70. Аргумент «реторсії» у метафізиці

Тема реторсії виникає коли мова йде про обґрунтування метафізики. Таке обґрунтування не є позитивним, воно існує в якості аргументів проти неї. Здатність формулювати безумовно істині висловлювання про позаемпіричну реальність радикально заперечується всіма опонентами метафізики. Існує твердження що ніхто не може мати безумовне знання того про що можуть бути істині висловлюванні про що не можуть, бо таке знання явно поза емпіричного походження. Реторсія полягає в тому, що щоб свідомо щось відкидати, я маю виходити з свідомого переконання в тому що я щось відкидаю. (Думати про те ким я буду після смерті). Аргумент реторсії показує що кожне заперечення можливості істинного вис-ня про неемпіричне реальне містить в собі знання про неемпіричне. Подальшою рефлексією з’ясовано, що таке знання міститься в кожному свідомому акті – це знання про власне буття і через нього про буття взагалі. Логічний позитивізм формувався для вигнання метафізики з науки. Осмисленими змістовними вважались лише ті судження які спирались на факт і правила мислення (математики і логіки) – це ґрунтувалось на пр-пі верифікації, але на чому оснований сам цей принцип вони не пояснили. З досвіду він не виводим, тому це метафізика.

Это обстоятельство отсылает нас к двойственности понятия и исполнения. Подразумевается напряженность или диалектика между "тематическим", понятийно и языково отчетливым, высказываемым в суждении знанием и "нетематическим", еще не эксплицитно схваченным знанием, которое содержится в исполнении акта, даже со-полагается, со-утверждается как условие его возможности. Мы можем назвать это знанием исполнения [Vollzugswissen]; оно непосредственно и неопровержимо, ибо всегда уже предпослано, однако оно есть нетематическое знание и, следовательно, лишь посредством методической рефлексии должно стать отчетливым и понятийно схваченным. Поэтому тематическое высказывание не может противоречить нетематически предпосланному знанию исполнения; в противном случае оно будет противоречить самому себе. Здесь возникает противоречие в исполнении (contradictio exercita), когда отчетливо сказанное опровергается самими условиями акта высказывания. Этот способ доказательства использовался еще Аристотелем для обоснования принципа противоречия (отрицание принципа противоречит самому себе в исполнении высказывания). Он называется реторсией и выступает несущим элементом трансцендентально-философского, в особенности метафизического, мышления. Если против такого доказательства выдвигают возражение, согласно которому здесь нет логического противоречия, поскольку в исполнении акта не содержится высказывание, которое могло бы противоречить эксплицитно сказанному, то это обнаруживает лишь формально-логически ограниченный способ мышления, который не принимает в расчет реальное событие исполнения акта и не может "логически" схватить в нем нетематически со-положенное знание исполнения, а поэтому такое мышление не приближается к действительности бытия.

Опосредствующая рефлексия никогда не может исчерпать знание исполнения, никогда не может полностью и адекватно "привести его к понятию". Отчетливое знание благодаря нетематическому знанию исполнения не упраздняется или опровергается, но всякий раз им предполагается. Отсюда и вытекает: мы знаем больше, нежели мы знаем. В вербализованном знании постепенно выступает все больше содержаний, все больше должно включаться в него феноменов или измерений, которые сообусловливают наше конкретное человеческое бытие и, соответственно – наше самопонимание и понимание бытия. Нам никогда рефлексивно адекватно не постичь собственное существование. И все-таки мы можем обнаруживать основные структуры действительности, обусловливающие и определяющие наше сознательное самоисполнение, а в силу рефлексии над исполнением они могут тематизироваться и высказываться.

Отож, ми заперечуємо метафізику, виходячи з позицій метафізики. Майже те саме, що рекурсія, але стосується наукового пізнання.

71.Предмет та основні проблеми теорії пізнання

Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Предметом теорії пізнання (гносеології) як філософської дисципліни являються: природа пізнання як цілого, його можливості і межі, відношення знання і реальності, знання і віри, суб'єкта і об'єкту пізнання, істина і її критерії, форми і рівні пізнання, його соціокультурний контекст, співвідношення різних форм знання.

72. Основні теоретико-пізнавальні стратегії: історія та сучасність

Раціоналізм – вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання розум. Відриває розум від чуттєвого досвіду, відчуття і абсолютизує поняття, мислення. Положення науки повинні узгоджуватися з принципами розуму. Тому вважається, що істини розуму відрізняються від неповноцінних і невірогідних емпіричних узагальнень, які не можуть дати істинного знання. Основа істинного знання – його ясність, чіткість, інтуітивно-усвідомлювана самоочевидність, що виключає будь-який сумнів. Самоочевидність істин розуму раціоналісти пояснювали їхньою природженістю, апріорністю. Обстоювалося положення про єдність законів мислення та буття.

Емпіризм – джерело достовірного знання – чуттєвий досвід. Розум не є самостійним джерелом істини, він позбавлений власного змісту й не виходить у своїх діях за межі чуттєвих даних. Апелює до здорового глузду й закликає спиратися на емпіричні факти. Дж. Локк – ідеї, що створюються нашим розумом на грунті чуттєвого досвіду є тими О-ми, на які спрямована пізнавальна діяльність людини. Усяке достовірне знання досягається за допомогою інтуіції й доказу, все інше – лише віра або гадка. Д. Юм – джерелом всіх знань і всієї діяльності розуму є враження людини.

Трансценденталізм – Р. Рорті „Философія как зеркало природі” – Кант зробив 3 речі, які допомогли філософії як епістемології становленню самосвідомості: 1) він зробив можливим розгляд нових епістемологічних проблем як продовження проблем розуму і універсалій, які хвилювали Середньовічних та античних філософів; 2) відновив поняття повної філософської системи – дозволив епістемології вступити в роль гаранта моральних передумов, яка раніше відводилась метафізиці; 3) зробив можливим розгляд епістемології як основоположної дисципліни. Кант постулював залежність реальності від самого пізнання: О-т існує як такий лише у формах діяльності S-та. Кант твердить, що всяке наше пізнання починається з досвіду однак це не означає, що воно повністю походить від досвіду. Будемо називати апріорним знання, яке безумовно незалежне від всякого досвіду і емпіричне знання – що можливе апостеріорі – посередництвом досвіду. Розум – це здатність, що дає нам принципи апріорного знання. Тому чистим ми називаємо розум, що вміщує принципи безумовно апріорного знання. Трансцендентальним називається всяке пізнання, що займається не стільки видами нашого пізнання предметів, оскільки це пізнання має бути можливим апріорі. Трансцендентальний – той, що зумовлює можливість пізнання, трансцендентальний – той, що лежить поза межами свідомості і пізнання. Пов’язаний з 2-ма межами у пізнанні: перша – між формами споглядання і мислення та досвідом. Форми споглядання і мислення разом із свідомістю є умовами досвіду взагалі. Друга – між явищами і речами в собі, що непізнавані. Ці речі Кант називав – трансцендентальними.

73. Об'єкт пізнання. Об'єкт та об'єктивна реальність.

В теорію наукового пізнання мають вноситися визначення основних складових процесу пізнання: суб'єкта, об'єкта, предмета.

Дотримуючи прийнятого визнання об'єктивності, як незалежного від свідомості та чуттєвого сприйняття існування, в межах теорії наукового пізнання може використовуватися наступне означення.

Об'єктом наукового пізнання є реальність, яка усвідомлена суб'єктом як об'єктивне джерело суперечностей.

Зазначені суперечності можуть усвідомлюватися в різних формах: знання про своє незнання; обґрунтована проблема; визначена задача; слушне питання. Тим самим, за умови дотримання запропонованого, маємо людину озброєну усвідомленням відношення існуючих знань до існуючої незалежно від них дійсності. Озброєність, у даному випадку, полягає в тому, що це відношення має феноменологічно та інтерсуб'єктивно визначений характер.

Усвідомлена та осмислена проблема визначає коло властивостей, якими людина має цікавитися, вважати для себе істотними, обґрунтовано залишаючи інші поза своєю увагою як другорядні. Тобто усвідомлене відношення стає інструментом визначеної дії уяви, уваги, розуму. Відповідно, в теорії наукового пізнання лише та людина або група, яка усвідомлює своє незнання може називатися суб'єктом пізнання.

Формування уявлення про наявні окремі властивості речей, на основі рефлексії відношення суб'єкта до об'єкта, може супроводжуватися визначенням в межах різних існувань окремих частин, що визначені суб'єктом як пов'язані з усвідомленими проблемами. Відбувається предметизація.

Предметом наукового пізнання називають властивості, відношення, про- цеси виокремлені суб'єктом пізнання за допомогою принципів.

Різні галузі наукового пізнання вирізняються відмінними предметами пізнання. Часто спостерігається ситуація: один і той самий об'єкт одночасно може виступати джерелом предметно різних наук. При цьому різні науки на підставі своїх специфічних принципів вбачають в єдиному об'єкті різні предмети пізнання. Наприклад яблуко може бути предметом хімії, фізики, товарознавства, садівництва тощо.

Іншими словами вказана вище єдність існуючого (так званого - старого) знання і нового забезпечується єдністю об'єкта і предмета пізнання.

Зазначена єдність дозволяє заперечувати введене А.Бергсоном ототожнення інтелекту людини з аналізом просторових відношень. За А.Бергсоном інтелект визначається як феноменальна спроможність до нескінченого просторового поділу на підставі будь-якої основи з наступним синтезом в будьяку систему. На відміну від зачарованості просторовим комбінуванням інтелекту, інтуїція у Бергсона здійснює часову дію, встановлює часові відношення, які не руйнують цілого, зберігають унікальність одиничного існування.

Однак визначена єдність предмета і об'єкта наукового пізнання через усвідомлення системи знання і кожного з її елементів дозволяє вести мову про встановлення інтелектом і просторових, і часових відношень в системі знання.

Вказане розмежування дозволяє зрозуміти чому в наукових знаннях, предметах думки визначаються такі ознаки речей, які дозволяють відрізняти одні речі від інших. Кожне поняття “S (Р)” (де Р - розкритий або “згорнутий”, “архівований” опис властивостей) є формулювання умов, яким принципово мають відповідати речі, щоб бути відокремленими в думці як такі, що відрізняються від інших.

Виокремлення об'єкта і предмета пізнання не завжди є очевидним. Наприклад можна визнати, що феноменологія відноситься до когітивних (науки про мислення) наук, а не когнітивних (науки про пізнання). Однак, оскільки когітивність поряд із когнітивністю для феноменології є предметна сфера досліджень, її не можна охарактеризовувати як заснування когітивізму. В феноменології мислення розглядається як один із феноменів, так само як і знання, а тому вона не перетворює на свій об'єкт таке відношення між знаннями, в якому формуються нові знання. В ній виникнення знання постає в формі предмета дослідження, що визначається певною поняттєвою схемою (означенням предмета думки та його ознак).

