міжнародних організацій, здійснюються різними державами з метою попередження найбільш тяжких злочинів та покарання осіб, що їх вчинили.

        Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю спрямоване на виконання таких завдань:

· узгодження кваліфікації злочинів, які становлять небезпеку для декількох держав чи міжнародного співтовариства в цілому;

· координація заходів щодо попередження та припинення таких злочинів;

· визначення юрисдикції над злочинами та злочинцями;

· забезпечення невідворотності покарання;

· надання допомоги у кримінальних справах, зокрема видача злочинців.

        Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю здійснюється на трьох рівнях:

· двостороннє співробітництво. Між державами укладаються двосторонні угоди з таких питань, як надання правової допомоги у кримінальних справах, видача злочинців та передача засуджених осіб для відбування покарання тощо. Міждержавні та міжнародні угоди, як правило, доповнюються міжвідомчими, в яких конкретизуються форми співробітництва між правоохоронними органами;

· регіональне співробітництво. Таке співробітництво обумовлене єдністю інтересів держав окремих регіонів у боротьбі зі злочинністю. Прикладами регіонального співробітництва можуть бути Конвенція про попередження актів тероризму та відповідальність за їх вчинення, підписана учасниками Об’єднання Американських Держав у 1971 р. та Конвенція про правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписана державами-учасниками СНД у 1993 р.;

· співробітництво на універсальному рівні. В результаті такого співробітництва приймаються універсальні міжнародні договори, спрямовані, як правило, на врегулювання міжнародного співробітництва з окремими видами злочинів, визначення засобів протидії та мір покарання за ці злочини.

        Міжнародна боротьба зі злочинністю здійснюється у таких формах:

        1) уніфікація кримінального законодавства різних держав, тобто визнання ними міжнародної небезпеки певних злочинів і прийняття на себе зобов’язань про покарання та (або) видачу осіб, що такі злочини вчинили, незалежно від того, на території якої держави злочин було вчинено, проти якої держави він був спрямований і громадянином якої держави є злочинець. Така форма міжнародного співробітництва найчастіше здійснюється шляхом прийняття багатосторонніх конвенцій, які стосуються протидії конкретним видам злочинів;

        2) утворення міжнародних судових органів та наділення їх компетенцією розглядати справи про певні категорії злочинів (наприклад, Нюрнберзький та Токійський трибунали, Трибунали по колишній Югославії та Руанді, а також Міжнародний кримінальний суд);

        3) надання допомоги у кримінальних справах шляхом розшуку злочинців, що переховуються на чужій території, і передача їхній зацікавленій державі для суду і покарання;

        4) надання допомоги у кримінальних справах шляхом одержання необхідних матеріалів у справі (наприклад, виконання слідчих доручень інших держав по збиранню і фіксації доказів);

        5) спільне вивчення державами проблем злочинності і заходів для боротьби з нею, зокрема, скликання і проведення міжнародних конгресів, створення відповідних міжнародних організацій;

        6) надання практичної допомоги окремим державам у вивченні та вирішенні загальних проблем злочинності проблем злочинності. Найчастіше така допомога надається радниками та експертами ООН, Інтерполу, правоохоронних органів іноземних держав тощо;

        7) обмін інформацією про злочини, осіб що їх вчинили, а також про вироки, винесені у кримінальних справах;

        8) виконання вироків, винесених судами інших держав, та соціальна реабілітація засуджених відповідно до таких вироків.

 

                                 3. Уніфікація кримінального законодавства

        Основними напрямками міжнародної уніфікації кримінального законодавства є:

· визначення переліку складів злочинів, які становлять істотну загрозу для міжнародного співтовариства і боротьба з якими потребує взаємодії держав саме на міжнародному рівні;

· визначення елементів складу таких злочинів та переліку конкретних діянь, які підпадають під їх ознаки;

· визначення найбільш доцільних покарань, які призначаються за такі злочини;

· розробка способів та форм міжнародного співробітництва у сфері боротьби з такими злочинами.

        З цією метою приймаються міжнародні конвенції, що стосуються конкретних видів злочинів або їх груп, положення яких згодом імплементуються до національного кримінального законодавства, внаслідок чого положення національних кримінальних кодексів стають уніфікованими.

