3.1.2. Характеристика моделей соціальної політики в державах з ринковою економікою

Історія двадцятого сторіліття продемонструвала, що механізми реалізації ідей соціальної політики держави можуть бути принципово різними. За післявоєнні роки в розвитих країнах світу з ринковою економікою склалися різні моделі соціальних держав і, відповідно, різні механізми реалізації соціальної політики. Серед них можна виділити три основних моделі: ліберальну, корпоративну і суспільну(Див. рис. 3.1.).

В основі ліберальної моделі соціальної держави лежить індивідуальний принцип, що припускає особисту відповідальність кожного члена суспільства за свою долю і долю своєї родини. У даному випадку роль державних структур у безпосередній реалізації соціальної політики мінімізована. Її основними суб'єктами є особистість і різні недержавні організації — соціально-страхові фонди й асоціації. Фінансову основу соціальних програм складають у першу чергу приватні заощадження і приватне страхування. Тому тут діє принцип еквівалентності, відшкодовуваності, а не солідарності. При ліберальній моделі соціальної політики держава бере на себе відповідальність за збереження лише мінімальних доходів громадян і за благополуччя найменш знедолених прошарків населення. Але з іншого боку, воно максимально стимулює створення і розвиток у суспільстві різних форм недержавного соціального страхування і соціальної підтримки, а також різних засобів і способів одержання і підвищення громадянами своїх доходів.

Друга модель соціальної держави — корпоративна. У її основі лежить корпоративний принцип, який допускає, що максимум відповідальності за долю своїх працівників несе корпорація (підприємство, установа). Створюючи систему довічного найму, підприємство стимулює працівників до внесення максимального трудового внеску, за що пропонує йому різні види соціальних гарантій у виді пенсійного забезпечення, часткової оплати медичних, рекреаційних послуг і освіти. У даному випадку і держава, і недержавні організації, і особистість також несуть частку відповідальності за соціальне благополуччя в суспільстві, але усе-таки велику роль тут відіграють підприємства, що мають власну розгалужену соціальну інфраструктуру, власні соціально-страхові фонди. Фінансовою основою даної моделі соціальної держави є в першу чергу страхові внески корпорацій. При корпоративній моделі велику роль у здійсненні соціальної політики відіграють організації-роботодавці, для яких останні у свою чергу є істотним елементом системи управління трудовими ресурсами.

І остання модель соціальної держави — суспільна, в основі якої лежить принцип солідарності. Він означає відповідальність усього суспільства за долю своїх членів. Це перерозподільна модель соціальної політики, при якій багатий платить за бідного, здоровий за хворого, молодий за старого. Основним суспільним інститутом, що здійснює такий перерозподіл, є держава. Саме воно в даному випадку бере на себе велику частину відповідальності за соціальне благополуччя своїх громадян. Фінансовими механізмами перерозподілу служать державний бюджет і державні соціально-страхові фонди, засоби яких йдуть на забезпечення широкого спектру державних соціальних гарантій, що виступають для населення в більшій частині в безкоштовній (безоплатної) формі.

Класифікація соціальних потреб і соціальних нормативів в Україні

Рис. 3.1. Основні моделі реалізації соціальної політики держави та їх ознаки

Як можна бачити, способи здійснення ідей соціальної держави, механізми реалізації соціальної політики можуть бути різними. Ступінь соціальності держави не завжди залежить від безпосередніх розмірів фінансової участі держави в реалізації соціальної політики. У значно більшій мірі факторами, що визначають ступінь соціальності держави є першорядність соціальних цінностей в офіційній ідеології держави, присутність сильних демократичних політичних інститутів, наявність адміністративних умов і правового простору для вільного функціонування різних суб'єктів господарювання і їхня економічна ефективність. Жодна з моделей соціальної держави не є ідеальною, кожна з них має свої плюси і мінуси, однак у цілому межа можливостей соціальної держави визначається внутрішніми можливостями варіативністю, зовнішньою відкритістю і динамічністю.

Для України, яка стоїть перед вибором моделі соціальної політики шляхом побудови соціально-орієнтованої ринкової економіки дуже важливим є знання світового досвіду. Перш за все слід знати, що кожна країна з урахуванням своєї специфіки формує власну модель соціальної політики. У той же час, Європейський Союз, завданням якого є розробка уніфікованої модифікації соціальної політики для «Загальноєвропейського дому», виділяє дві основні моделі:

I. Перша модель, часто її називають «бісмарківською» (по імені її родоначальника, канцлера Бісмарка), установлює твердий зв'язок між рівнем соціального захисту й тривалістю професійної діяльності. Соціальні права обумовлюються тими відрахуваннями, що виплачуються протягом всього активного життя, тобто соціальні виплати приймають форму відкладених доходів (страхових внесків). Страхові каси, якими керують на паритетних чи

розмежованих засадах роботодавці і представники найманих працівників, збирають у певних встановлених розмірах відрахування з заробітної плати (їх розміри встановлюються, як правило, через колективні договори), з яких формуються різні професійні страхові фонди і здійснюються соціальні виплати.

Відповідальність за фінансову рівновагу і збереження цих коштів несуть правління страхових кас (фондів). Вони не повинні субсидіюватися з бюджету будь-якого рівня, тому що податковий перерозподіл, реалізований через універсальний бюджетний підхід, суперечить логіці трудової (страхової) участі. Тут соціальний захист повинен бути принципово незалежним від «фінансових ін'єкцій» з боку держбюджету.

Звичайно, для громадян і сімей з обмеженими можливостями активної трудової діяльності існує національна солідарна допомога, яка реалізується через муніципальні служби для малозабезпеченого населення, чи добродійність. Але це допоміжні механізми, а не основні принципи.

2. Друга модель, яку Комісія ЄС називає «беверіджською» (Веveridqе), виходить з того, що будь-яка людина, незалежно від того, відноситься чи не відноситься вона до економічно активного населення, має право на мінімальну захищеність щодо захворювань, старості, втрати здоров’я і інших причин, що сприяють зниженню або втраті доходів. В державах, що вибрали цю модель, діють системи страхування на випадок захворювання, прикріплення до яких є автоматичним, а пенсійні системи забезпечують мінімальні доходи всім старим незалежно від їхніх минулих відрахувань від заробітної плати (так звані «соціальні» пенсії на відміну від «професійних»). Такі системи соціального захисту фінансуються через податки з державного бюджету. У даному випадку переважає принцип національної солідарності, заснований на концепції розподільної справедливості. Прихильниками цієї системи є Великобританія і країни «скандинавського соціалізму», у першу чергу Швеція. Їх досвід переконує, що вони досягли певних результатів у вирішенні різних соціальних проблем, зокрема, наприклад, проблем бідності.

Підсумовуючи сказане зазначимо, що в науковій літературі використовуються різні назви моделей соціальної політики в залежності від певних класифікаційних ознак. Так, зокрема, на основі спроможності(здатності) подолання бідності, використання механізмів податкового перерозподілу і вирішення проблем зайнятості виділяють ще соціал-демократичну, консервативну, ліберальну і католицьку моделі соціальної політики(більш детально про них див. в кн.: Холостова Е.И. Социальная политика- Учеб. пособие -М.: ИНФРА-М, 2001, с. 66-79).

Социальная политика и социальная работа- Учеб. пособие -М.: Издательство-торговая корпорація “Дашков и К” 2007, с. 86-104).