Принцип об’єктивності: об’єкт пізнання, яким би він не був, існує поза і незалежно від суб’єкта, процесу пізнання. Звідси випливає така вимога названого принципу: предмети і явища необхідно пізнавати такими, якими вони є самі по собі. У змістзнань про ці предмети і явища людина не повинна привносити щось від себе, тобто своєї суб’єктивності. Вимога наукової об’єктивності є водночас і нормою людської моралі.

Об’єктом пізнання є фрагменти об’єктивної реальності, які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства об’єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здатності, й насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.

74. Суб'єкт пізнання та його основні властивості.

Суб'єктом пізнання є не ізольований індивід, а людина як суспільна, конкретно-історична істота (колектив, суспільство, людство), яка опанувала вироблені форми пізнавальної діяльності, (мову, категорії та ін.). Об'єктом пізнання є незалежна від людини дійсність, яка дається пізнанню не у формі споглядання первозданної природи, а у формі практичної взаємодії з олюдненими й олюднюваними фрагментами природи, на які спрямовується діяльність людини. Об'єктом пізнання може бути й сама людина та її суб'єктивний світ. У процесі пізнання з'являється знання. І те й інше (процес і його результат) мають не лише певний зміст, а й певні форми, які в остаточному підсумку обумовлені практикою. Тому відображення людиною об'єктивної реальності в процесі пізнання — це не пасивно-дзеркальний акт, як уже зазначалось, а активний, творчий процес її відтворення у свідомості людини. Без нього зникає об'єктивний зміст наших відчуттів, сприйняттів, думок і ми неминуче приходимо до суб'єктивного ідеалізму. Людина, окремі люди (наприклад, вчені), що здійснюють дослідження та відкриття як суб'єкти пізнання, виступають у ролі членів певного суспільства, певної історичної епохи. У своїй пізнавальній та науково-дослідній діяльності вони виражають потреби певного суспільства, спираються на ту суму знань, якої досягло це суспільство, а також на ту культуру мислення, яку воно виробило. На відміну від психології, теорія пізнання не розглядає особистих якостей людей, в думках яких здійснюються пізнавальний процес, особливості їх мислення. У гносеології суб'єкт береться в безособовій формі. Для неї важливий сам зміст знання у його відношенні до об'єктивної реальності, процес і тенденція його розвитку. Як процес діяльності суб'єкта, пізнання завжди має суб'єктивний характер. Його результатом є знання, що існують у свідомості суб'єкта (індивідуальній, суспільній). Форми, в яких існує й розвивається знання, за своєю суттю є суб'єктивними образами об'єктивної дійсності, тобто ідеальним відображенням матеріального. Спрямованість пізнання, його характер, межі осягнення на кожному історичному етапі залежать від суб'єкта пізнання, оскільки зумовлені потребами, інтересами, завданнями та можливостями конкретно-історичного суспільства чи певної соціальної групи за певних умов. Суб'єктивність пізнання, перебуваючи у прямому зв'язку з активністю суб'єкта, в деяких випадках може стати перешкодою на шляху істинного пізнання. У цілому суб'єктивність не заважає істинності одержаних знань, не ставить жодних перешкод на шляху осягнення людиною світу. Завдяки праці, своїм потребам і можливостям як у практичному, так і пізнавальному аспектах людина є універсальною істотою. Вона не просто пристосовується до світу (середовища свого існування), а освоює, перетворює його, виявляючи приховані в ньому можливості. Оскільки суб'єктивність людського ставлення до світу виражається в активності й остання не обмежена якимись рамками її особливої біологічної природи, а є універсальною за своїми можливостями, то сама ця суб'єктивність долає свою однобічність, обмеженість і служить умовою об'єктивного пізнання світу. Потрібно наголосити, що спеціальні (конкретні) науки більше абстрагуються від ролі суб'єкта в пізнавальному процесі, намагаючись максимально відкинути всі суб'єктивні моменти, розглядаючи об'єкт немовби "сам по собі". Для філософії ж проблема взаємодії суб'єкта й об'єкта є спеціальною, оскільки вона досліджує те, як у процесі такої взаємодії, за активної ролі суб'єкта, відбувається досягнення істини.

Суб'єктом пізнання є не ізольований індивід, а людина як суспільна, конкретно-історична істота (колектив, суспільство, людство), яка опанувала вироблені форми пізнавальної діяльності, (мову, категорії та ін.). Об'єктом пізнання є незалежна від людини дійсність, яка дається пізнанню не у формі споглядання первозданної природи, а у формі практичної взаємодії з олюдненими й олюднюваними фрагментами природи, на які спрямовується діяльність людини. Суб'єктивність пізнання, перебуваючи у прямому зв'язку з активністю суб'єкта, в деяких випадках може стати перешкодою на шляху істинного пізнання. У цілому суб'єктивність не заважає істинності одержаних знань, не ставить жодних перешкод на шляху осягнення людиною світу. Завдяки праці, своїм потребам і можливостям як у практичному, так і пізнавальному аспектах людина є універсальною істотою. Вона не просто пристосовується до світу (середовища свого існування), а освоює, перетворює його, виявляючи приховані в ньому можливості. Оскільки суб'єктивність людського ставлення до світу виражається в активності й остання не обмежена якимись рамками її особливої біологічної природи, а є універсальною за своїми можливостями, то сама ця суб'єктивність долає свою однобічність, обмеженість і служить умовою об'єктивного пізнання світу. Потрібно наголосити, що спеціальні (конкретні) науки більше абстрагуються від ролі суб'єкта в пізнавальному процесі, намагаючись максимально відкинути всі суб'єктивні моменти, розглядаючи об'єкт немовби "сам по собі". Для філософії ж проблема взаємодії суб'єкта й об'єкта є спеціальною, оскільки вона досліджує те, як у процесі такої взаємодії, за активної ролі суб'єкта, відбувається досягнення істини.

. 75. Поняття та основні характеристики знання.

Зна́ние — форма существования и систематизации результатов познавательной деятельности человека. Знание помогает людям рационально организовывать свою деятельность и решать различные проблемы, возникающие в её процессе.

Зна́ние в широком смысле — субъективный образ реальности, в форме понятий и представлений.

Зна́ние в узком смысле — обладание проверенной информацией (ответами на вопросы), позволяющей решать поставленную задачу.

Зна́ние (предмета) — уверенное понимание предмета, умение обращаться с ним, разбираться в нём, а также использовать для достижения намеченных целей.

3на́ния фиксируются в образах и знаках естественных и искусственных языков. Знание противоположно незнанию (отсутствию проверенной информации о чём-либо). Отличительные характеристики знания все ещё являются предметом неопределённости в философии. Согласно большинству мыслителей, для того чтобы нечто считалось знанием, это нечто должно удовлетворять трем критериям:

• быть подтверждаемым,

• быть истинным

• и заслуживающим доверия.

Главной особенностью философского знания является его рационально-теоретическая форма. Взгляд философии на человека и мир это взгляд объективности и достоверности, точка зрения разума. Философия с самого начала возникает как поиск мудрости, означающей гармонию знаний о мире и жизненного опыта. Вместо образа и символа, характерных для мифа, философия предлагает рациональные понятия и категории. 

76. Мова і пізнання. Функції мови у процесі пізнання

Мова.Головна властивість людського суспільства полягає втому, що людина накопичує знання, вміння, навички, працю і передає накопичене кожним попереднім поколінням новому поколінню. Тільки завдяки цьому стає можливим використання кожною людиною і суспільством в цілому не тільки власного досвіду, але і досвіду попередників. Факт культури змістовний - він означає і висловлює певну ідею; він має значення або цінність у відношенні до свого призначенням в діяльності людини і несе якийсь сенс. Тому факти культури розглядаються як знаки, або повідомлення, а саму культура є семіотична система. Саме тут важливе місце посідає мова, яка лежить в основі культури. Мова - універсальна семіотична система, тому що всі знаки, в тому числі і знаки самої мови, призначаються за допомогою слів. Мова в рівній мірі відноситься до духовної, фізичної та матеріальної культури - як система імен. Будь-який твір або явище природи може бути зрозумілим, осмисленим і описаним виключно за допомогою слова. Але й сама мова розвивається в міру розвитку культури - як інструмент пізнання та організації діяльності людей. Штучних знакових систем безліч в кожній культурі, і всі вони представляють собою моделі мови, в яких відображаються ті чи інші її властивості. Культура визначає план змісту знакової системи мови. У семантиці мови відображаються загальні, універсальні компоненти загальнолюдської культури і своєрідність культури конкретного народу.

77. Свідомість як об’єкт гносеологічних досліджень. Онтологічний статус

явищ свідомості та проблема ідеального у пізнанні.

Свідомість - це одне з понять філософії, психології і соціології, яке позначає вищий рівень духовної активності людини як соціальної істоти. Своєрідність цієї активності полягає в тому, що відображення реальності у формі чуттєвих і уявних образів попереджує практичні дії людини, надаючи їм цілеспрямованого характеру.

Здатність людського мозку відображати дійсність - це результат тривалого розвитку високоорганізованої матерії. Всій матерії притаманна властивість відображення. Як загальна властивість матерії відображення зумовлено тим, що предмети і явища перебувають в універсальному взаємозв'язку і взаємодії, отже, впливаючи одне на одного, вони викликають при цьому ті або інші зміни. Ці зміни виступають у вигляді певного "сліду", який відображує особливості предмета, явища, що впливає. Форми відображення залежать від специфіки і рівня структурної організації взаємодіючих тіл. А зміст відображення виражається в тому, які зміни сталися в предметі відображення і які сторони в предметі впливу і явища вони відтворюють.

Свідомість людини виникла і розвивається в тісному зв'язку з виникненням і розвитком специфічно людського мозку під впливом трудової діяльності, суспільних відносин, спілкування.

На противагу ідеалістичним поглядам матеріалізм виходить з того, що свідомість є функцією людського мозку, сутність якої полягає в активному цілеспрямованому відображенні дійсності. Свідомість - властивий людині спосіб ставлення до світу через суспільно вироблену систему знань, закріплених у мові.

Свідомість є властивістю не всякої, а тільки високоорганізо-ваної матерії, вона пов'язана з діяльністю людського мозку. Ця властивість полягає в створенні образів об'єктивного світу, в одержанні й переробці інформації. Матеріалістична концепція свідомості грунтується на принципі відображення, тобто психічного відтворення об'єкта в мозку людини у вигляді відчуттів, сприймань, уявлень, понять, суджень, висновків. Зміст свідомості визначається в кінцевому підсумку навколишньої дійсності, носієм її служить головний мозок людини у сукупності психічних процесів. Сюди входять: усвідомлене (мислення, чуття, увага, пам'ять, воля, емоції, інтуїція) і неусвідомлене(навички, автоматичні дії, інстинкти, а також емоції, інтуїція).

