90.Єдність та багатоманітність історії як філософсько-історична проблема

Важливим для розуміння історичної проблематики є її філософське осмислення.Адже підхід до розуміння історії з боку істориків і філософів різний, і це пояснюється самою специфікою дослідження.Історик намагається в своїх дослідженнях зібрати якомога більше історичних фактів,і тому йому буває складно усвідомити цілісність історичного.Він переважно не добачає загальної ідеї історії й лише описує історичну дійсність, та ще й фрагментарно.Історик через свою професійну "короткозорість"не може побачити всі сутнісні характеристики епохи.Щоб віднайти закони розвитку історичної свідомості, треба вийти за межі описовості.Тоді можна усвідомити рушійні сили історії, збагнути її мету й неупереджено простежити її еволюцію, а для цього потрібно бути філософом. У філософському осмисленні історії визначальну роль відіграє філософія історії;саме вона відповідає на питання про об"єктивні закономірності історичного процесу, шляхи реалізації людських сутнісних сил в історії, про можливості досягнення загальнолюдської єдності.

У філософії історії за довгі роки її існування склалися певні традиції пізнання історії.Одна з них, чи не найстійкіша, розглядає історію людства як єдиний процес, що розгортається в єдиному часі, вона постає як послідовна зміна фаз(етапів)від нижчих до вищих.Інша традиція бачить всесвітню історію в її просторовому прояві,в цілісності її системного буття в формі культури та цивілізації.Першу традицію,як правило, називають стадійною,а другу- цивілізаційною.

Поєднуючи часткові історії окремих народів, філософія історії мала на увазі не лише те загальне,яке виникає на грунті взаємодії різних цивілізацій,а й ті спільні риси, які зумовлені тим,що культурний і соціальний розвиток відбувається закономірно, а подібні причини й умови призводять до подібних наслідків і явищ.Ідея закономірності розвитку суспільства й культур найважливіша для пояснення окремих явищ у розвиткові окремих народів, але ця ж ідея закономірності була застосована до побудови загального всесвітньо-історичного процесу.

Отже,саме специфіка філософії історії та її предмету являє глибинну сутність всесвітньої історії в осягненні її єдності та багатоманітності проявів.Саме бачення всесвітньо -історичного процесу з певного спільного пункту стало головним завданням філософії історії.

Від Геракліта до Гегеля,Герберта Спенсера та Ніколая Гартмана філософи найрізноманітніших напрямів розробляли поняття світового історичного процесу,яке нині може вважатися усталеним надбанням науки.

91.Смисл історії як філософсько-світоглядна проблема. Класика та сучасність: два підходи до смислу історії

Статус історії як світоглядної категорії визначається тим,що поза нею людина не може усвідомлювати належність до свого народу й людства загалом.Коли ж історія осягається як цілісний процес розвитку окремих народів або людства, то неминуче постає питання про її смисл.Історія не тільки об"єктивний процес ,наділений сутнісними характеристиками,вона розглядається також і як особливого роду цінність.Призначення філософії - спираючись на визначену нею світоглядну позицію, на синтез історичного знання, зрозуміти історію як ціле, що має смисл.Цінності існують не лише в площинісучасного,вони ніби живуть у динаміці часу, що передбачає також наявність минулого й майбутнього. У цьому й полягає специфічне буття історії як особливого роду ціннісної предметності.

Те,що історія,її вивчення та осмислення має світоглядно-виховне значення, навряд чи викликає сумнів.Адже таке чи інше розуміння смислу історичного процесу не може не відкривати певні горизонти бачення людиною сенсу власного буття.Ефективність виховання за допомогою історії значно зростає,якщо вихованець отримує змогу побачити в ній не лише взаємодію об"єктивних надособистісних сил,а й власну долю.Проте взаємозв"язок особистої долі та історії все ще залишається складною й актуальною ісоріософською проблемою.Смисл історії як компонент суспільного світогляду не може бути чимось виключно зовнішнім щодо особистості,оскільки людина, інтегрована в суспільний процес,бере в ньому безпосередню участь.

Смисл найчастіше визначають через значення.Смисл представяє не так об"єкт,як супутнє йому переживання й передбачувану поведінку.У загальному вигляді,смисл є відносини- відносини між одним об"єктом й іншим,де однією стороною виступає факт свідомості, іншою- або матеріальний об"єкт,або об"єктивація свідомості у формі явища культури.В основі системи світоосмилення лежать найглибинніші(архаїчні) шари людської психіки,що визначають сприйняття людиною світу й розуміння нею свого місця в ньому.Ці шари приховуються від усвідомлення в глибинах несвідомого.Тут смисли ще не оформлені в мові, не структуровані в міфології й ідеології.Людина,сформована відповідною культурою,приймає подібні "першосмисли"як щось саме собою зрозуміле,як єдино можливі презумпції(наприклад, сприйняття часу чи простору).Саме ця первинна система орієнтирів свідомості і є тим базисом,фундаментом,на якому стоїть будь-яка будова культури.

