4.Поділ праці. Продук і стадіїї його розвитку

Суспільний поділ праці - це складне багатоаспектне економічне явище, яке проявляється у співіснуванні різних видів конкретної праці й характеризується певною структурою суспільної організації виробництва. Представлений у часі, суспільний поділ праці виступає як процес. Його ха­рактер і результати зумовлені двома взаємозв'язаними, хоча й протилежним за змістом, тенденціями.

Перша, з погляду розвитку продуктивних сил суспільства, відбиваєть­ся у відокремленні нових сфер виробництва та їх спеціалізації відповідно до якісних змін у матеріальних засобах виробництва та господарських функці­ях виробників, змісті процесу праці, а також у суспільних потребах.

Друга характеризується усуспільненням виробництва, формуванням більш складної системи господарських зв'язків та відповідної комбінації суспільного виробничого процесу, а отже, пов'язана із розвитком економіч­них виробничих відносин.

Доведено, що поглиблення і всебічний розвиток суспільного поділу праці є загальним економічним законом функціонування продуктивних сил суспільства.

Першим великим суспільним поділом праці було виділення пастуших племен і поділ сільськогосподарського виробництва на землеробство і тва­ринництво. Другий великий суспільний поділ праці - відокремлення ремес­ла, яке раніше було підсобним заняттям землероба, від сільського господар­ства. Це сприяло подальшому зростанню продуктивної сили праці, її спеці­алізації та кооперації, поглибленню обміну виробничої діяльності людей, у зв'язку з виробництвом матеріальних і духовних цінностей, які використо­вує людина.

Суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва є основою фор­мування й розвитку товарних, у тому числі ринкових відносин.

Кінцевим результатом економічної діяльності суспільства є суспільний продукт. До його складу входять різноманітні матеріальні і нематеріальні блага та послуги, які створюються в різних сферах і галузях суспільного виробництва.

Суспільний продукт є результатом теперішінього і передумовою майбутнього виробництва. Це важливий, але не єдиний результат виробни­цтва. Ним є також економічні відносини, які виникають між людьми у про­цесі створення, розподілу, обміну та споживання матеріально-речових та Духовних продуктів виробництва. Наскільки досконалими є ці відносини, можна робити висновок із руху суспільного продукту.

Суспільний продукт виступає у вигляді сукупного (валового) та кінце­вого.

Сукупний суспільний продукт (ССП) - це вся сукупність матеріаль­них благ та виробничих послуг, що створені та надані галузями матеріаль­ного виробництва протягом певного часу, як правило, за рік. Його визнача­ють як суму валової продукції галузей матеріального виробництва: промис­ловості, сільського господарства, лісового господарства, будівництва, ван­тажного транспорту, зв'язку, торгівлі та громадського харчування, матері­ально-технічного забезпечення, заготівлі сільськогосподарських продуктів, а також інших галузей матеріального виробництва.

За матеріально-речовим складом ССП поділяється на засоби виробни­цтва й предмети споживання; за вартістю - на вартість спожитих засобів виробництва (перенесена вартість) і заново створену вартість (необхідний і додатковий продукт).

Кінцевий продукт - це частина сукупного суспільного продукту, що являє собою всю масу виробленої за певний період готової продукції.

Його обчислюють так: із сукупного суспільного продукту треба вира­хувати проміжний продукт. Це сировина, матеріали, паливо, електроенергія, вироблені в цьому році і витрачені у цьому ж році для виробництва іншої продукції.

За своїм речовим змістом кінцевий продукт складається:

а) з готових до особистого споживання предметів споживання;

б) з готових до виробничого використання засобів праці (тобто лише частини засобів праці без предметів праці).

Протягом тривалого часу в Україні, як і в інших країнах Східної Євро­пи, узагальнюючий результат виробництва розглядався як валовий суспіль­ний продукт. Статистичні органи розраховували його як суму виробленої за рік (чи інший проміжок часу) валової продукції всіх галузей матеріального виробництва. Але його недоліком було те, що при його обчисленні стикали­ся з повторним рахунком окремих виробничих затрат, тому що до нього включається не тільки готовий, але й проміжний продукт (паливо, сировина, матеріали).

Поруч із кінцевим продуктом важливим показником суспільного виро­бництва є валовий національний продукт, який складається з кінцевого продукту і вартості виготовлених нематеріальних благ та наданих послуг. Він розраховується не за виробничим принципом, як сума кінцевих доходів або витрат. Його складові такі:

1. вартість спожитих населенням предметів споживання і послуг;

2. вартість державних закупок;

3. капітальні вкладення;

4. сальдо платіжного балансу.

Важливим результативним показником є також чистий продукт. Він являє собою частину валового національного продукту. Якщо з останнього вирахувати вартість тих засобів праці, які витрачаються на відшкодування їх зношеної частини, то одержимо чистий продукт. Це реальний доход, який суспільство може використати для особистого споживання, а також для розширення виробництва. Тому стосовно суспільства в цілому чистий продукт характеризують як національний доход. Його ще називають вало­вим доходом суспільства.

Суспільний поділ праці - це складне багатоаспектне економічне явище, яке проявляється у співіснуванні різних видів конкретної праці й характеризується певною структурою суспільної організації виробництва. Представлений у часі, суспільний поділ праці виступає як процес. Його ха­рактер і результати зумовлені двома взаємозв'язаними, хоча й протилежним за змістом, тенденціями.

Перша, з погляду розвитку продуктивних сил суспільства, відбиваєть­ся у відокремленні нових сфер виробництва та їх спеціалізації відповідно до якісних змін у матеріальних засобах виробництва та господарських функці­ях виробників, змісті процесу праці, а також у суспільних потребах.