Проте, свідомість- це не особлива, відокремлена від матерії сутність. Створений у голові людини образ предмета не зводиться ні до самого матеріального об'єкта, що перебуває поза суб'єктом, ні до тих фізіологічних процесів, які відбуваються в мозку і породжують цей образ. Думка, свідомість реальні. Але це не об'єктивна реальність, а щось суб'єктивне, ідеальне.

Свідомість є суб'єктивний образ об'єктивного світу. Коли ми говоримо про суб'єктивність образу, то маємо на увазі, що він являє собою не спотворене відображення дійсності, а щось ідеальне, тобто перероблене в голові людини матеріальне. Річ у свідомості людини - це образ, а реальна річ - її прообраз. Свідомість неможлива без пізнавального відношення людини до об'єктивного світу.

Свідомості як функціональній властивості особливим чином організованої матерії притаманні свої якісні особливості, які відрізняють її від матерії. За своєю природою свідомість є не матеріальною, а ідеальною. Це не річ, а лише суб'єктивний образ; свідомість неможливо виявити за допомогою органів чуття. На ступені живого споглядання ідеальність свідомості виявляється у відчуттях, сприйманні, уявленнях, а на ступені абстрактного мислення - у поняттях, судженнях, умовиводах, а також типових художніх образах.

Як ідеальне буття свідомість за своєю природою суб'єктивна, бо, по-перше, належить суб'єкту, людині або соціальній групі і залежить від розвитку нервової системи і мозку, від стану орґанізму в цілому, від багатства або бідності практичного досвіду людини, рівня історичного розвитку, знань людства, тобто за змістом вона різниться у кожної людини. По-друге, вона суб'єктивна у тому відношенні, що відображує дійсність відносно, більш-менш вірно, але не повно. Оригінал завжди багатший за копію, тобто думка про предмет не охоплює його повністю. Суб'єктивність свідомості виявляється також і в тому, що в образи про об'єкти суб'єкт додає щось своє, суб'єктивне припущення.Прикладом такої суб'єктивності може бути художня творчість: один і той же ландшафт різні художники зображують по-різному в залежності від суб'єктивних моментів.

Однак суб'єктивність свідомості не можна абсолютизувати, адже хоч за формою свідомість суб'єктивна, але за змістом - об'єктивна. 

Таким чином, у свідомості суб'єктивне і об'єктивне діалектичне пов'язані. Такий зв'язок забезпечує можливість відтворення в ідеальних образах об'єктивної дійсності.

78.Чуттєве та раціональне у пізнанні. Поняття досвіду

Поняття чуттєвого та раціонального пізнання. Пізнання як процес складається з двох нерозривних моментів – чуттєвого та раціонального. Чуттєве пізнання – основа чуттєвого досвіду. Воно ґрунтується на відчуттях, котрі є необхідним джерелом пізнання. Це – слух, дотик, зір, смак, нюх. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття коли суб’єктом сприймаються окремі сторони, властивості речі; сприйняття, коли відбувається цілісне відображення предмета і уявлення, коли подумки людина відтворює те, що вона бачила раніше, що колись сприймала безпосередньо. Фактично, чуттєве пізнання – це активне, живе споглядання, “мислення” образами.

Раціональне пізнання (від латин. – rationalis – розумний) здійснюється на рівні мислення. Останнє є процесом узагальненого, суттєвого відображення дійсності в таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід. Поняття – логічна форма, в якій відображаються загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи предметів. Судження – раціональна форма мислення, в якій щось стверджується або заперечується. котре Умовивід – форма раціонального пізнання, з допомогою якої отримують нове знання на основі, принаймні, двох суджень. Чуттєве та раціональне пізнання знаходяться в органічній єдності, взаємодії. Не буває раціонального пізнання поза чуттєвим і, навпаки, чуттєвого пізнання поза раціональним. Свідченням їх нерозривної Єдності є хоча б те, що вже в уявленні (основній формі чуттєвого пізнання) є елементи раціонального, абстрактного, узагальнюючого. Бо уявлення – це відтворення у свідомості людини того, що колись було. Уявлення – це згадування того, що найбільш запам'яталося, що є для суб’єкта важливим. При цьому втрачається безпосередність того, що уявляється, тому, не всі ознаки баченого відтворюються.

До́свід — відображення в людській свідомості законів об'єктивного світу і суспільної практики, одержане в результаті активного практичного пізнання. Сукупність практично засвоєних знань, навиків, знання життя, засноване на пережитому, випробуваному.

Досвід — це перш за все сукупність всього того, що відбувається з людиною в її житті (реальність) і що вона усвідомлює; людина може мати досвід про саму себе, про свої здібності, про свої чесноти і вади, людина також може мати досвід і про думки, ідеї, знання (внутрішній досвід).

У філософії досвід є основою всього непонятійного знання про реальність. До досвіду повинна зводитися вся наука, вона повинна бути достовірною; водночас пізнанню не можна зупинятися тільки на досвіді. Навпаки, досвіду належить бути впорядкованим, звіреним, об'єднаним за допомогою мислення і навіть виправленим та доповненим.

Значення і важливість досвіду були досліджені Кантом в «Критиці чистого розуму»: досвід є головний продукт нашогорозуму. З нього починається все пізнання (Кант говорить про «Bathos» — безодні досвіду). Але думки досвіду ніколи не є строго, а завжди тільки приблизно, загальними. Всяке розширення нашого пізнання не може спиратися ні на що інше, окрім як на розширення досвіду. Проте сам досвід є результатом діяльності духу, припускаючи відомі «форми розуму», які тільки і роблять можливим дослід. Лише завдяки досвіду або можливому досвіду поняття одержують свою реальність. Висновки, які виходять за рамки можливого досвіду, є обманливими. Досвід - 1) філософска категорія, яка фіксує цілісність та універсальність людської діяльності як єдність знання, навичок, чуття, волі. Характеризує механізм соціального, історичного, культурного наслідування;2) гносеологічна категорія, що фіксує єдність чуттєво-емпіричної діяльності. Поняття досвіду активно развивалося у протистоянні емпіризму та раціоналізму, що по різному оцінювали статус досвіду у структурі пізнавального процесу: від трактування його у якості єдиного джерела достовірного знання (емпіризм та сенсуалізм) до повного неприйняття (крайні форми раціоналізму). В історії філософії феномен досвіду інтерпретувався як основа синтезу чуттєвої та розумової пізнавальної діяльности (Кант), як завершення саморуху та самопізнання свідомості (Гегель), як фрагмент діяльності суб’єкта пізнання, в якому ідеальне та матеріальне "знімають" один одного (другий позитивізм), як результат практичної та пізнавальної діяльності (діалектичний матеріалізм), як зміст внутрішнього світу світу суб’єкта (екзистенціалізм). Предметно-чуттєвий досвід пов’язаний з концепцією емпіричної методології в історії філософії (Бекон, Локк, Юм). Досвід - головна категорія у філософії емпіристів, оскільки з нього починається і до нього приходить пізнання, саме в досвіді перевіряється достовірність знання, саме він дає їжу розуму. Без чуттєвого освоєння дійсності розум є мертвим, оскільки предмет думки завжди черпується з досвіду (Бекон).Душа отримує зміст своїх міркувань і знань саме з досвіду. Відчуттєвий досвід є всім, що впливає на свідомість людини й засвоюється нею протягом життя. Ідеї виникають у людини разом із відчуттями.Отже чуттєвий досвід, що виникає через контакт людської душі з матеріальним світом, є основою людського пізнання (Локк).

Досвід складається з ідей, під якими Локк розумів будь-який "об'єкт людського мислення": почуття, уявлення, враження, поняття, продукти уяви, інтелект, емоційні і вольові акти душі, а навіть часом і чуттєві якості в самих об'єктах. Питанню про походження ідей у розумі людини присвячена друга книга "О.оЧ.Р". Джерело відображення зовнішнього світу Локк бачить в самому об'єктивному світі: "прості ідеї не вигадки нашої уяви, а природні і закономірні продукти речей, які ... діють на нас". Прості чуттєві ідеї Локк розділив на первинні і вторинні якості. Первинні якості не віддільні від тіла, "реально існують" в самих тілах, притаманні їм всім і завжди - це протяжність, фігура, поштовх, механічний рух, спокій і тілесна непроникність. Про вторинних якостях, на думку Локка, не можна сказати з повною упевненістю, що вони відображають властивості зовнішніх речей, такими як вони є.Це ідеї, що виникають у свідомості суб'єкта тільки при відповідних умовах сприйняття. У Локка є кілька рішень проблеми про ставлення ідеї вторинних якостей до речей. Але в основному він вважає, що ідеї вторинних якостей відповідають силам, які притаманні тілам, що знаходяться поза нами. Особлива структура поєднань первинних якостей має здатність викликати в розумі людини ідеї вторинних якостей. В якості особливого внутрішнього досвіду Локк виділяє так звану рефлексію. У рефлексії розум пізнає свої чуттєві та емоційні процеси.Вводячи поняття рефлексії, філософ, по суті, визнає активність свідомості та самосвідомості. При цьому він вказує, що рефлексія може існувати тільки на основі чуттєвого зовнішнього досвіду. Крім зовнішнього досвіду, рефлексія породжує ідеї існування, часу і числа. Намагаючись пояснити відносну стійкість поєднання ідей зовнішнього досвіду, Локк приходить до припущення про деяку сполучній їх субстанції - матерії, яку він розумів як "щільну субстанцію". У той же час поняття матеріальної субстанції уявлялося Локку невиразним, а спосіб утворення цього поняття - сумнівним.

79.Поняття істини (онтологічний, гносеологічний, логіко-семантичний, ціннісний аспекти)

Поняття істини. Результатом пізнання, його найважливішим здобутком є досягнення істини. Що таке істина?

Істина – адекватне відображення у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності.

Істина буває: об’єктивною, абсолютною і відносною.

Об’єктивна істина – це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Від людини, її мислення, здібностей залежить її готовність і здатність розкрити сутність явищ, тенденції їх розвитку. Скажімо, І. Ньютон відкрив основні закони класичної фізики, закон всесвітнього тяжіння у XVII столітті. А що до цього часу дані закони не діяли? Вони діяли, але лише Ньютону вдалося їх відкрити, з’ясувати їхню сутність, завдяки своїй обдарованості, талановитості.

Об’єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин. Що таке абсолютна істина?

Поняття “абсолютна істина” у філософії вживається в трьох значеннях:

1. Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у мисленні людини. Це таке знання про речі, процеси і явища, котре не можна спростувати. Наприклад, знання про те, що Земля обертається навколо Сонця: що рух – спосіб існування матерії, її абсолютний атрибут; що атом містить у собі колосальну енергію; що субстанціональна маса матерії і енергії залишається постійною, незважаючи на їх перетворення тощо.

2. Абсолютними істинами є так звані “вічні істини” – факти, що встановлені з повною достовірністю. Тобто мова йде про події, що реально відбулися. Наприклад, Гегель народився 27 серпня 1770 року, Велика Вітчизняна війна почалася 22 червня 1941 року. Мова йде не про конкретну дату народження, початок війни (ці дати можуть не збігатися в різних календарях – юліанському, григоріанському, мусульманському і т.п.), а про факти, фактичні події, які були і є неспростовними, абсолютними, “вічними”.