Розмова про смисл історії передбачає смисл у значенні задуму або мети.Бе цього, без певного "для чого",історія людства була б,зрештою,рухом без мети.Історична подія відсилає нас до чогось поза нею, оскільки дія, що її викликала,спрямована на щось,у чому смисл реалізовується як мета.Оскільки історія є рух у часі - задум мусить постати як мета,що лежить у майбутньому.Наповнення смислом-справа здійснення,спрямована на перспективу."Відкриття" історичного світу й історичного існування,смисл якого міститься в майбутньому, є результатом не лише філософської свідомості,а й сповненого сподівань очікування,яке спочатку пов"язували з настанням царства Божого,а потім прийдешнього царства людини.

Якщо в суспільстві зникає "смисл", це сприяє появі нігілізму, анархії,які заперечують будь-які обов"язки перед суспільством,а також знищують залежність від усіх норм.Тоді виникає революційне прагнення зруйнувати світ, у взаємозв"язках якого не видно вже жодного "смислу",щоб створити новий,в якому кожна дія знову отримує значущість.

Спроби виявити "смисл історії" постають як своєрідне завершальне завдання філософського осягнення історії.Зважитися на судження про кінцевий смисл історичних діянь можна лише в тому разі,якщо означено майбутню мету їх.Людина постійно прагне зробити усвідомленим своє існування в природно-космічному універсумі та в історії.Охопити історію поглядом,зрозуміти її спрямованість і гуманістичний зміст - завдання,яке завжди хвилює людину.

Питання про смисл історичного буття людини постає ще в дофілософських світоглядних формах.Історично першими формами систематизацї смислі були релігія й міфологія.

Філософія ставить питання про смисл історії в розгорнуто-теоретичній формі."Смисл історії" як категорія філософії історії визначається своєрідною специфікою,що її складають певні характеристики багаторівневих систем соціальних взаємозв"язків, позначені певним смислом з огляду на ціннісні чинники дій індивідів.

Філософія розв"язує світоглядні проблеми теоретичними способами, обґрунтовує свої засновки та висновки.У поглядах того чи іншого мислителя на історію,її смисл дістають своє втілення загальнофілософські позиції.Створюючи теоретичну модель історії, в якій дається тлумачення самої природи історичної доконечності та причиновості,філософія історії розв"язує питання про межі й можливості втручання людини в плин історії,а отже, обґрунтовує розгорнуту відповідь щодо мети та смислу історії.

Два підходи до розуміння історії:

Смислотеоретичне ставлення до історії завжди обмежується двома крайніми позиціями.

Класика:

Перша позиція полягає в покладанні об"єктивного всеосяжного історичного смислу.Теоретизування з приводу такого смислу повинне мати реконструктивний характер.Смисл історії вбачається в реалізації визначених принципів,ідей,сутностей чи цінностей.На їх підставі історичне життя людства постає як організоване ,впорядковане ціле,прозоре для філософської рефлексії.Саме ця рефлексія,прозираючи й утверджуючи смисл історичного життя, служить або меті адекватнішого й повнішого розуміння божественного задуму щодо людини й її історії,або заснованій на знанні меті звільнення людства, повній реалізації "сутності людини",втілення невичерпних творчих і конструктивних можливостей людства.

Ця концепція знімає всі сумніви щодо неоднозначності розуміння історії.Зрештою,історика починає хвилювати не стільки фактичний плин історії,скільки її належний,ідеальний,зауявний вимір.

Класична філософія історії пов"язувала реалізацію загальноісторичного смислу з так званим промислительним смислом,джерела якого шукала поза реальною історією.Промислительний смисл-це смисл кінцевої здійсненності історії,й разом з тим він напередзаданий історії,а тому позаісторичний.Історичний же смисл розкривається через співвідношення промислительного смислу з долями конкретних людей,через співвідношення промислительного й доленосного смислу.І залежно від того,яке це співвідношення,історія розкриває себе в різних світах людських культур.

В класичній культурі промислительний смисл розкривається безвідностно до людини,її волі,прагненнь і надій.Людина може лише нарікати на долю,яка випала їй відповідно до цього промислу,але нічого не може вдіяти.Вона сприймає події як сліпу,невблаганну долю і здатна ще зрозуміти безпосередній, частковий сенс випадків, що трапилися з нею,але не може вловити смисл власне становлення,яке ці випадки породило,бо в історичному саморозкритті цього смислу бере участь лише пасивно,лише як реципієнт.Безвідносний до волі людини промислительний смисл стає парадигмою як минулих,так і майбутніх подій,тому людина не очікує знайти в минулому, чи побачити в майбутньому щось,окрім того,що їй випало відповідно до її долі.Звідси виникають ідеї вінчого повторення, циклічності та позаісторичності світосприймання давнього грека.Античний грек - не історична особистість,справді історичною особистістю стає той,хто перебуває у взаємному спілкуванні з тією вищою силою,що є джерело примислительного смислу, і залежно від цього спілкування реалізує його в своєму житті.Звідси зрозуміло,що справді історичну особистість може породити тільки монотеїзм.

Для просвітників смисл історії уявлявся як рух до "царства розуму",що ґрунтується на науковому прогресі(Тюрго,Кондорсе).Але Новий час знає й концепції кругообігу(Джамбатіста Віко),за якими історія не має фінальної мети,а її смисл полягає у збереженні роду людського.