Друга характеризується усуспільненням виробництва, формуванням більш складної системи господарських зв'язків та відповідної комбінації суспільного виробничого процесу, а отже, пов'язана із розвитком економіч­них виробничих відносин.

Доведено, що поглиблення і всебічний розвиток суспільного поділу праці є загальним економічним законом функціонування продуктивних сил суспільства.

Першим великим суспільним поділом праці було виділення пастуших племен і поділ сільськогосподарського виробництва на землеробство і тва­ринництво. Другий великий суспільний поділ праці - відокремлення ремес­ла, яке раніше було підсобним заняттям землероба, від сільського господар­ства. Це сприяло подальшому зростанню продуктивної сили праці, її спеці­алізації та кооперації, поглибленню обміну виробничої діяльності людей, у зв'язку з виробництвом матеріальних і духовних цінностей, які використо­вує людина.

Суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва є основою фор­мування й розвитку товарних, у тому числі ринкових відносин.

Кінцевим результатом економічної діяльності суспільства є суспільний продукт. До його складу входять різноманітні матеріальні і нематеріальні блага та послуги, які створюют

Структура суспільного виробництва

Матеріальне виробництво є сферою суспільного виробництва, в якій виробляються: а) матеріальні блага: вугілля, цемент, метал, папір, будівлі, одяг, взуття, машини, обладнання, сільськогосподарська продукція, хімічні вироби, електроенергія, тепло, холод тощо; б) матеріальні послуги: вантажний транспорт, оптова торгівля, обслуговування і ремонт техніки, обладнання виробничого призначення тощо.

Нематеріальне виробництво — це сфера суспільного виробництва, в якій виробляються: а) нематеріальні послуги: роздрібна торгівля, громадське харчування, пасажирський транспорт та зв'язок (що обслуговує населення), побутове обслуговування, охорона здоров'я тощо; б) духовні цінності: освіта, культура, мистецтво тощо.

Фактори виробництва (англ. factors of production) — ресурси, необхідні для виробництва товарів або послуг. Класичними факторами виробництва є робоча сила (всі розумові та фізичні здібності людей), земля (природні багатства), капітал (вже існуючі/вироблені засоби виробництва, а також фінансовий капітал). Четвертим фактором вважається підприємливість, яка об'єднує попередні три фактори.

У вченнях класиків по-різному ставилися акценти на окремі фактори виробництва. Наприклад, в працях фізіократів та Франсуа Кене як засновника цієї школи земля/природа була єдиним продуктивним фактором виробництва. Отже, землевласники були єдиним продуктивним класом суспільства. Адам Сміт вважав працю та її поділ основним продуктивним фактором виробництва, оскільки забезпечення товарами та послугами стало з часом краще, проте, якість землі та клімат особливо не змінилися. Такий підхід пояснює також економічний ріст. Теорію щодо оцінки вартості продукту на основі праці розвинули пізніше Давид Рікардо та Карл Маркс. Капіталісти вважали/вважають капітал найважливішим фактором виробництва.

По́діл пра́ці — диференціація, спеціалізація трудової діяльності. При вертикальному поділі праці відбувається розподіл за рівнями, наприклад, розмежовується виробництво і управління підприємством. При горизонтальному поділі праці розподіляються види робіт в межах одного рівня, наприклад, виділяються виготовлення, обробка деталей виробу і збір виробу з цих деталей.

Міжнародний поділ праці — це концентрація виготовлення окремих видів товарів у тих країнах, де їхнє виробництво є економічно вигідним у зв'язку з географічним розташуванням, кліматом та наявністю природних ресурсів, а також ресурсів праці і капіталу. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Структура суспільного в-ва.

1. Поява промисловості як самостійної галузі і її диференціація пов’язана із суспільним поділом праці, який проявляється в наступних формах: загальний, одиничний, частковий. В результаті загального поділу праці все народне господарство розділилося на 2 великі сфери: промисловість відокремилася від сільського господарства. Подальший прогрес промисловості пов’язаний із частковим поділом праці, в результаті якого в промисловості з’явилися нові галузі. Одиничний поділ праці призводить до розподілу галузей між п-вами. Між цими видами поділу праці існує взаємозв’язок.

Для того, щоб утворилась окрема галузь промисловості, необхідне виконання техніко-економічних умов:

1. велика кількість п-в, які б виготовляли певну продукцію;

2. ці п-ва повинні мати взаємозв’язки між собою та іншими галузями промисловості чи сільського господарства;

3. повинен бути специфічний характер праці, особлива організація і технологія в-ва, які б вимагали створення єдиного органу управління;

4. всі ці п-ва повинні характеризуватися певними ознаками, які б давали можливість об’єднати їх у галузь. До цих ознак належать:

а) єдність економічного призначення продукції;

б) однорідність споживаної сиривини;

в) спільність техніко-технологічної бази;

г) специфічний склад кадрів, які володіють певними фаховими можливостями.

Галузь промисловості – це сукупність п-в, які характеризуються (див. ознаки а, б, в, г).

2. Під галузевою структурою розуміють ступінь диференціації промисловості на галузі, кількісні співвідношення і взаємозв’язки між ними.

До факторів, які визначають галузеву структуру, належать: НТП і ступінь впровадження її у в-во, рівень суспільного поділу праці, ріст матеріального і культурного рівня людей, наявність природних ресурсів в країні, суспільно-історичні умови, в яких іде розвиток даної галузі.