“Вічними істинами” є аксіоми, котрі не потребують доведення, оскільки вони очевидні. Так, абсолютною істиною є твердження про те, що від перестановки складових їх сума не змінюється (10 + 5 = 15, або 5 + 10 = теж 15).

3. Абсолютна істина в третьому значенні – це уявлення про можливість пізнання світу людиною “в цілому”. Однак слід підкреслити, що ні людина, ні людство цього ніколи досягнути не зможуть. Тому що наші знання про Всесвіт є неостаточними і завжди будуть такими, оскільки світ “не стоїть” на місці, він “твориться”, розвивається – властивості Всесвіту не вичерпні. Отже, ніколи не буде такого стану, коли люди зможуть пізнати світ в цілому, повністю і остаточно. Але при цьому важливим є те, що людина, як мисляча істота, таку абсолютну істину може пізнати в принципі і вона демонструє це в процесі пізнання, хоча повністю цього ніколи не досягне. Тут визначальним є гносеологічний принцип – людина здатна, вона може пізнати все, для її мислення немає перешкод. Як би до цього ті чи інші філософи не ставилися, подібне уявлення про пізнавальні можливості людини розумної – гідне її.

Пізнання людиною абсолютної істини “в цілому” – суперечливий процес. Таку істину людина пізнає не відразу, не цілком, а поступово, частинами. На цьому шляху мають місце не лише елементи абсолютного знання, а й помилки, заблудження, відносна істина.

Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рівнем розвитку науки в даний період. Скажімо, наші знання про Космос, про фізичні процеси, про людину, суспільство і т.д. Можемо ми стверджувати, що знаємо про ці явища і процеси все – повністю, остаточно? Очевидно, що цього ми не можемо стверджувати, якщо до цього підходити об’єктивно, не упереджено.

80. Проблема критеріїв істини: емпіричні та логічні критерії істини. Практика, як критерій істини.

Практика як критерій істини. Проблема критерія істини має виключно вагоме значення для теорії пізнання. Адже суть пізнання, його результативність, визначається не лише тим, як отримати знання, але й тим, як встановити його достовірність, істинність. Де знайти еталон, мірило, критерій цього? У мисленні людини, у її свідомості? Чи в її матеріально-предметній діяльності?

Поняття “критерій” (від грец. kriterion – засіб для суджень) – ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення, розподіл чи класифікація чого-небудь; засіб перевірки на істинність чи хибність того чи іншого судження, умовиводу, концепції, гіпотези, теорії тощо.

Протягом тривалого часу проблема критерія істини у філософії залишалася відкритою. Одні філософи вважали, що критерія істини взагалі не існує; другі – намагалися звести цей критерій до спостереження, експерименту; треті – виходили з того, що критерієм, еталоном істини може бути лише людське мислення, духовне начало. Гегель вважав, наприклад, що еталоном достовірності є “вольова діяльність ідеї”, тобто ідеї повинні перевірятися самими ідеями, судження – судженнями, теоретичні положення – теоретичними положеннями. Звідси і висновок, що критерій достовірності наших знань знаходиться не в площині матеріально-предметній діяльності людини, а в рамках її свідомості.

Більше того, деякі вчені, серед них є і наші співвітчизники, котрі вважають, що практика, матеріально-предметна діяльність людини – не єдиний критерій істини. Бо є й інші такі, які використовуються в точних науках, – формально-логічні, теоретичні, математичні тощо. Тобто мова йде про визнання ряду критеріїв істини, окрім практики.

Дійсно, в науці відомі факти, коли та чи інша теоретична концепція підтверджувалася формально-логічним доведенням, висновки якої не вимогами безпосередньої практичної перевірки. Це відноситься передусім до математичних методів доведення

Однак можливість чисто формально-логічного, математичного доведення того чи іншого положення зовсім не означає, що тут “діє” інший критерій істини – “логічний”. Справа в тому, що будь-яке теоретичне положення, котре доведене формально-логічним шляхом, в кінцевому рахунку перевіряється (“веріфікується”) практикою. Логічне доведення, скажімо, математичної теореми являє собою низку доведень, котрі у своїй основі мають інші математичні теореми, аксіоми, визначення, очевидні факти і т.п., тобто мають те, що вже перевірено, підтверджено, доведено практично. А це означає, що в опосередкованій формі критерієм істини в кінцевому рахунку є практика. Бо якою б та чи інша теорема, математична ідея, аксіома і т.п. не була б за своїм змістом, як би їх не обґрунтовували формально-логічними методами, вони лише тоді стануть достовірними, коли знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини.

Пояснимо це ще на такому прикладі. У XVIII столітті відомий німецький математик Е. Галлей здійснив розрахунок, згідно з яким величезна комета з Сонячної галактики, котра пройшла неподалік від Землі і викликала колосальне занепокоєння людей, повернеться через певний час знову. Однак це було лише передбачення, формально-логічний розрахунок. Воно не сприймалося як достовірне знання, як істина. Коли ж у 1758 комета таки знову з’явилася на горизонті Землі, передбачення вченого знайшло своє практичне підтвердження. Цю комету на честь вченого і назвали “кометою Галлея”. До речі, в наш час “комета Галлея” вже вкотре пройшла неподалік Землі (у 2000 році).

Таким чином, розрахунки, завбачення Галлея знайшли своє підтвердження. Але коли? Тоді, коли це було підтверджене не теоретично, не логічно, а реально, практично. Поки “комета Галлея” не з’явилася поспіль, її поява була теоретичним, формально-логічним припущенням. Коли ж її осягли практично – це стало реальним фактом, достовірним знанням.

Це свідчить про те, що які б логічні, теоретичні, математичні, кібернетичні і т.п. розрахунки не були здійснені, вони лише тоді будуть мати статус істини, достовірного знання, коли так чи інакше знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини. Засоби перевірки на істинність того чи іншого наукового положення можуть бути різними, однак основним, фундаментальним критерієм істини, мірилом достовірності знань, їх відповідності об’єктивній дійсності в кінцевому рахунку є практика як сукупна людська предметна діяльність.

81. Поняття хиби (онтологічний, гносеологічний, логіко-семантичний та

ціннісний аспекти).

Хиба — це знання про дійсність, які цією дійсністю заперечуються.

Джерелом хибних уявлень слугують як особисті якості окремої людини (суб'єктивна причина), так і тимчасова обме­женість ряду людських понять, що використовуються протя­гом тривалого часу як абсолютизація окремих відомих влас­тивостей дійсності (об'єктивно-історична причина).

Як конкретне поняття хибою називають невідповідність уявлень сутності речей чи ідей. Це поняття використовують для фіксації відсутності істини або протилежного істині.

 

Суб'єктивні причини хибних думок долаються освітою, розвитком інтелекту особи, об'єктивні — історичним розвит­ком пізнання (філософією, наукою) та практики (практич­ним застосуванням певних знань). У процесі цілеспрямова­ного пізнання об'єктивної дійсності практичним перетворен­ням довкілля людина відкриває межу істинності (обмеже­ність) своїх окремих уявлень про світ. Знання обмеженості знань, визначення межі істинності уявлень (наприклад, за яких умов певний процес протікає, а за яких припиняється) допомагає об'єктивно долати причини існування тих чи ін­ших хибних думок.

Пізнання дійсності людиною (людством) відбувається як процес подолання конкретних об'єктивно-історичних при­чин хибних уявлень, що дає змогу безперервно рухатися "від хиби до істини".

 

Під час навчання ви якраз і намагалися подолати хибні уявлення та рухались до істини.

Здатність людини керуватися ідеями, які визнані в су­спільстві важливими, вміння підпорядковувати матеріальні інтереси суспільним і особистим ідеалам, як правило, не обо­в'язково реалізується нею кожної миті. Окрема людина іноді може діяти під впливом неусвідомлених психічних актів своєї душі. Прикладом можуть слугувати стани жаху та переляку, невгамовний голод чи спрага, відчуття болю і страждання, відчуття холоду та спекоти, дія у несвідомому стані тощо.

Оскільки вчинки, зумовлені неусвідомленим, можуть мати катастрофічні наслідки для суспільства, завжди усвідомлюва­лася проблема виявлення та стимулювання духовноспрямо-ваної діяльності як протилежного бездуховному. Духовність постійно підкреслює важливість усвідомлення та почуття людиною того, що вона має керуватися у своїй діяльності ідеа­лами, ідеями, принципами, а не однохвилинними бажаннями.

82. Предмет та функції соціальної філософії .

Основная задача социального типа знания - анализ общественных процессов и выявление в них закономерных, с необходимостью повторяющихся явлений. Поэтому социологическое знание обобщает, генерализует, стремится объяснить многообразие общественного бытия, опираясь на законы его функционирования и развития, чтобы на основании и в пределах данной теоретической системы можно было предвидеть будущее.

Известный русскоамериканский социолог П. Сорокин дает следующее, характерное для его общей философской концепции определение социального явления:

Социальное явление есть мир понятий, мир логического (научного — в строгом смысле этого слова) бытия, получающийся в процессе взаимодействия (коллективный опыт) человеческих индивидов.

Неправомерность этого определения, на наш взгляд, состоит в том, что из сферы социального выпадает вся объективная, материальная реальность общества, лежащая за пределами «мира понятий». В действительности же общественная жизнь, социальное бытие включает в себя не только духовные явления и «мир логического», но и объективные, материальные явления и «мир чувственного».

Нам представляется правильной точка зрения, согласно которой социальная реальность включает в себя различные стороны общественной жизни. Говоря кратко, социальная жизнь общества — это совместное бытие людей, это их событие. Оно включает материальные и духовные явления и процессы, различные стороны общественной жизни: экономическую, политическую, духовную и т.д. в их многостороннем взаимодействии. А социальное действие — это всегда результат взаимодействия целого ряда общественных факторов.

Поэтому основным субъектом социального действия и социальных отношений является общественная группа (социальная общность) или общество в целом. Характерный момент социальной жизни — ее организованность и структурированность в рамках определенной социальной системы. Различного рода взаимодействия между элементами социальной системы образуют ее структуру. Сами же элементы этой системы носят разнообразный характер. Она включает в себя различные способы ее функционирования, многообразные социальные институты, обеспечивающие реализацию общественных отношений. И, конечно, такими элементами выступают основные субъекты социальной жизни — социальные общности и индивиды, организованные в социальные группы.

На основе изложенного можно дать следующее определение:

социальная философия — это система теоретического знания о наиболее общих закономерностях и тенденциях взаимодействия социальных явлений, функционирования и развития общества, целостного процесса социальной жизни.

Социальная философия изучает общество и социальную жизнь не только в структурно-функциональном плане, но и в ее историческом развитии. Безусловно, что предметом ее рассмотрения является и сам человек, взятый, однако, не «сам по себе», не как отдельный индивид, а как представитель социальной группы или общности, т. е. в системе его социальных связей.