Кант,Фіхте стверджували,що метою історії є досягнення вічного миру,єдності людей та свободи на засадах відтворення та збереження універсальних моральних норм людського співжиття.Саме це й складає смисл історії.

Для Гегеля витоком та кінцевою метою історичного поступу є "абсолютна ідея",або "ідея як така",а смислом історії- її самопізнання.Гегелівське розуміння смислу істоірї дістає своє відображення в своєрідній концепції ролі особистості.Людина, з погляду гегелівського розуміння історичного поступу,виявляється абстрактною клітиною людського роду,знаряддям абсолютної ідеї.

Для Карла Маркса смисл історії полягає в подоланні відчуження на ґрунті перетворення матеріальних умов суспільного буття та в наближенні до "царства свободи".

Ясперс розглядав проблему відчуження в контексті проблеми смислу історії.Засобом подолання відчуження Ясперс вважає істинну комунікацію,що ґрунтується на філософській вірі.Він твердить,що історія як людська реальнітсь визначається найбільшою мірою чинниками духовними,серед яких провідна роль належить тим,що пов"язані з екзистенційним життям,а отже,зі смислотворчою домінантою - тлумачення трансцендентного.Він переконаний,що спільною для людства вірою може бути тільки філософська віра.Справжньою метою Ясперс вважає єдність людства.Єдність для нього - смисл і мета історії.Позиція Ясперса пов"язується з персоналістичним ,особистісним характером,оскільки будь -яка людина - учасник історії.

Персоналістський підхід до історії дає змогу витлумачити її смисл як щось не лише віддалене в майбутньому чи минулому,а також як присутнє в теперішньому.Смисл історії - культура,творчість,здійснювана конкретними індивідами,які діють "тут-і-тепер".Вони й вносять смисл в історію,відповідаючи на виклики "межових ситуацій".

Сучасність:

Друга позиція постає як протилежність до першої.Вона пов"язана з твердженням,що історичний смисл інноваційно породжується,постійно твориться суб"єктами історичного життя;історична діяльність суб"єктів різних формацій не має заданого чи тим більше визначеного характеру й у своєму смислопродуктивному аспекті є багато в чому недетермінованою та відкритою;тобто,історичний смисл збігається з історичним існуванням.

Едмунд Гусерль ще в 40-х роках ХХ ст.зафіксував факт радикальної сенсобуттєвої кризи європейської людності.Оскільки зникла віра в абсолютний розум,який надає світові сенс, зникла й віра в смисл в історії,в значущість людства,в його свободу,витлумачену як можливість людини віднайти розумний сенс свого індивідуального та загальнолюдського буття.Така зневіра щодо смислу історії пов"язана передусім із деструкцією того тлумачення,що тяжіло до безособовості й есхатологізму.На противагу йому надходить інше - особистісно-екзистенційне.Коли десясять заповідей втрачають свою силу,людина мєа бути готова, аби сприймати десять тисяч заповідей,котрі містяться в десяти тисячах ситуацій,що їй зустрінуться(Віктор Франкл).Ідеться про певні можливості на тлі певної дійсності,про унікальні можливості.Відродження,Реформація та Просвітництво підважили традиційне теологічне тлумачення згаданого питання ,проблемний епіцентр перемістився з площини теологічної в антропологічну й соціологічну.

Карл Попер стверджував,що хоча історія не має мети,ми можемо накинути їй свою,й хоча історія не має смислу,ми можемо надати їй смисл.Тут екзистенційне бачення історії конституюється не в координатах філософського ірраціоналізму,а в координатах критичного раціоналізму.У цій позиції визнання певних тенденцій історії поєднується з визнанням пріоритетності вільного вибору людини.Серцевиною цього змісту є ідея права.Саме вона здатна надавати смислу людській історії.Але не лише визнання прав людини,а й прав усього живого на існування ,узгодження прав людини й природи.

Фуко- питання про значення історії фундаментально безглузде,оскільки філософія історії є одним з механізмів соціального контролю.На його думку,вся культурна діяльність наперед детермінована так званими "епістемами"-елементарними одиницями знання.

Сучасна філософія виступає в опозиції до різних версій провіденціалізму,в тому числі й секуляризованих його форм.

Хайдегер вважав,що людина - це суще,що питає про зміст буття й до того ж таке суще ,яке не редукується до чистого об"єкта.Буття людини - його екзистенція,буття,що може бути.Але "можливе буття"означає проектування.Така екзистенція є трансценденцією, "переходом""поза".Трансценденція для Хайдегера - не одна з багатьох можливих поведінкових моделей,а фундаментальна характеристика буття-людини -в- світі.Таким чином,філософія історії може відбутися тільки як антропологія чи як ситуація людини,що перебуває в світі.Саме це перебування є історичним,оскільки "подія історії є подія буття -в -світі.

Отже,смисл історії- це метафізичний орієнтир особистості,"закинутої"в "межову ситуацію",в стан "бездомності",оскільки саме смисл найадекватніше мотивує вольовий вибір дальшого шляху.