3. Галузі промисловості поділяються за:

1. економічним призначенням продукції (група А – засоби в-ва, група Б – предмети споживання);

2. характером функціонування продукції в процесі в-ва (галузі, які виготовляють знаряддя і предмети праці);

3. характером дії на предмет праці (добувні і обробні);

4. структурою витрат (трудо-, матеріало-, фондо-, енерго-, капіталомісткі);

5. тривалістю виробничого процесу (із неперервним і перервним або дискретним в-вом);

6. часом роботи на протязі року (сезонні і цілорічні);

7. тривалістю технологічного процесу (з коротким циклом – в-во електроенергії, із середнім циклом – машинобудування, з довгим циклом – кораблебудування).

4. Господарство будь-якої країни характеризується наявністю міжгалузевих зв’язків. Міжгалузевий баланс складається із чоторьох квадрантів:

1. тут відображається проміжний продукт, що характеризує поточне споживання галузей матеріального в-ва і показано, як продукція певної галузі розподіляється на внутрігалузеве і міжгалузеве споживання.

Проміжний продукт – це та частина продукції галузі, яка надходить у виробниче споживання галузей матеріального в-ва.

2. відображає кінцевий продукт– це та частина валової продукції галузі, яка не йде в подальшу переробку, але використовується для відшкодування зношення основних фондів, формування фондів споживання і нагромадження.

3. відображає амортизацію основних виробничих фондів, доходи працівників виробничої сфери і держави. Сума по стовпчиках утворює умовно чисту продукцію (це чиста продукція+амортизація).

4. відображає доходи працівників невиробничої сфери.

В основі розвитку суспільства лежить матеріальне виробництво створення матеріальних благ. Економічна система це сукупність всіх видів економічної діяльності людей в процесі їх взаємодії на виробництво розподіл, обмін споживання товарів і послуг а також на регулювання діяльності відповідно до мети виробництва.

Продуктивні сили залежать від НТП. В історії розвитку техніки розрізнять три етапи:

1. Механізація

2. Індустріалізація

3. Автоматизація

З цього вирізняють 3 технологічні способи виробництва

1. Ручний

2. Механічний

3. Сучасний автоматизований

Система економічних відносин складається з таких підрозділів.

1. Техніко-економічні відносини

2. Соціально-економічні відносини.

Протягом останніх 15 років в Україні не зроблено відповідних кроків щодо забезпечення сталого розвитку охорони здоров’я. Пряма залежність медичної галузі від бюджетного фінансування не дозволяє забезпечити надання якісної і доступної медичної допомоги. Державні витрати на охорону здоров’я коливаються у межах 3-3,5% ВВП і забезпечують фінансування медичної галузі не вище 40-50% від потреб. Такий рівень фінансування не відповідає регулятивним нормам Всесвітньої організації охорони здоров’я за якими фінансування медицини нище 5% ВВП призводе до руйнування галузі. У зв’язку з цим на сьогодні для України найбільш актуальним питанням у сфері охорони здоров’я є теоретична розробка основ переходу медичних закладів до нових організаційних форм роботи і економічних механізмів функціонування, стимулюючих про

Галузь Охорони здоров’я як структурний підрозділ суспільного виробництва

Охорона здоров'я — структурний підрозділ суспільного виробництва, функціональна роль якого полягає в наданні суспільству споживчої вартості у вигляді як індивідуального здоров'я, так і здоров'я суспільства в цілому.

Лікувально-профілактична установа (ЛПУ) — ланка в системі охорони здоров'я, у якій:

має місце нематеріальне виробництво; результатом праці є медична послуга;

медична послуга:

як споживча вартість;

як форма безпосередньої діяльності виробника — медичного працівника;

як носій системи економічних відносин в умовах ринкової економіки;

предметом праці тут є людина;

об'єкт присвоєння — конкретна трудова діяльність медичного персоналу;

процес виробництва і споживання послуг збігаються в часі й у просторі;

відносини обміну, споживання і розподілу неподільні.

Охорона здоров'я с складною соціально-економічною системою, головним компонентом якої виступає особистий фактор виробництва, жива праця.

Розвиток трудового і творчого потенціалу особистості в ЛПУ

Забезпечення захисту прав інтересів медичних працівників в умовах ринку,

Запровадження: ефективних форм організації праці

економічних методів управління кадровим потенціалом

прогресивних систем оплати і стимулювання праці

нових методів і форм нормування праці

Значення живої праці в нематеріальному виробництві, і зокрема в охороні здоров'я, відносно вище, ніж у матеріальному, оскільки її ефективність у першу чергу залежить від кадрового потенціалу, від зайнятих у медичній галузі трудових ресурсів.

Реалізація концепції якості трудового життя Створення державних структур для курування Вироблення державної політики розвитку якості праці гуманізація праці, підвищення її змістовності пріоритет управління трудовими ресурсами Підвищення якості трудового життя забезпечення задоволеності працівника умовами і результатами праці;

дія принципу трудової демократії; - наявність можливості професійного росту.

Концепція якості трудового життя

Основні умови, що визначають можливість оптимальної реалізації трудового потенціалу сучасного працівника: Справедлива і належна винагорода за працю Соціальна корисність праці Безпека й умови праці Гарні взаємини в трудовому колективі Можливість використовувати і розвивати свої здібності Можливість профросту і впевненість у майбутньому

Програма гуманізації праці

Збагачення змісту праці (суміщення функцій)

Розвиток форм трудової демократії

Чергування робочих місць

Демократизація структур управління

Групування різнорідних короткочасних операцій

Розвиток колективних форм організації праці

збереження. і розвиток особистості працівника

Трудові ресурси являють собою населення в працездатному віці, зайняте в різних сферах народного господарства і на навчанні з відривом від виробництва. Межі працездатного віку носять умовний характер і можуть змінюватися під впливом багатьох соціально-економічних та інших факторів. Дещо ширшим поняттям є трудовий потенціал, що характеризує можливу кількість і якість праці та містить сукупність якостей, що визначають працездатність людей, у тому числі фізичний, психологічний і моральний потенціал, обсяг загальних і спеціальних знань та навичок.