«Социальная философия изучает законы, согласно которым в обществе складываются устойчивые, большие группы людей, отношения между этими группами, их связи и роль в обществе». Здесь верно названы те законы, которые призвана изучать социальная философия. Исходя из нашего понимания ее предмета следовало бы более широко показать круг проблем, которые составляют ее содержание. В частности, нельзя забывать, что социальная философия исследует всю систему общественных отношений, взаимодействие всех сторон общественной жизни, закономерности и тенденции развития общества. Кроме того, она изучает особенности познания общественных явлений на социально-философском уровне обобщений. Другими словами, социальная философия анализирует целостный процесс изменения социальной жизни и развития социальных систем.

Функции социальной философии.

Предмет и специфику социальной философии нельзя раскрыть, не затрагивая вопрос о ее функциях. Функции социальной философии в основном те же, что и философии вообще, однако они имеют свои особенности. Назовем основные из них.

1. Мировоззренческая функция социальной философии заключается в том, что она формирует у человека общий взгляд на социальный мир, то есть на существование и развитие общества, определенным образом решает вопросы о соотношении бытия людей, материальных условий их жизни и их сознания, о месте и назначении человека в обществе, цели и смысле его жизни и т.д.

2. Теоретическая функция социальной философии состоит в том, что она позволяет проникнуть в глубь социальных процессов и судить о них на уровне теории, то есть системы взглядов о их сущности, содержании и направлении развития. На теоретическом уровне может идти речь о тенден-циях, закономерностях развития общественных явлений и общества в целом. С указанными выше функциями связана методологическая функция социальной философии, заключающаяся в применении ее положений при исследовании отдельных явлений и процессов общественной жизни, изучаемых теми или иными общественными науками. В этом случае положения социальной философии играют роль методологии в исследованиях, осуществляемых в области исторических, юридических, экономических, психологических и других наук.

Наконец, прогностическая функция социальной философии состоит в том, что ее положения способствуют предвидению тенденций развития общества, его отдельных сторон, возможных ближайших и отдаленных последствий деятельности людей. На основе такого предвидения становится возможным строить прогнозы развития тех или иных социальных явлений и всего общества. Указанные функции социальной философии проявляются в мышлении человека, если он овладевает философским мировоззрением, теорией и методологией философии. В этом случае он приобретает способность мыслить системно, диалектически, рассматривать общественные явления в их взаимодействии, изменении и развитии. В результате формируется определенная методологическая дисциплина мышления, делающая его строго логическим и четким, что является показателем культуры мышления.

В заключение отметим, что все функции социальной философии диалектически взаимосвязаны. Каждая из них предполагает остальные и так или иначе включает их в свое содержание. Нельзя разорвать, например, мировоззренческую и методологическую, методологическую и теоретическую функции. Только через их целостное единство проявляется специфика и сущность социальнофилософского знания.

83. Філософські проблеми антропосоціогенезу.

АНТРОПОСОЦИОГЕНЕЗ, процесс происхождения человека и общества. Процессы биологического развития человека (антропогенез) и становления общества (социогенез) взаимосвязаны. Они охватывают главным образом период первобытного общества (см. ст. Первобытность) и завершаются к позднему палеолиту (от 1,5 млн. до 35—40 тыс. лет назад).

На 1-м этапе антропогенеза человекообразные предки современного человека (человекообразные обезьяны, в т. ч. австралопитеки) начинают выделяться из среды прочих обезьян по ряду признаков: уменьшение клыков, увеличение объёма мозга, передвижение на двух конечностях и др. (см. ст. Человек умелый).

На 2-м этапе появляются древнейшие люди (архантропы): питекантропы, синантропы, гейдельбергский человек и др. Дальнейшее эволюционное развитие приводит к формированию древних людей (палеоантропов), в т.ч. неандертальцев. И завершается антропогенез появлением «человека разумного» — человека современного вида (см. ст. Кроманьонец).

Вместе с процессом антропогенеза шёл социогенез — процесс превращения стаи животных в первобытное человеческое стадо и затем в человеческое общество. В процессе социогенеза каждый член коллектива получил право на долю пищи независимо от своего участия или неучастия в её добыче.

Беспорядочные половые отношения сменились запретом на связи внутри материнского рода — первой социальной организации древности. В дальнейшем появились парный брак и семья.

АНТРОПОСОЦИОГЕНЕЗ (Anthroposoziogenese; Anthro-posociogenesis; Anthroposociogenese; от греч.— anthro-pos — человек, лат.— societas общество и греч. gene-sis — происхождение) — процесс перехода от биологиче-ской формы движения материи к социальной, являющий-ся неразрывным единством превращения животного в человека и объединения животных в человеческое об-щество. Антропогенез и социогенез — не два самостоя-тельных, параллельно протекающих процесса. Становле-ние человека есть формирование его сущности. «Но сущ-ность человека не есть абстракт, присущий отдельному индивиду. В своей действительности она есть совокуп-ность всех общественных отношений» (Маркс К.., Эн-гельс Ф. Соч., т. 3, с. 3). Поэтому формирование челове-ка (антропогенез) есть прежде всего становление всей совокупности общественных отношений, т. е. общества (социогенез). Социогенез есть сущность антропогенеза. Представляя собой две неразрывно связанные стороны одного единого процесса—А., антропогенез и социоге-нез совпадают по времени. В самом общем виде положе-ние о существовании периода становления общества, ко-торый был одновременно периодом формирования чело-века, содержалось в работах Ф. Энгельса, который пи-сал о формировавшихся людях и готовом человеке, толь-ко вместе с которым возникло общество, о стадах пер-вобытных людей (Маркс К; Энгельс Ф. Соч., т. 20, с. 489—491; т. 34, с. 138), и В. И. Ленина, у которого встречается упоминание о первобытном стаде, обузды-вавшем зоологический индивидуализм, и стаде первобыт-ных людей (Ленин В. И. Поли. собр. соч., т. 33, с. 10;

Движущей силой А. было развитие производственной деятельности. Возникнув, производственная деятель-ность потребовала и сделала неизбежным зарождение мышления, воли, языка и социальных, прежде всего про-изводственных, отношений, т. е. превращение животного в человека, биологического объединения в человеческое общество. Производственная деятельность, развиваясь на всем протяжении А., постоянно приходила в противо-речия с существующей морфофизиологической организа-цией производящих существ и требовала ее дальнейше-го преобразования в направлении приспособления к своим нуждам. Фактором, при посредстве которого про-изводственная деятельность формировала человека как производительную силу, был отбор. В отличие от обыч-ного естественного отбора данная его форма была, во-первых, всецело подчинена производственной деятельно-сти, во-вторых, представляла собой отбор не непосред-ственно индивидов, а их объединений и только тем са-мым индивидов. Производственная деятельность, разви-ваясь, на всем протяжении А. вступала в противоречие с достигнутым уровнем формирования производственных и всех вообще социальных отношений и требовала даль-нейшего их вызревания, т. е. продолжения становления общества. Для материальных производственных отноше-ний существовать — значит, определять поведение лю-дей. Начало становления производственных отношений означало зарождение новых, социальных по своей при-роде факторов поведения, завершение этого процесса — превращение данных факторов в безраздельно господ-ствующие, всецело определяющие поведение человека. Становление новых, социальных факторов поведения не могло не быть процессом оттеснения на задний план ра-нее безраздельно господствовавших биологических фак-торов поведения—инстинктов, процессом их обуздания социальными факторами. Социогенез закончился, когда все биологические инстинкты, прежде всего такие, как пищевой и половой, были поставлены под социальный контроль и тем самым был полностью обуздан зоологи-чески индивидуализм. Формирование общества завер-шилось лишь с появлением экзогамии и рода.

84. 84. Соціальна стратифікація: специфіка, виміри, соціальна мобільність.

Стратификация – это иерархически организованная структура социального неравенства, которая существует в определенном обществе, в определенный исторический отрезок времени. Причем социальное неравенство воспроизводится в достаточно устойчивых формах как отражение политической, экономической, культурно-нормативной структуры общества. Существование социальной дифференциации можно принять за аксиому. Однако объяснение ее характера, основ исторической эволюции, взаимоотношений конкретных форм остается одной из ключевых проблем социологии. И для того чтобы в этом разобраться, необходимо знать интеллектуальную традицию: теории, в которых освящалась эта проблема.

Социальная стратификация - это описание социального неравенства в обществе, его деление на социальные слои по доходам, наличию или отсутствию привилегий, образу жизни.

В случае первобытного общества то неравенство было не столь значительным, и в силу этого явление стратификации почти отсутствовало. С тем как общество развивалось - неравенство только росло и росло. В сложных обществах оно поделило людей по уровню образования, доходам, власти. Возникали касты, потом сословия, а не так давно классы. Некоторые общества запрещают переход от одного класса к другому, некоторые его ограничивают, а есть и такие где он разрешен полностью. Именно свобода социальных перемещений помогает определить то, каким является общество: открытым или закрытым.

Термин социальная стратификация применяется для обозначения структурированного социального неравенства, условий, при которых социальные группы имеют неравный доступ к таким социальным благам, как деньги, власть, престиж, образование, информация, профессиональная карьера, самореализация. Социальное неравенство может проявляться как неравные возможности (или неравное вознаграждение за одни и те же усилия или достижения) не только для социальных групп, но и для отдельных людей внутри социальной группы. В контексте исследований социальной стратификации рассматривается в основном систематически проявляющееся неравенство между группами людей, возникающее как непреднамеренное следствие социальных отношений и воспроизводящееся в каждом следующем поколении. Социальная стратификация является важнейшей категорией макро-социологии, изучающей общество в целом, его стабильность и происходящие с ним изменения.

Термин «стратификация» изначально термин геологический. Там он служит для обозначения расположения пластов Земли по вертикальной линии. Социология унаследовала данную схему и сделала строение общества, наподобие строения Земли размещая социальные слои общества тоже вертикали. Основанием для данной схемы строения служит так званая лестница доходов, где бедняки имеют самую низшую ступеньку, средний класс населения - среднюю, а богатый слой - верхнюю.

Неравенство или стратификация возникало постепенно, сопутствуя зарождение человеческого общества. Ее начальная форма уже присутствовала при первобытном ладе. Ужесточение стратификации произошло в период создания ранних государств за счет создания нового класса - рабов.

Рабство - это первая историческая система стратификации. Оно возникло в глубокой древности в Китае, Египте, Вавилоне, Риме, Греции и существовало во многих странах вплоть до настоящего времени. Рабство это социальный, экономический и юридический вид закрепощения людей. Рабство часто вообще лишало человека любых прав и граничило с крайней степенью неравенства.