        Міжнародне кримінальне право спрямоване на координацію боротьби з двома основними категоріями злочинів – міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру.

        Міжнародні злочини – це особливо небезпечні діяння осіб, що втілюють злочинну політику держави і порушують основоположні принципи забезпечення миру, захисту особистості та життєвих інтересів міжнародного співтовариства.

        Суб’єктами таких злочинів, поряд з державою, яка несе політичну та матеріальну відповідальність за вчинені злочини, є також керівники, вищі посадові особи цієї держави, а також будь-які інші виконавці злочинної політики. Компетенцією розглядати справи про такі злочини наділяються як національні судові органи, так і спеціально утворені міжнародні трибунали.

        Вперше перелік міжнародних злочинів був передбачений Статутом Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних військових злочинців європейських країн вісі 1945 р. (Нюрнберзького трибуналу) та аналогічним Статутом Токійського міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу 1946 р. Цими Статутами передбачався поділ міжнародних злочинів на злочини проти миру, злочини проти людяності та військові злочини. Конвенція про незастосування строків давності до військових злочинів та злочинів проти людства 1968 р. доповнила цей перелік новою групою міжнародних злочинів – злочинами проти людства. Враховуючи це, можна виділити такі групи міжнародних злочинів:

· злочини проти миру – планування, підготовка, розв’язування або ведення агресивної війни, участь в спільному плані або змові, спрямованих до здійснення будь-якої з цих дій. З об’єктивної сторони поняття „планування” та „підготовка війни” розглядаються як окремі поняття. Це дозволило свого часу притягти до відповідальності посадовців Німеччини і Японії, що брали  участь у виробництві і закупівлі озброєння і бойової техніки, будівництві фортифікаційних  споруд і т.п. До поняття „розв’язування” входить діяльність як до початку війни, так і в ході її,  тобто провокаційні заяви керівників, концентрація військ на кордонах, провокація противника на  озброєний конфлікт, віроломний напад озброєних сил тощо. Що ж стосується поняття „участь в  спільному плані або змові”, то тут маються на увазі різні форми співучасті інших держав в  злочинній агресивній війні, тому всі вони без винятку повинні нести відповідальність повною  мірою;

· військові злочини полягають в таких порушеннях законів і звичаїв війни, як вбивства, катування, захоплення в рабство або для інших цілей цивільного населення окупованої території; вбивства або катування військовополонених або осіб, що знаходяться в морі; вбивства заручників, пограбування громадської або приватної власності; безглузде руйнування міст і сіл, розорення,  не виправдане військовою необхідністю, і інші злочини;

· злочини проти людяності – вбивства, винищення, поневолення, заслання та інші жорстокі дії, вчинені відносно цивільного населення до або під час війни, переслідування з політичних,  расових або релігійних мотивів, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, на території якої вони були вчинені, чи ні;

· злочини проти людства – вигнання внаслідок озброєного нападу чи окупації, геноцид, апартеїд, расова сегрегація, екоцид, біоцид, тероризм, работоргівля1, найманство.

       З метою забезпечення невідворотності покарання за міжнародні злочини норми міжнародного кримінального права визначають загальні засади розшуку, арешту і видачі злочинців. Ще в 1946 р. Генеральна Асамблея ООН в спеціальній резолюції рекомендувала державам „вжити негайно всі заходи для того, щоб військові злочинці... були заарештовані і вислані в ті країни, де вони вчинили свої жахливі діяння, для суду і покарання згідно з законами цих країн”. Пізніше Генеральна Асамблея розглянула і затвердила принципи міжнародного співробітництва щодо виявлення, арешту, видачі і покарання осіб, винних у військових злочинах і злочинах проти людства. До таких принципів відносяться:

· військові злочини і злочини проти людства, коли б і де б вони не чинилися, підлягають     розслідуванню, а особи, відносно яких є докази в скоєнні таких злочинів, – розшуку, арешту,     притягненню до судової відповідальності і в разі визнання їх винними – покаранню.

· кожна держава володіє правом судити своїх власних громадян за скоєння міжнародних злочинів.