До трудових ресурсів у системі охорони здоров'я належать різні категорії сукупного працівника. Це лікарі, середні медичні працівники, обслуговуючий і допоміжний персонал. Крім того, тут працюють економісти, біологи, інженери, математики, фізики й ін. Однак головною фігурою в галузі охорони здоров'я с кваліфіковані кадри фахівців — лікарі і середні медичні працівники.

Перехід України до ринкової економіки, економічна криза, що затяглася, не обійшли своїм впливом і сферу охорони здоров'я. В останні роки тут спостерігається певна міграція трудових ресурсів, хвилеподібний рух робочої сили в пошуках роботи і засобів існування. Проблема забезпечення галузі медичних послуг трудовими ресурсами, комплексного їхнього використання повинна вирішуватися за допомогою нормативно-правових, організаційно-технологічних і економічних методів управління, включаючи питання організації й оплати праці, підготовки і перепідготовки кадрів. Особлива увага при цьому повинна бути приділена вимушеній незайнятості населення, безробіттю і розробці пропозицій щодо подолання цих негативних процесів.

Етапи управління персоналом у ЛІГУ Узагальнено

Оцінка наявності трудових ресурсів Оцінка майбутніх потреб ЛПУ в кадровому потенціалі Розробка програм задоволення потреб у трудових ресурсах Детально

Розробка планів задоволення погреб у трудових ресурсах Створення резервів потенційних кандидатів по всіх посадах Набір персоналу, визначення заробітної плати і пільг Профорієнтація й адаптація робітників Розробка програм навчання і підвищення кваліфікації Розробка методик оцінки трудової діяльності й оцінки персоналу

Розробка методик ротації персоналу Підготовка керівних кадрів

Здійснення заходів щодо управління і раціонального використання трудового потенціалу дозволить забезпечити відносне скорочення загальної величини витрат на утримання даного блоку нематеріального виробництва, поліпшення якості наданих лікувально-оздоровчих послуг, зниження рівня цін і підвищення економічної ефективності праці працівників медичної галузі в ринковій економіці.

Підбір персоналу для ЛПУ

Зі сторони

Ротація

З числа тих, що працювали раніше

Формування персоналу Стадії

Підготовча (орієнтація, первинна профпідготовка)

Розподільна (розміщення кадрів)

Адаптаційна (соціально-психологічна практика)

На ефективність організації праці в ЛПУ впливають: Ефективність системи оплати праці Діюча система організації медобслуговування Фактори, пов'язані з характером завдань, розв'язуваних у різних ланках управління Психологічні фактори Особливості екологічного середовища НТП

Дослідження економічних проблем праці в галузі медичних послуг особливо важливе тому, що витрати на її утримання сягають до 80% загальних витрат у системі охорони здоров'я.

Потреба ЛПУ в трудових ресурсах визначається на основі встановлення нормативів забезпечення персоналом.

Розрахунок нормативів — це складний трудомісткий процес. Він означає метод встановлення норм витрат праці шляхом вивчення лікувально-оздоровчого процесу, виявлення кращих способів його виконання і планування найбільш раціонального використання праці медичних працівників.

Витрати ЛГГУ пов’язані з рухом трудових ресурсів (працівників даної організації)

На укладення трудового договору

На відбір кадрів

На розірвання трудового контракту

На рекламну інформацію про вакансії

На доступ до інформаційних банків даних

На контроль за виконанням трудових угод

На підставі нормування розробляються норми витрат праці на виготовлення медичної продукції і надання послуг, на роботу по управлінню трудовими процесами, по обслуговуванню і т.д. За допомогою нормування організується оплата праці і розраховується чисельність медичних працівників. Головною метою нормування є підвищення продуктивності прані й ефективності роботи ЛПУ.

Зміст нормування праці розкривається:

при дослідженні існуючої організації праці, застосовуваного устаткування, інвентарю і показників їхнього використання;

при виявленні і вивченні передового досвіду організації праці і використанні матеріальних ресурсів;

при аналізі виконання існуючих норм праці;

при проектуванні витрат часу на виконання окремих операцій; при розробці норм часу і норм виробітку; при підготовці організаційно-технічних заходів для впровадження передових методів праці.

Нормування праці охоплює всі категорії медичних працівників.

Розрізняють такі види норм праці:

1. Норма часу - це витрати праці на виробництво одиниці продукції, послуг чи усього завдання при певних організаційно-технічних умовах. Ці умови визначаються:

а) організацією робочого місця і його обслуговуванням;

б) загальними умовами праці на підприємстві чи в установі;

в) організацією ремонту машин, устаткування, інструментів т.п.

Величина робочого часу, необхідного для виконання якої-небудь роботи залежить від багатьох факторів, що впливають на тривалість робочого процесу. Тому для її визначення необхідно провести всебічний аналіз технології трудового процесу, виявити можливості робочого місця, всіх основних елементів праці й умов її організації.

2 Норма виробітку — це кількість продукції чи послуг, що працівник повинен виконати за одиницю часу.

Між нормою часу і нормою виробітку існує обернена залежність:

Норма виробітку = Т (тривалість часу) / Норма часу

3. Норма обслуговування — це зона роботи, яку повинен обслужити один працівник (кількість одиниць устаткування, робочих місць, населення і т.п.) чи кількість працівників, необхідних для обслуговування зони роботи. Наприклад, 4 стоматологи на 10 тисяч населення.