Смягчение стратификации произошло при постепенной либерализации взглядов. Например, в этот период в странах с индусской религией создается новое разделение общества - на касты. Касты представляют собой социальные группы, членом которой человек становился только из-за того, что родился от представителей той или иной страты (касты). Такой человек лишался на всю свою жизнь права переходить в другую касту, из той, в которой он был рожден. Каст основных 4: шурды – крестьяне, вайшии – купцы, кшатрии – воины и брахманы – священники. Кроме них еще существует около 5 тыс. каст и подкаст.

Все самые-самые престижные профессии и привилегированные должности имеет богатый слой населения. Обычно их работа связана с умственной деятельностью и управлением низшими частями общества. Их примеры - президенты, короли, вожди, цари, политические лидеры, ученые, политические деятели, деятели искусств. Именно они и являются самой высокой ступенькой в обществе.

В современном обществе средним классом можно считать юристов, квалифицированных служащих, преподавателей, врачей, а так же среднюю и мелкую буржуазию. Самым нижним слоем можно считать нищих, безработных и неквалифицированных рабочих. Между средним и низшим еще можно выделить один класс в состав, которого зачастую входят представители рабочего класса.

Богатые люди, как представители высшего класса, как правило, обладают наивысшим уровнем образования и имеют наибольший доступ к власти. Бедные версты населения зачастую уровнем власти довольно сильно ограничены, вплоть до полного отсутствия права управлять. Так же они имеют низкий уровень образования и незначительные доходы.

Стратификация общества происходит с применением нескольких факторов: дохода, богатства, власти и престижа. Доход можно охарактеризовать как количество денег, что получила семья или определенный индивид за определенный промежуток времени. К таким деньгам можно отнести: заработную плату, алименты, пенсии, гонорары, и т. п.

Богатство - это возможность имения имущества (движимого и недвижимого), или наличие накопленных доходов в виде наличных. Это главная черта всех богатых. Они могут как работать, так и не работать, что бы получить свое богатство, ведь доля зарплаты в общем состоянии их не велика. У нижнего и среднего классов как раз доход является основным источником для дальнейшего существования. Наличие богатства даёт возможность не работать, а его отсутствие вынуждает людей идти на работу ради зарплаты.

Власть осуществляет возможность навязывать свои пожелания, не учитывая воли других. В современном обществе, вся власть поддается регулировке законами и традициями. Люди, что имеют к ней доступ, могут свободно пользоваться широким числом всевозможных социальных благ, иметь право принимать решения, что на их точку зрения важны для общества, в том числе законы (что зачастую выгодны высшему классу).

Престиж - это степень уважения в обществе к той или иной профессии. На основе этих основ для разделения общества определяют совокупный социально-экономический статус. По-другому это можно назвать местом определенного человека в обществе.

Итак: социальная стратификация, пожалуй, одна из основных тем социологии, что дает понять методы и способы разделения общества на классы, определить их основные характеристики и провести полный анализ такого раздела.

85. 85. Суспільне виробництво як соціально-філософська категорія.

Общественное Производство

- процесс создания материальных благ, в том числе предметов потребления, необходимых для существования общества. Производство является общественным вследствие разделения труда между членами общества. Производство организуется с целью удовлетворения потребностей людей Производство предметов потребления осуществляется трудящимися с помощью средств производства. состоит из трех основных элементов: - трудящихся; - средств производства; - предметов потребления, Степень обобществления элементов производства (принадлежности обществу, а не частным лицам) является критерием прогрессивности общественно-экономической формации.

Целостное представление о жизни общества дает рассмотрение только 3 сферы общественной жизни: Социальная, Экономическая и Политическая. Духовная жизнь общества - это сфера общественной жизни, которая в совокупности с вышеуказанными сферами, определяет специфику общества во всей его целостности. Истоки духовной жизни общества коренятся в двойственной природе общества. Человек - не просто биологическое, но и социальное существо. Таковым его делает сознание - способность к активному отражению реальности. Бытие человека- это сложный процесс развития тела человека и его духа. Особенностью человека, отличающей его от животного, является то, что для удовлетворения своих потребностей он не приспосабливается к природе , а активно воздействует на нее. Для удовлетворения духовных потребностей служит духовное пр-во.

Материальное пр-во - это деятельность людей, направленная на природные процессы с целью удовлетворить человеческих потребностей. Рез-том материального пр-ва являются материальные вещи.

Духовное пр-во- осуществляется не с реальными предметами, а с их идеальными заменителями: образами, символами, законами. ДП - это пр-во духовных идей, теорий, дух ценностей. ДП - это мыслительная деятельность людей, происходящая во внутреннем, т.е. идеальном мире человека, который представляет собой отражение реального мира. Отражая реальный мир, идеальный мир человеческих понятий обладает существенной самостоятельностью, но оторваться от своей матер природы он не может, поскольку этому мешают : 1. Его материальное происхождение. 2. Его предназначение, поскольку основная функция дух жизни - это ориентация человека в мире., она направлена на изменение материальной жизни общества. Кроме того, продукты духовной деятельности - идеи, нормы, идеалы - чтобы стать объектом всеобщего внимания и передаваться из поколения в поколение должны материализоваться, т.е. воплотиться в что-нибудь этакое: звук, предмет, символ, а также в знак. Так возникает новая реальность, которая обособляется от человека, и существует самостоятельно, и объективно. Будучи независимой от сознания конкретных людей эта объективная реальность вне сознания людей просто не существует. Например люди придумали символы, ноты, цифры, которые существуют объективно, но сами по себе без сознания и без мыслительной деятельности людей ничего не значат.

Принципиальное различие между материальной и духовной деятельности людей сводится к следующему:

1. Духовные потребности человека, в отличие от других не заданы биологически. Потребность в освоении науки, культуры сама по себе не возникает. Она формируется и развивается социальным окружением индивида в процессе его воспитания и образования. Именно поэтому потребность в образовании у человека возникает лишь в определенной социальной среде.

2. Особенности дух потребностей заключаются в том , что они не имеют предела роста, в отличие от материальных потребностей.

3. Конечным продуктом ДП являются идеальные образования. Продуктом МП являются всякие вещи.

4. Материальные и дух богатства принципиально различны. Идеальные образования имеют всеобщий характер потребления . Поэтому 6-ю хлебами нельзя накормить 1000 человек, а 6-ю идеями - можно обогатить внутренний мир. ( хотя сытый голодного не разумеет прим автора) Принципиальным отличием духовного пр-ва от материального является то, что применяемые в нем средства труда (идеи, образы) невозможно отделить от непосредственного производителя.

5. Духовная деятельность самоценна .

6. В МП ценится не созидатель, а обладатель. В ДП наоборот.

7. В сфере МП большинству членов общества навязывается сам труд, продукты этого труда изымаются. В ДП все происходит наоборот. ДП формируется при участии людей, профессионально занимающихся умственным трудом. Рез-том ДП являются идеи, теории, образы, дух ценности, дух связи индивидов, и наконец, сам человек.

86. 86. Соціальні інститути та їх роль у житті суспільства. 38

Социальный институт или общественный институт (лат. institutum) — любая общественная структура или порядок общественного устройства, определяющие поведение некоторого подмножества членов того или иного сообщества. Институты характеризуются своими возможностями влиять на поведение индивидов посредством установления правил, определяющих такое поведение

В общественных науках (прежде всего, в социологии и юриспруденции) понятие «институт» трактуется более широко, чем термин «организация», поскольку оно не всегда предполагает наличие чётко выраженной структуры и кодифицированных правил поведения членов института.

Словосочетание «социальный институт» употребляется в самых разнообразных значениях. Говорят об институте семьи, институте образования, институте здравоохранения, институте государственной власти, институте религии и т. д. Очередь за товарами потребления также будет являться социальным институтом.

Социальный институт или общественный институт — это постоянно повторяющиеся и воспроизводящиеся отношения людей (например: институт брака, институт семьи, институты государственного администрирования), это устойчивая совокупность людей, групп, учреждений, деятельность которых направлена на выполнение конкретных общественных функций; строится эта деятельность на основе определённых норм, правил. Примеры: семья, государство, учреждения образования, здравоохранения.

Различают 4 сферы жизнедеятельности общества, в каждую из которых входят различные общественные институты и возникают различные общественные отношения.

Общественные отношения — это многообразные связи между группами, классами, нациями в процессе социальной, экономической, политической и духовной деятельности. Эти связи должны быть устойчиво повторяющимися, безличными (формальными), затрагивающими важные стороны жизни.

Сферы жизнедеятельности общества

Экономическая — отношения в процессе производства (производство, распределение, потребление материальных благ). Институты, относящиеся к экономической сфере: частная собственность, рынок и рыночная конкуренция.

Социальная — отношения между различными социальными и возрастными группами; деятельность по обеспечению социальной гарантии. Институты, относящиеся к социальной сфере: коммунальные службы, образование, система здравоохранения, система социального обеспечения, предприятия связи, предприятия досуга.

Политическая — отношения между гражданским обществом и государством, между государством и политическими партиями. Институты, относящиеся к политической сфере: государство, парламент, правительство, судебная система, политические партии, СМИ.

Духовная — отношения, возникающие в процессе создания духовных ценностей, их сохранения, распространения, потребления. Институты, относящиеся к духовной сфере: учреждения системы образования, науки, театры, музеи.

Социальные институты - это организованная система связей и социальных норм, которая объединяет значимые общественные ценности и процедуры, удовлетворяющие основные потребности общества. Или социальный институт (от лат. institutum - установление, учреждение)- исторически сложившаяся, устойчивая и закрепленная в нормах морали (нравственности), права система общественных отношений, например, семья, образование, государство, право, собственность, наука, экономика, политика, армия и т.д. Они не только обеспечивают достижение главных преимуществ (предсказуемость, надежность, регулярность и т.д.). Социальные институты дают основание надеяться не только на то, что та или иная потребность будет так или иначе удовлетворена, но и на то, что данная цель будет достигнута на качественном уровне.

Все это позволяет нам в данном случае сделать акцент лишь на том особом, специфическом, что характеризует институализированные формы социальных взаимодействий. Рассматривая социальные связи, мы упомянули об утверждении, что "человек тысячами невидимых нитей связан с людьми, с обществом". Продолжая эту аналогию можно сказать, что социальные институты в системе социальных связей наиболее крепкие, они в решающей степени предопределяют ее жизнеспособность. Именно институциональный, т.е. утвердившийся, отлаженный и регулярный аспект социальной жизни является решающим фактором, определяющим уровень жизнедеятельности личности и общества в целом. Соответственно для социологии институты - наиважнейшие объекты анализа.

Благодаря чему же социальные институты приобретают такую устойчивость, регулярность, а поведение человека в системе социальных институтов - предсказуемость, четкость в исполнении функций? Возьмем институт образования. Овладение определенными знаниями, накопленными предыдущими поколениями, является одним из важнейших условий динамичного развития общества, жизненного успеха личности. Но как институт образование сложилось не сразу. Родители от случая к случаю передавали какие-то знания, умения, навыки своим детям. Дети нередко сами наблюдали: кто за кузнецом, кто за ткачом и т.д. Но насколько надежен этот путь овладения знаниями, накопления опыта? Дает ли он необходимый уровень подготовки, охватывает ли достаточное количество всех молодых людей?