· держави з метою попередження та покарання міжнародних злочинів зобов’язані співробітничати одна з одною, в т.ч. шляхом створення спеціальних слідчих та судових установ та обміну інформацією про осіб, які вчинили такі злочини.

· особа, винна у вчиненні міжнародний злочин, підлягає видачі, як правило, до тієї країни, на території якої такий злочин було вчинено.

· державам забороняється надавати військовим злочинцям політичний або територіальний притулок.

· держави не повинні вживати законодавчих або інших заходів, які суперечили б узятим ними на себе міжнародним зобов’язанням по боротьбі із цими злочинами.

       Злочини з міжнародним характером (транснаціональні злочини) – це діяння, що посягають на інтереси декількох держав і внаслідок цього становлять міжнародну суспільну небезпеку, але вчиняються особами чи їх групами поза зв’язком з політикою будь-якої держави з метою досягнення власних протиправних цілей.

       Злочинам з міжнародним характером властиві такі ознаки:

· на відміну від міжнародних злочинів суб’єктами цієї групи злочинів можуть бути лише фізичні особи;

· об’єктом злочинного посягання в даному випадку виступають не міжнародні відносини і безпека людства, а лише нормальні відносини, міждержавна співробітництво, права людини і інші загальнолюдські цінності, що охороняються міжнародним правом;

· кримінальна відповідальність за ці злочини настає з урахуванням положень міжнародних договорів, але виключно на підставі національних норм кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства. Наприклад, якщо літак в Україні захоплений злочинцями і угнаний до Швеції, то вступають у дію норми Гаазької конвенції про боротьбу із незаконним захватом повітряних суден 1970 р. За запитом компетентних органів України шведська сторона може ухвалити рішення про видачу злочинців нашій державі, тоді винні особи будуть притягнуті до кримінальної відповідальності відповідно до законодавства України. В разі відмови у видачі викрадачі літака повинні бути засуджені за шведським законодавством.

       За своєю природою транснаціональні злочини являють собою приклад загально-кримінальних злочинів, ускладнених „іноземним елементом”. Таким елементом може бути ускладнено об’єкт злочину (так, при підробці іноземної валюти об’єктом злочину виступає грошово-кредитна система іноземної держави), об’єктивна сторона злочину (піратство, як правило, вчиняється або у територіальних водах іншої держави, або у відкритому морі), а також його суб’єкт (коли злочинець після закінчення злочину переховується в іншій країні, яка відповідно до міжнародного договору надає правову допомогу в його розшуку, затриманні, збиранні доказів).

       Класифікація злочинів з міжнародним характером в цілому співпадає з класифікацією злочинів у національному праві більшості країн світу. Тут так само виділяються злочини проти життя і здоров’я особи, проти власності, проти довкілля, злочини у сфері господарської діяльності тощо.

       До транснаціональних злочинів, зокрема, відносяться викрадення повітряного чи морського судна, захоплення заручників, посягання на осіб, що користуються міжнародним захистом, захоплення та (або) протиправне використання ядерних матеріалів, забруднення довкілля, незаконний обіг наркотичних засобів та психотропних речовин, незаконні акти, спрямовані проти безпеки цивільної авіації та морського судноплавства, морське піратство, підробка грошових знаків та цінних паперів, поширення порнографії, незаконне радіомовлення і т.п.

       Норми міжнародно-правових актів, що визнають те чи інше діяння в якості міжнародного злочину чи злочину з міжнародним характером, можуть бути формальною підставою міжнародної кримінальної відповідальності лише у разі здійснення юрисдикції міжнародними кримінальними судами (трибуналами). У цьому випадку міжнародний кримінальний суд (трибунал) безпосередньо на підставі міжнародно-правових норм може визнати особу винною у вчиненні злочину та призначити їй певний вид покарання. В усіх інших випадках міжнародні конвенції встановлюють обов’язок держав-учасниць визнати те чи інше діяння кримінально караним та передбачити певне покарання за його вчинення. При цьому визначені у міжнародно-правових актах склади злочинів мають модельний характер і сприяють уніфікації кримінального законодавства різних країн.