Розрізняють два основних методи встановлення норм праці: аналітичний (дослідницький) і сумарний.

За допомогою аналітичного методу встановлюють технічно обґрунтовані норми. Для цього процес праці спочатку поділяється на складові частини: операції, прийоми, трудові дії. Потім проводиться аналіз існуючої організації праці, виявляються втрати робочого часу і причини, що їх викликали; вивчається передовий досвід. Після цього проектується найбільш раціональна структура трудового процесу й організації робочого часу.

Сумарні методи ґрунтуються на застосуванні дослідно-статистичних досліджень. При цьому величина норми визначається на підставі або статистичних даних про фактичні витрати часу, або згідно з колишнім досвідом нормування, або за аналогією з подібними роботами. Як правило, сумарні методи встановлення норм використовуються на випадкових разових роботах, коли немає часу чи недоцільно встановлювати норми аналітичними методами.

З метою спрощення розрахунків норм праці робочий час виконавця класифікують по певних ознаках. Розрізняють насамперед час роботи і час перерв. Потім час роботи поділяють у залежності від ролі в самому трудовому процесі: час на підготовчу роботу, основну, допоміжну, роботу з обслуговування робочого місця, випадкову. Перерви в роботі можуть бути викликані причинами, залежними і не залежними від виконавця робіт.

Загальноприйнята класифікація видів діяльності і трудових витрат в охороні здоров'я включає сім різновидів:

основна робота;

допоміжна робота;

інша діяльність;

робота з медичною документацією;

службові розмови;

особистий необхідний час;

незавантажений час.

До основної діяльності відноситься опитування, бесіда, обстеження хворого, виконання лікарських маніпуляцій, тобто робота, виконувана при безпосередньому контакті з хворим.

Підготовка робочого місця, миття рук, переходи і т.п. належать до допоміжної.

Робота з документами включає:

а) ознайомлення з результатами лабораторних досліджень, функціонально-діагностичних і рентгенологічних обстежень;

б) запис результатів огляду і призначення лікування до історії хвороби, до інших документів;

в) виписування направлень на дослідження і консультації, різних довідок і т.п.

Службові розмови об'єднують лекції, санітарно-освітню роботу, участь у різних конференціях, службові розмови з персоналом і родичами хворого.

Інша діяльність охоплює господарську роботу, контроль санітарно-гігієнічного стану лікувальних установ тощо.

Особистий необхідний час передбачає необхідний час перерв у роботі для короткочасного відпочинку, прийому їжі, санітарно-гігієнічних заходів особистого характеру.

Запізнення на роботу, передчасний відхід з роботи, сторонні розмови, відсутність роботи і т.п. вважається незавантаженим часом.

Чітка організація праці, що сприяє підвищенню його ефективності, є важливим елементом управління раціональним використанням трудових ресурсів. Важливе місце в ньому приділяється науковим способам вивчення трудових процесів, серед яких розрізняють два різновиди: по-перше, без реєстрації витрат робочого часу і, по-друге, з реєстрацією цих витрат. Перший спосіб призначений для вивчення змісту трудових процесів, методів, прийомів виконання, для оцінки санітарно-гігієнічних умов праці. Другий спосіб включає три основні види: хронометраж, фотографію і фотохронометраж. Вивчення трудових процесів з реєстрацією витрат робочого часу зазначеними способами призначено для оцінки стану організації праці, рівня і ступеня використання робочого часу.

Хронометраж — спосіб вивчення роботи шляхом спостереження і виміру тривалості періодично повторюваних складових частин трудових операцій. У результаті проведення хронометражу одержують ряд вимірів часу в секундах по кожному елементу операцій, що утворюють хронометражний ряд. Для зручності обробки хронометражний ряд перетворюють у варіаційний, що складається з двох рядів (рядків): - перший рядок * варіант часу Т — це виміри часу в порядку

зростання; другий рядок — частота Р — означає кількість визначених вимірів часу.

гресивний розвиток в системі медичного обслуговування.

родукт характеризується двома властивостями;

1) здатністю задовольнити певні потреби людей;

2) у ньому завжди втілюються затрати суспільної праці. Відповідно розрізняють натурально-речову та суспільну сторони

продукту.

Натурально-речову сторону суспільного продукту формують різноманітні споживні вартості.

Для того, щоб стати споживною вартістю, продукт праці не обов'язково має набувати форми речі, бути матеріальним благом. Споживними вартостями є послуги, котрі мають нематеріальний характер (послуги освіти, охорони здоров'я, культури, побуту). Сучасне виробництво потребує наукових, інформаційних, транспортних та інших послуг. Обсяг і якість послуг - один із найважливіших показників соціально-економічного прогресу сучасного суспільства, рівня та якості життя населення. Виробничі та особисті послуги - невід'ємна частина суспільного продукту, а праця, яка затрачується на їх надання, є частиною продуктивної, суспільно корисної праці.

Інша властивість суспільного продукту полягає в тому, що він втілює у собі певну кількість витраченої людської праці. У господарській діяльності ця властивість суспільного продукту відіграє особливу роль. Суспільство має знати, скільки було затрачено праці на отримання тієї чи іншої споживної вартості та суспільного продукту.

Кожний матеріальний продукт, за винятком благ природи, є результатом праці. Споживна вартість складових суспільного продукту є результатом конкретної праці, яка характеризується приведенням у дію у процесі її вчинення певних трудових навичок та вмінь людини (землероба, шахтаря, слюсаря тощо), Інша сторона суспільного продукту втілює в собі затрати праці взагалі, безвідносно до її конкретної форми. Матеріальною основою цієї сторони праці є праця у фізіологічному розумінні як затрати м'язевої, нервової та розумової енергії людини, затрати праці взагалі, безвідносно до її конкретної форми. Вона називається абстрактною працею, і нею створюється вартість товару, а відповідно, і всього суспільного продукту.