Образование как институт отличается от случайных социальных связей, имеющих отношение к передаче знаний, прежде всего такими чертами как:

а) постоянное и глубокое взаимодействие между участниками этой связи, в отличие от случайных, поверхностных контактов;

б) четкое определение функций, прав и обязанностей, обеспечивающее высокую степень срабатываемости, взаимодействия каждого из участников связи (учителя и ученика);

в) регламентация и контроль за этим взаимодействием;

г) наличие специально подготовленных людей для передачи знаний молодежи;

д) концентрация ими своих усилий прежде всего на этой деятельности (профессионализация ) и т.д. и т.п. - это только несколько элементов, которые составляют принципиальные преимущества образования как института от образования, которое осуществлялось в ненормированных формах.

Социальный институт - это устойчивый комплекс формальных и неформальных норм, правил, принципов, регулирующих различные сферы человеческой жизнедеятельности и организующих их в систему социальных статусов и ролей. Подразумевает организации (университеты, школы, детские сады), совокупность лиц (учителя, воспитатели, профессора), систему санкций: поощрений и наказаний, стандартизированных образцов поведения и материальных средств.

Каждый социальный институт имеет:

Установки и образцы поведения как распределение прав, обязанностей и ответственности, как распределение статусных ролей, как набор ценностей и целей. Для института семьи - это привязанность, лояльность, ответственность, уважение; для института государства - послушание, лояльность, субординация, легитимность; для института образования - любовь к знаниям, посещаемость;

Символические культурные признаки как образное обозначение закрепления сложившейся системы отношений. Например, для института семьи - обручальное кольцо, брачный ритуал; для института государства - флаг, герб, национальный гимн, печать; для института образования - школьная эмблема, школьная песня, учебники;

Утилитарные культурные признаки как предметы искусственной среды обитания, созданные людьми для удовлетворения своих жизненно важных потребностей, обеспечивающих нормальное функционирование институтов. Например, для института семьи - дом, квартира, мебель; для института государства - общественные здания, общественные работы, бланки и формы; для института образования - классы, библиотеки, стадионы;

Кодекс устный и письменный - как совокупность правил, норм поведения, а также санкций за их неисполнение. Например, для института семьи - семейные запреты и допущения; для института государства - конституция, законы; для института образования - правила учащихся;

Идеологию как систему господствующих взглядов и теорий, характеризующих деятельность людей, института в целом. Например, для института семьи - это любовь, совместимость, индивидуализм; для института государства - государственное право, демократия, патриотизм; для института образования - академическая свобода, прогрессивное образование, равенство при обучении.

Перечисленные признаки социального института свидетельствуют о том, что именно в рамках института социальное взаимодействие как глубокое, сопряженное взаимодействие между людьми по поводу того или иного предмета связи (образования или здоровья, труда или науки) приобретает регулярный, самовозобновляющийся, высококачественный характер.

Институализированные социальные связи могут быть формальными и неформальными. Так, институт дружбы имеет многие признаки социального института. Дружба - один из элементов, характеризующих жизнь любого общества, становится обязательным, устойчивым явлением человеческого общества. Регламентация в дружбе достаточно полная, четкая и подчас даже жестокая. Обида, ссора, прекращение дружеских связей - своеобразные формы социального контроля в институте дружбы. Но эта регламентация никак не оформлена в виде законов, административных указаний. У дружбы есть ресурсы (доверие, симпатия, продолжительность знакомства), но нет учреждений. Она отличается от любви, от взаимоотношений с коллегами по работе, от братских отношений, но здесь нет четкого профессионального закрепления статуса, прав и обязанностей партнеров.

Формальные социальные институты имеют общий признак: взаимодействие между субъектами осуществляется на основе формально оговоренных правил, законов, регламентов, положений. Если социальные институты - "могучие канаты" системы социальных связей, то формальные социальные институты - это "металлический каркас", определяющий прочность общества. Социальные институты выполняют следующие функции в обществе.

Функция закрепления и воспроизводства общественных отношений. Каждый институт обладает системой норм и правил поведения, закрепленных, стандартизирующих поведение своих членов и делающих это поведение предсказуемым. Социальный контроль обеспечивает порядок и рамки, в которых должна протекать деятельность каждого члена института. Тем самым институт обеспечивает устойчивость структуры общества. Кодекс института семьи предполагает, что члены общества делятся на устойчивые малые группы - семьи. Социальный контроль обеспечивает состояние стабильности каждой семьи, ограничивает возможность ее распада. Распад семьи - это хаос в сексуальной жизни и невозможности качественного воспитания детей.

Регулятивная функция. Она состоит в том, что обеспечивает регулирование взаимоотношений между членами общества путем выработки шаблонов поведения. Вся жизнь человека протекает при участии разных социальных институтов. Что бы человек не делал, какой-либо социальный институт регламентирует его деятельность. Следовательно, человек с помощью социальных институтов демонстрирует предсказуемость и стандартное поведение, выполняет ролевые требования и ожидания. Такое регулирование необходимо для совместной деятельности.

Интегративная функция. Эта функция включает процессы сплочения, взаимозависимости и взаимной ответственности членов. Это происходит под воздействием институализированных норм, ценностей, правил, системы ролей и санкций. Интеграция упорядочивает систему взаимодействий. Это приводит к повышению устойчивости и целостности элементов социальной структуры.

Транслирующая функция. Общество не может развиваться без передачи социального опыта. Каждый институт для своего нормального функционирования нуждается в приходе новых людей. Это происходит путем расширения социальных границ института и смены поколений. Следовательно, в каждом институте предусмотрен механизм социализации к его ценностям, нормам, ролям. Семья, воспитывая ребенка, ориентирует его на жизненные ценности, которых придерживаются его родители. Государство стремится привить нормы повиновения и лояльности гражданам.

Коммутативные функции. Информация, произведенная институтом должна распространяться как внутри института (с целью управления и контроля за соблюдением социальных норм), так и во взаимодействии между институтами. Эта функция имеет свою специфику - формальные связи. У института средств массовой информации - это основная функция. Научные учреждения активно воспринимают информацию. Коммутативные возможности институтов неодинаковы: одним они присущи в большей степени, другим - в меньшей. Функции институтов ожидаемы и необходимы. Они формируются и декларируются в кодексах, закреплены системой ролей и статусов. Если институт не справляется с выполнением своих функций, то его ждет дезорганизация и изменение. Необходимые функции могут быть присвоены другим институтам.

87. Наряду с принципом субстанциального единства мира и принципом развития общетеоретический принцип детерминизма является фундаментальным принципрм философского учения о бытии. Если принцип субстанциального единства мира дает ответ на вопрос о том, является ли мир единым или множественным и что лежит в основе его единства, если принцип развития дает ответ на вопрос о том, остается ли мир всегда тождественным себе или он постоянно претерпевает изменения, то принцип детерминизма содержит ответ на вопрос, обусловлены ли явления мира в своем существовании и развитии, имеет ли эта обусловленность регулярный, упорядоченный или произвольный, неупорядоченный характер. Другими словами, это вопрос о том, выступает ли мир в своем существовании и развитии как упорядоченный Космос или неупорядоченный хаос. Ответ на последний вопрос, как и ответы на первые два, всегда интересовал философов, начиная с античности; в зависимости от этого ответа философские учения распадались на два направления: философский детерминизм и философский индетерминизм.

Первоначально смысл слова "детерминация" был связан с буквальным его значением и имел антропоморфный характер. Термин "детерминация" происходит от латинского determinare, означающего "определять", "отделять", "отграничивать", и в этом смысле он обозначал операцию определения предмета через выявление и фиксацию его признаков, отделяющих один предмет от другого. Ясно, что детерминация в этом смысле обязательно предполагает существование познающего субъекта. Позже детерминацию в философии стали понимать в объективном смысле, как формирование, становление объективных признаков предмета под действием объективных факторов. Но такое изменение употребления термина "детерминация" путем приписывания ему объективного статуса с необходимостью вело и к изменению его смыслового значения. Детерминация в объективном смысле уже означает не определение, ограничение или отделение, а обусловливание одних явлений, процессов и состояний другими явлениями, процессами и состояниями, в результате чего первые и приобретают определенные признаки, которые можно зафиксировать в определениях. Именно это объективное значение термина "детерминация", характеризующее существование в мире отношения объективного обусловливания, и имеет в виду современная философия, когда утверждает детерминированность всех объективных явлений.

Детерминизм - это учение о всеобщей обусловленности объективных явлений. В основе такого представления о мире лежит универсальная взаимосвязь всех явлений, которая, с одной стороны, является проявлением субстанциального единства мира и способом его реализации, а с другой - следствием и предпосылкой универсального характера развития.

Исходной категорией детерминизма оказываются понятия связи и взаимодействия. Взаимодействие проявляет себя во взаимном изменении вещей. В нем вещи оказываются теми факторами, через действие которых и реализуется отношение детерминации. Существование всеобщей универсальной взаимосвязи всех явлений и является исходной предпосылкой принципа детерминизма. Детерминизм есть общее учение, признающее существование универсальной взаимосвязи и отрицающее существование каких-либо явлений и вещей вне этой универсальной взаимосвязи (см.: Кедров Б. М. "Научная концепция детерминизма" // "Современный детерминизм, законы природы". М., 1973. С. 8).

Однако содержание принципа детерминизма не исчерпывается этим. Философский детерминизм предполагает также определенную концепцию природы и структуры отношений детерминации, находящую свое выражение в учении о причинности, необходимости (в ее соотношении со случайностью), закономерности, многообразии типов и видов отношений детерминации, существующих в мире, и в решении ряда других проблем.

В более развернутом виде общетеоретический принцип детерминизма может быть представлен в совокупности следующих тезисов:

1. Тезис о всеобщей обусловленности материальных систем и процессов, посредством которых каждая конкретная вещь приобретает и сохраняет свои характерные признаки и которая объясняет изменение явлений. Как справедливо замечает Я.Ф. Аскин, в рамках этого тезиса "детерминизм - это отношение, выражающее зависимость вещей (свойств вещей, отношений между ними, событий, процессов, состояний) в их существовании и изменении от любых факторов" (Аскин Я.Ф. "К вопросу о категориях детерминизма" // "Современный детерминизм и наука". Т. 1. Новосибирск, 1975. С. 44 - 45).

2. В основе всего многообразия отношений детерминации (или обусловливания) лежит генетическая, причинная производительность. Каждое событие имеет свою причину, каждое событие порождается, производится другим событием, и этот процесс порождения сопровождается переносом вещества, движения и информации. Иными словами, принцип детерминизма в качестве своего обязательного компонента включает принцип причинности.

3. Тезис о многообразии типов детерминации и существовании непричинных отношений детерминации. Это означает, что принцип детерминизма не сводит все отношения детерминации к причинной детерминации, но постулирует существование многообразия типов отношения детерминации, непосредственно не сводимых к причинности. В то же время причинная детерминация оказывается основанием для существования всех других типов детерминации.

