Голод в Україні 1921-1923 рр.

Причини голоду:

— післявоєнна розруха;

• скорочення виробництва сільськогосподарська: продукції; підрив сільського господарства продрозкладкою; незацікавленість селян у результа­тах праці;

• вивезення хліба до Росії та інших республік;

• експорт хліба;

• посуха та неврожай у південних і степових районах України.

Заходи влади:

• Замовчування наявності голоду в Україні трива­лий час.

• Продовження збору продподатку та вивезення хліба з України.

• Вилучення церковних цінностей під приводом бо­ротьби з голодом.

• Дозвіл міжнародним організаціям надати допомо­гу голодуючим.

Міжнародні організації з допомоги голодуючим:

• АРА (американська адміністрація допомоги) на чолі з Г. Гувером.

• Фонд Ф. Нансена (відомого мандрівника, вченого).

• Міжнародний комітет робітничої допомоги (ство­рений Комінтерном) та ін.

Наслідки голоду 1921—1923 рр.:

• в Україні від голоду померло 1,5-2 млн чоловік;

• придушення селянського повстанського руху в Україні та зміцнення більшовицької влади.

Входження УСРР до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР)

Проекти розв'язання питання про відносини

МІЖ радянськими республіками

Проек­ти	Автономізація	Конфеде­рація	Союз республік
Автори	Й. Сталін, Д. Мануїльський	Керівництво КП Грузії	В. Ленін, X. Раковський
Зміст про­ектів	відмова радянсь­ких республік від планів ство­рення власних національних держав та вход­ження їх до складу РСФРР на правах ав­тономних рес­публік	установлен­ня договір­них відно­син між са­мостійними та незалеж­ними рес­публіками	входження всіх радянсь­ких республік до нового державного об'єднання — Союзу Радян­ських Соціалі­стичних Рес­публік (СРСР) на рівних пра­вах

Основні етапи входження УСРР до складу СРСР

І етап: червень 1919 — грудень 1920 р. — ство­рення військово-політичного союзу радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії; п'ять найважливіших наркоматів (військових справ, народного господарства, залізнич­ного управління, фінансів та праці) проголошувалися спільними, а фактично перебували під керівниц­твом Москви.

II етап: грудень 1920 — грудень 1922 р. — форму­вання «договірної федерації»; УСРР та інші радянські республіки підписали з РСФРР договори про воєнний та господарський союз, до вже об'єднаних наркоматів додалися наркомати зовнішньої торгівлі, шляхів, по­шти і телеграфу.

III етап: грудень 1922 — травень 1925 р. — утво­рення СРСР: ЗО грудня 1922 р. — І Всесоюзний з'їзд рад у Москві затвердив Декларацію та Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Рес­публік (СРСР); січень 1924 р. — II Всесоюзний з'їзд рад затвердив першу Конституцію СРСР; травень 1925 р. — IX Всеукраїнський з'їзд рад вніс зміни до Конституції УСРР, де було остаточно законодавчо закріплено вступ України до СРСР. Незважаючи на те, що право вільного виходу України із Союзу було гарантоване законом, воно було «паперовим», а не­залежність нашої держави — формальною, влада на всій території СРСР належала керівній верхівці ко­муністичної партії.

Початок курсу на індустріалізацію

Грудень 1925 р. — проголошення XIV з'їздом П(б) курсу на індустріалізацію країни. Джерела індустріалізації:

• перерозподіл коштів на користь промисловості за рахунок сільського господарства;

• експорт сировини, продовольства;

• залучення особистих коштів громадян (державні позики, ощадкаси);

• «споживчий аскетизм населення» (замороження зарплатні робітників і службовців,

• згортання ви­робництва товарів широкого вжитку, введення карткової системи);

• використання безкоштовної примусової праці політичних в'язнів.

Політика українізації (коренізації)

Квітень 1923 р. — проголошення XII з'їздом РКП(б) курсу на коренізацію.

Коренізація — це надання народам СРСР можливості розвивати власні культури, мови, готувати національні кадри з метою посилити вплив комуністичної партії у національних районах.

В Україні коренізація набула характеру українізації.

Складові українізації:

• підготовка та залучення кадрів із представників української національності до партійних і держав­них органів та установ;

• запровадження в усіх установах та навчальних за­кладах української мови;

• видання газет, журналів, книжок українською мовою;

• усебічний розвиток української культури і партійне керівництво нею;

• глибоке вивчення національної історії, відроджен­ня традицій;

• створення умов для розвитку мови та культури всіх національних меншин, які мешкали в Україні. Українізацію підтримували М. Скрипник, О. Шумський, В. Затонський, Г. Гринько.

Українізації чинили опір верхівка КП(б)У, чинов­ники, керівники великих підприємств, трестів, російсь­ке та русифіковане українське міщанство, пролетаріат, інтелігенція (зокрема М. Горький, А. Луначарський), священики Російської православної церкви.