Отже, продукт суспільного виробництва у процесі його створення набуває форми суспільного та являє собою сукупність усіх споживних вартостей, створених суспільством в цілому. Одночасно в ньому втілюється певна кількість затраченої абстрактної праці, що визначає його вартість. Суспільний продукт існує в декількох вимірах.

Якщо ресурси землі, робочої сили і капіталу обмежені, то це означає, що в усякій даний момент існує межа виробничих можливостей, виробничого потенціалу суспільства. У певний момент часу країна може виробляти лише певну кількість зерна, хліба, телевізорів, верстатів, палива. Якщо ми хочемо збільшити кількість одного продукту, то це можливо лише за рахунок зменшення виробництва іншого продукту. П. Самуельсон називає цю обмеженість виробничого потенціалу країни межею виробничих можливостей. Межа виробничих можливостей відбиває максимальні кількості продуктів і послуг, які можуть одночасно вироблятися за даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються.

Розглянемо цей аспект проблеми на такому прикладі. Економіка виробляє два великих і протилежних за функціональним призначенням типи продуктів: споживчі блага (СБ) та інвестиційні ресурси (ІР). Припустимо, наша економіка витрачає всі ресурси на виробництво споживчих благ. Але існує деяка максимальна кількість споживчих благ, що їх можна виробляти протягом року. Наприклад, 5 млрд одиниць різноманітних споживчих благ (їжа, взуття, телевізори, легкові автомобілі, квартири тощо) — максимальна кількість, що їх може виробити економіка країни за існуючих технологій і ресурсів.

Припустимо далі, що, навпаки, всі ресурси витрачаються на виробництво інвестиційних ресурсів — машин, верстатів, споруд тощо. Знову ж таки, через обмеженість ресурсів економіка здатна виробити обмежену кількість інвестиційних ресурсів, наприклад, 15 млн одиниць різних засобів виробництва, якщо не виробляти споживчі блага.

Це — дві крайні можливості. Інші можливі варіанти розглянуто в табл. 2.2.

Таблиця 2.2

Проблеми економічного вибору

Альтернативні можливості виробництва
Можливості	Споживчі блага, млрд од.	Інвестиційні ресурси, млн од.
А	0	15
В	1	14
С	2	12
D	3	9
E	4	5
F	5	0

Комбінація F демонструє крайню можливість, коли виробляються лише споживчі блага, А — протилежний випадок. Між ними Е, D, C, B — кількість споживчих благ, від якої суспільство відмовляється заради інвестиційних ресурсів. Трансформація споживчих продуктів у інвестиційні означає переведення ресурсів економіки з даного напряму використання на інший.

Із двох наборів даних продуктів один дає можливе виробництво споживчих благ, а інший — можливий випуск інвестиційних ресурсів, які можуть вироблятися за той самий час. Коли кількість вироблених споживчих благ зростає, випуск інвестиційних ресурсів падає. Отже, якщо економіка країни за певний проміжок часу (секунду, хвилину тощо) виробляє 1 млрд одиниць споживчих благ, то вона здатна випустити максимально 14 млн одиниць інвестиційних ресурсів. Проте коли виробництво споживчих благ становить 4 млрд. одиниць, то можна виробити тільки 5 млн одиниць інвестиційних ресурсів.

Щоб поглибити розуміння сутності виробничих можливостей, зобразимо наведені у табл. 2.2 дані графічно. Застосовуючи простий двомірний графік, довільно розмістимо дані з виробництва споживчих благ по горизонтальній осі, а інвестиційних ресурсів по вертикальній, як це показано на рис. 2.1. Точки А, В, С, D, Е, F відповідають різним комбінаціям кількості споживчих благ та інвестиційних ресурсів.

Рис. 2.1. Графічне зображення альтернативних можливостей виробництва

За допомогою нанесених точок ми виводимо суцільну криву — межу виробничих можливостей (МВМ), яка показана на рис. 2.2.

Рис. 2.2. Графік межі виробничих можливостей

Кожна точка на кривій виробничих можливостей рис. 2.2 являє собою якийсь максимальний обсяг виробництва двох типів продуктів. Таким чином, ця крива фактично показує деяку межу. Щоб здійснити різні комбінації виробництва інвестиційних ресурсів і споживчих благ, що показані на кривій, суспільство має забезпечити повну зайнятість виробничих ресурсів і повний обсяг виробництва. Усі комбінації інвестиційних ресурсів і споживчих благ на кривій показують максимальні їх кількості, які можуть бути одержані лише в результаті найбільш ефективного використання всіх наявних ресурсів. Точки, що знаходяться за межами кривої, як, наприклад, точка W, недосяжні за даної кількості ресурсів і за даної технології виробництва.

З іншого боку, будь-яка точка всередині області, обмеженої кривою МВМ, наприклад точка U, указує, що якісь ресурси не використовуються або використовуються не кращим чином.

Графік межі виробничих можливостей ілюструє той факт, що національна економіка, повністю використовуючи наявний потенціал, у короткостроковому періоді не може збільшити виробництво будь-якого блага, не зменшивши виробництво іншого блага.

Отже, функціонування національної економіки на межі виробничих можливостей (точки А, В, С, D, Е, F) свідчать про її ефективність. Таким чином, межа виробничих можливостей показує максимальну кількість продукції, що її може виробити економіка за даного рівня технологічного розвитку і наявних факторів виробництва.

Розглянувши графік межі виробничих можливостей, виникає питання про оптимальну структуру продукції. Даний графік відповіді на це питання не дає. Одне зрозуміло, що варіанти А і F не можуть бути використані для виробництва даних типів продукції, оскільки мета суспільства полягає в тому, щоб одночасно вироблялись і предмети споживання, без яких суспільство не може існувати, і засоби виробництва, без яких неможливий сам процес виробництва цих продуктів. Оптимальну структуру випуску продукції вирішують такі фактори, як гранична корисність цих продуктів, витрати виробництва, попит і пропонування, ціна.

Суспільний продукт та стадії його руху

Результатом суспільного виробництва є його продукт праці, або благо. Суспільний продукт характеризується двома властивостями;

1) здатністю задовольнити певні потреби людей;

2) у ньому завжди втілюються затрати суспільної праці. Відповідно розрізняють натурально-речову та суспільну сторони

продукту.

Натурально-речову сторону суспільного продукту формують різноманітні споживні вартості.

Для того, щоб стати споживною вартістю, продукт праці не обов'язково має набувати форми речі, бути матеріальним благом. Споживними вартостями є послуги, котрі мають нематеріальний характер (послуги освіти, охорони здоров'я, культури, побуту). Сучасне виробництво потребує наукових, інформаційних, транспортних та інших послуг. Обсяг і якість послуг - один із найважливіших показників соціально-економічного прогресу сучасного суспільства, рівня та якості життя населення. Виробничі та особисті послуги - невід'ємна частина суспільного продукту, а праця, яка затрачується на їх надання, є частиною продуктивної, суспільно корисної праці.

Інша властивість суспільного продукту полягає в тому, що він втілює у собі певну кількість витраченої людської праці. У господарській діяльності ця властивість суспільного продукту відіграє особливу роль. Суспільство має знати, скільки було затрачено праці на отримання тієї чи іншої споживної вартості та суспільного продукту.

Кожний матеріальний продукт, за винятком благ природи, є результатом праці. Споживна вартість складових суспільного продукту є результатом конкретної праці, яка характеризується приведенням у дію у процесі її вчинення певних трудових навичок та вмінь людини (землероба, шахтаря, слюсаря тощо), Інша сторона суспільного продукту втілює в собі затрати праці взагалі, безвідносно до її конкретної форми. Матеріальною основою цієї сторони праці є праця у фізіологічному розумінні як затрати м'язевої, нервової та розумової енергії людини, затрати праці взагалі, безвідносно до її конкретної форми. Вона називається абстрактною працею, і нею створюється вартість товару, а відповідно, і всього суспільного продукту.

Отже, продукт суспільного виробництва у процесі його створення набуває форми суспільного та являє собою сукупність усіх споживних вартостей, створених суспільством в цілому. Одночасно в ньому втілюється певна кількість затраченої абстрактної праці, що визначає його вартість. Суспільний продукт існує в декількох вимірах.

Валовий суспільний продукт - являє собою сукупність усіх споживних вартостей, створених суспільством за певний відрізок часу (як правило, за один рік). Однак у процесі виробництва його окремі ланки доволі часто не доводять продукт виробництва до форми придатної для споживання людиною, а лише готують його для подальшої обробки. На наступних стадіях виробництва продукт обробляється, щоб стати предметом споживання для людини. Тому у складі суспільного продукту розрізняють проміжний та кінцевий продукт. Всі продукти праці, які підлягають подальшій обробці або ще мають бути доставлені до споживача, називаються проміжним продуктом. Кінцевим продуктом вважаються такі продукти і послуги, які використовуються для споживання. Усі кінцеві продукти, виготовлені суспільством за певний час, утворюють валовий внутрішній продукт. Економічна природа останнього та інших форм суспільного продукту буде розглянута надалі.

Рух суспільного продукту так само безперервний, як безперервне життя суспільства. В цьому русі розрізняють окремі стадії. Почавшись у виробництві й пройшовши через стадії розподілу та обміну, він завершується у споживанні. Внаслідок руху суспільного продукту і виникають економічні відносини між людьми.

Отже, суспільний продукт у процесі свого руху проходить стадії власне виробництва, розподілу, обміну та споживання. Вони тісно взаємопов'язані, хоча кожна з них відносно відокремлена і має певні особливості.

Насамперед, тісно взаємопов'язані власне виробництво і споживання. Споживання являє собою використання створених матеріальних благ і здійснюється у формі виробничого і особистого.

Виробниче споживання — це споживання засобів виробництва і робочої сичи працівника у процесі створення суспільного продукту. Отже, ця форма споживання здійснюється у процесі виробництва. Тоді ж здійснюється і споживання робочої сили.

Споживання визначає мету виробництва і його структуру. Виробництво створює предмет споживання, породжує нове споживання, зумовлює спосіб споживання.

Отже, власне виробництво і споживання відрізняються одне від одного за функціями і роллю, але тісно між собою пов'язані і лише в єдності можуть забезпечити продукування суспільного продукту.

З цього взаємозв'язку слід виділити особисте споживання як процес задоволення потреб суспільства і кожного його члена в матеріальних і духовних благах. Воно виступає логічною кінцевою метою будь-якого виробництва. Тому процес суспільного виробництва повинен мати на меті споживання. Якщо ж зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає безглуздою або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не для споживання.

Сучасна економічна ситуація в Україні у сфері виробництва і споживання суспільного продукту значною мірою зумовлена деформованою структурою економіки, для якої характерна надзвичайно мала частка галузей споживчого сектору. Тому одним із важливих завдань структурних перетворень у суспільному виробництві на найближчі роки має стати переорієнтація значних ресурсів на розвиток галузей, які задовольняють споживчий попит населення.

Перед тим як перейти на стадію споживання, суспільний продукт має пройти стадії розподілу і обміну.

Розподіл поширюється на засоби виробництва, робочу силу та предмети споживання.

У процесі розподілу встановлюється частка певного суб'єкта (трудового колективу або окремої особи) в отриманні суспільного продукту. Але щоб одержати саме те, що необхідне для задоволення конкретних потреб суспільства, виробничого підрозділу (колективу) або людини, суспільний продукт має пройти стадію обміну.

Обмін за формою здійснюється у вигляді обміну діяльністю і здібностями, обміну засобами виробництва, обміну предметами споживання. Він опосередковує зв'язок між виробництвом і розподілом з одного боку, та споживанням з іншого. Обмін, як і розподіл, здійснюється в самому виробництві (у вигляді обміну діяльністю та здібностями), і поза ним, як самостійна функція в русі суспільного продукту.

Розподіл і обмін опосередковують зв'язок між виробництвом і споживанням, утворюють своєрідний механізм їх взаємодії та розв'язання суперечностей, котрі між ними виникають. Водночас, стадії руху суспільного продукту не існують самі по собі, вони не ізольовані одна від одної, а утворюють частини єдиного цілого, які сполучені між собою прямими і зворотними зв'язками. Але вихідний пункт цього руху - це виробництво. Перш, ніж щось обмінювати або розподіляти, його треба виробити. Політична економія вивчає не технічну, а суспільну форму виробництва.

Споживання - це завершальна стадія руху суспільного продукту. Якраз у ньому використовується споживна вартість виробленої продукції.

Суспільне виробництво постійно розвивається і в сучасних умовах воно постає у вигляді трьох блоків галузей національної економіки:

1) основне виробництво;

2) виробнича інфраструктура;

3) соціальна інфраструктура.

Основне виробництво — це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання і засоби виробництва. Примноження суспільного багатства залежить саме від стану цих галузей, від їх технічного та технологічного рівня. їх сукупність утворює сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, агропро-мисловий, хімічно-лісовий комплекси, комплекс галузей з виробництва товарів народного споживання, інвестиційний комплекс. У галузях основного виробництва продукується переважна частина суспільного продукту України. Так, у валовому національному продукті сфера промислового виробництва в Україні займає 55,8%, у той час, як у Великобританії - 29,8%, Франції

- 29,6%, США - 26,2%, Японії - 33,8%.

Виробнича інфраструктура - це комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в економічній системі в цілому. До її складу входять транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних, інженерно-будівельних та ін.). Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови праці, господарська діяльність галузей виробничої інфраструктури фактично сприяє примноженню суспільного багатства. Тому розширення виробничої інфраструктури і перетворення п у великий сектор народного господарства є однією з найважливіших закономірностей етапу постіндустріального розвитку людства.

В економічно розвинених країнах світу сфера виробничих послуг

- це велика і високоефективна галузь суспільної діяльності. Наприклад, у США в цій сфері створюється більше 1/5 частини валового внутрішнього продукту. В Україні вона розвинена недостатньо. Тому в сучасних умовах важливим напрямом удосконалення структури суспільного виробництва в Україні має бути прискорений розвиток виробничої інфраструктури.

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в цілому утворюють сферу матеріального виробництва. Але із розвитком суспільства зростають потреби в духовних благах, які створюються у нематеріальній сфері. Це зумовлює існування соціальної інфраструктури.

Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми суспільного багатства, які відіграють вирішальну роль у розвитку людини, примноженні її розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього і культурного рівня.

Тривалий час в економічній літературі цю сферу людської діяльності зараховували до невиробничої сфери. Підставою для такого висновку було те, що в ній не створюються матеріальні блага.

Звичайно, у частині невиробничої сфери такі блага не створюються (держапарат, апарат управління громадських рухів, збройні сили, міліція). Проте всю соціальну інфраструктуру зараховувати до невиробничої сфери неправомірно. Адже тут надаються послуги, які задовольняють соціальні і духовні потреби людей. Така праця є суспільно необхідною і суспільно корисною. Вона рівноцінна праці у сфері матеріального виробництва, тому її слід визнати продуктивною працею. У зв'язку з цим соціальна інфраструктура — це сфера нематеріального виробництва, але її не можна ототожнювати з невиробничою сферою.

До складу соціальної інфраструктури входять: охорона здоров'я та фізична культура; загальна середня, спеціальна середня, професійно-технічна і вища освіта, система підвищення кваліфікації і т. п.; житлово-комунальне господарство; пасажирський транспорт і зв'язок; побутове обслуговування; культура і мистецтво.

Згідно з прийнятою у статистиці практикою обліку до соціальної сфери належить наука, адже вона є однією з форм суспільної свідомості, одним із головних факторів духовного розвитку людини. Але прикладна наука має взодити до сфери матеріального виробництва, адже вона перетворилася на його безпосередню продуктивну силу.

Цей підхід характерний і для таких галузей, як торгівля, транспорт, зв'язок. Частина цих галузей належить як до матеріального виробництва (в міру продовження у них процесу виробництва), так і до нематеріального виробництва (у сфері обслуговування людей).

Охорона навколишнього середовища може бути зарахована до матеріального і нематеріального виробництва. До матеріального виробництва вона належить як впровадження природоохоронних технологій, яке здійснюється шляхом удосконалення виробництва; до соціальної сфери - як покращення навколишнього середовища, що безпосередньо пов'язане зі створенням сприятливих умов для життя людини.

Оптимальне співвідношення між матеріальним і нематеріальним виробництвом забезпечує зростання матеріального добробуту поряд з духовним розвитком людини.

У цілому суспільного виробництва структуру можна представити за допомогою схеми (див. рис. 2.3).