4. Тезис о закономерности или регулярности отношений обусловливания: процесс обусловливания имеет регулярный упорядоченный характер. Он подчиняется законам, имманентным схемам бытия, внутренне присущим отношениям между явлениями. Согласно этому тезису, каждое явление, событие подчиняется закономерным отношениям в процессе своего существования и изменения.

Требует разъяснения отношение между вторым тезисом, в котором постулируется принцип причинности, и третьим тезисом, в котором утверждается существование в мире непричинных типов обусловливания или детерминации. На первый взгляд может показаться, что эти тезисы находятся в отношении противоречия. Во втором тезисе утверждается всеобщий характер причинности, а в третьем - существование в мире непричинных типов обусловливания. Если истолковывать содержание третьего тезиса о существовании в мире наряду с каузальностью явлений, не имеющих причин, то действительно мы сталкиваемся с логическим противоречием. Однако в действительности в третьем тезисе лишь утверждается, что, хотя каждое явление имеет причину, многообразие отношений между явлениями не исчерпывается отношениями причинения, существуют и другие виды отношений объективного обусловливания, знание которых в равной степени важно для успешной познавательной и практической деятельности человека. Поэтому принцип закономерности находит свое проявление как в отношениях причинной, так и в отношениях непричинной детерминации. В этом плане принцип закономерности оказывается шире по своему объему, чем принцип причинности.

Требует пояснения и соотношение понятий причинности и принципа детерминизма. Из приведенного выше определения принципа детерминизма следует, что понятие причинности рассматривается как необходимая составная часть принципа детерминизма и что последний утверждает о мире нечто большее, чем принцип причинности.

В нашей литературе имеет место тенденция к отождествлению принципа причинности и принципа детерминизма. Например, в "Философской энциклопедии" детерминизм определяется "как учение о всеобщей причинной материальной обусловленности природных, общественных и психических явлений" (Ярошевский М. "Детерминизм" // "Философская энциклопедия". Т. 1. М., 1960. С. 464). При таком отождествлении причинности и детерминизма само использование термина "детерминизм" оказывается излишним. Более логично в таком случае для обозначения учения о регулярной обусловленности использовать термин каузализм. Кроме того, такое отождествление ведет к исключению самой возможности существования непричинных типов и видов обусловливания, а значит, и к исключению возможности существования непричинных законов, что противоречит реальной практике науки.

Отождествление причинности и детерминизма имеет исторические корни и содержит в себе зерно истины. Рациональным моментом в нем является мысль о неразрывности принципа детерминизма и принципа причинности. Отрицание причинности с необходимостью ведет к отказу от материалистического детерминизма. Однако сведение детерминизма только к учению о причинности значительно обедняет концепцию философского детерминизма.

Альтернативной детерминизму позицией является индетерминизм (см.: Огородников В. П. "Познание необходимости. Детерминизм как принцип научного мировоззрения". М., 1985, раздел "Индетерминизм и метафизика против науки"). Существуют различные формы индетерминизма, но все они связаны либо с отрицанием принципа причинности, либо с отрицанием объективного характера отношений детерминации. Последний вариант индетерминизма характерен для философии Д. Юма и И. Канта. Не отрицая значения категорий детерминизма в научном познании, они проводят субъективистскую линию в трактовке природы причинности, необходимости, закономерности: регулярность и обусловленность присущи только нашему восприятию мира, но не самому миру.

В современной западной философии весьма распространена доктрина, сторонники которой отвергают принцип причинности, но принимают принцип закономерности. Иногда эту доктрину обозначают термином "номологический детерминизм" (от греч. "nomos" - закон). Но фактически эта доктрина является скрытой формой индетерминизма, поскольку, как уже говорилось, исключение принципа причинности ведет к индетерминизму, так как отношения обусловливания тем самым лишаются субстанциальной материальной основы.

Изучающий проблемы детерминизма должен иметь в виду многозначность употребления термина "детерминизм" как в отечественной, так и в зарубежной литературе, а поскольку термины "детерминизм" и "индетерминизм" являются антонимами, эта многозначность оказывается характерной и для употребления термина "индетерминизм". Так, широко распространено употребление термина "детерминизм" для обозначения одной из исторических форм детерминизма - лапласовского детерминизма, в котором детерминированность явлений отождествляется с их однозначной предсказуемостью. Соответственно те философы, которые отрицают лапласовский детерминизм, должны именоваться "индетерминистами", хотя отрицание лапласовского детерминизма не связано однозначно с отрицанием принципа всеобщей обусловленности, причинности, закономерности и, следовательно, не обязательно ведет к доктрине философского индетерминизма.

В полном объеме сущность диалектической концепции детерминизма раскрывается с опорой на ряд философских категорий, к которым относятся прежде всего такие, как "причина" и "следствие", "закон" и "закономерность", "сущность" и "явление", "необходимость" и "случайность", "свобода", "возможность", "действительность" и др.

88. 88. Соціальна філософія Франкфуртської школи.

Франкфуртская школа берет свое начало в 20-х гг. с Института социальных исследований. Директорами института были австро-марксист Карл Грюнберг, Фридрих Поллок и затем Макс Хоркхаймер

Франкфуртская школа - неомарксистская социально-философская и социологическая концепция, в основе которой лежит антипозитивизм и проблематика отчуждения и рациональности, критикующая поздний капитализм и доминирование в нем "авторитарной личности" с ее антидемократическими методами управления. Франкфуртская школа в немецкой философии и социологии 20 века, возникла в начале 30-х гг центр - Институт социальных исследований во Франкфурте-на-Майне (с 1931, в 1934-39 в Женеве и Париже, в 1939-46 в условиях. Идеи франкфуртской школы в последствии стали причиной геноцида в Камбодже и молодежной революции 1968 года. Представители: Теодор Адорно, Герберт Маркузе, Харкхаймер, Лукач, Рихард Зорге, Юрген Хабермас. Основная работа Т.Адорно "Авторитарная личность". Здесь изучалась связь между социальным положением человека и его идеологическими представлениями. Типичные черты авторитарной личности: антисемитизм, расизм, консерватизм в экономических и политических вопросах, некритическое отношение к групповым авторитетам, их идеализация, стремление проявить и наказать тех, кто не разделяет почтения к этим авторитетам, склонность к суеверию, вере в судьбу, повышенная чувствительность с проявлением силы и твердости. Авторитарная личность не проявляет гуманного отношения и неуступчива, механически подчиняется общим ценностям, подражает авторитетам, ненавидит всяких оппонентов, аутсайдеров, склонна к предрассудкам и стереотипам. Для фрункфуртцев характерна психологизация социальных отношений. Они изучают отчуждение личности, угнетение, ее агрессивность. Считают, что авторитаризм является естественным проявлением западной цивилизации. Рассмотрим подробнее социологические идеи франкфуртской школы.

1. Франкфуртская школа: краткий обзор Итак, франкфуртская школа - одно из наиболее влиятельных течений в неомарксизме, организационно оформившееся в 30-е гг. на базе возглавлявшегося Хоркхаймером (с 1931 г.) Института социальных исследований во Франкфурте-на-Майне и руководимого им (с 1932 г.) "Журнала социальных исследований". В 1934 - 1939 гг. институциональный центр франкфуртской школы располагался в Женеве, затем в Париже (при Высшей нормальной школе); с 1939 г в США (при Колумбийском университете); с 1949 г в ФРГ, во Франкфурте-на-Майне. Главные теоретики франкфуртской школы - Хоркхаймер, Адорно, Фромм, Маркузе, Хабермас; ее видными представителями являлись также Л. Левенталь и Ф. Поллок - первое поколение, А. Шмидт,

Нередко концепции представителей Франкфуртской школы причисляют к социальной философии. Такой подход выходит за рамки социологии: представители этого направления тяготеют скорее к междисциплинарным

исследованиям. Тем не менее трудно представить себе историю социологии без работ классиков Франкфуртской школы. Они внесли огромный вклад в развитие этой науки, подвергнув глубокой критике традиционную социологическую теорию. Специфичен язык, которым написаны работы франкфуртцев. Продолжая традиции К. Маркса, они используют яркие выражения, не характерные для академических работ. Теории представителей Франкфуртской школы часто называют «неомарксизмом». Важным вкладом Франкфуртской школы в теоретическую социологию является критика марксистской теории, попытка обогатить ее психологическим содержанием, представлениями о личности современного человека. Франкфуртская школа всегда оставалась независимой от каких бы то ни было политических партий. К Франкфуртской школе в разное время примыкали М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе, Э. Фромм, В.

Беньямин, Л. Левенталь, Ф. Вайль, К.А. Виттфогель, Ф. Поллок, К. Корш, Х. Арендт. Последователями франкфуртцев можно считать Ч. Р. Миллса в американской социологии и Ю. Хабермаса в немецкой. В данном курсе изучаются воззрения самых ярких представителей школы: М. Хоркхаймера, Т. Адорно, Г. Маркузе, а также Э. Фромма.

Институт социальных исследований во Франкфурте. С 1951 по 1953 годы Хоркхаймер был ректором Франкфуртского университета, затем – приглашенным профессором Чикагского университета. В 1966 году переехал в Швейцарию. В последнее десятилетие своей жизни Хоркхаймер писал менее радикальные работы, проявлял интерес к религии. Влияние его идей особенно ощутимо в работах Ю. Хабермаса.

Т. Адорно – главный теоретик франкфуртцев в области культуры, особенно музыкальной, а также эстетики. Его анализ музыки вышел далеко за рамки критики ее идеологического содержания. С 1959 года Адорно становится содиректором Института социальных исследований во Франкфурте, в 1964 году избирается председателем Германского социологического общества.

4. Источники идей представителей франкфуртской школы У К. Маркса франкфуртцы взяли основное методологическое «оружие» – критику современного общества, идеологий, оправдывающих власть и господство. Понятие «ложного сознания» как результата определенных общественных отношений и диалектика, которую К. Маркс наполнил общесоциологическим и историко-политическим содержанием, берутся на вооружение всеми теоретиками Франкфуртской школы.

Понятие отчуждения К. Маркса было адаптировано ими к критике современного общества. Отчуждение – одна из важных методологических категорий К. Маркса: • отчуждение создается в процессе принудительного труда; • отчуждается родовая сущность человека, превращаясь в чуждую ему сущность; человек отчуждается от других людей и от самого себя; • преодоление отчуждения возможно только через освобождение труда.

Теоретиками Франкфуртской школы использовались следующие идеи З. Фрейда: • представление о структуре человеческой психики; • некоторые положения психопатологии, позволяющие обрисовать негативное влияние современного общества на человека и трудности на пути развития революционного сознания; • представление о возможностях психического освобождения. Теорию формальной рациональности М. Вебера также можно считать одним из интеллектуальных источников

работ Франкфуртской школы. Теория включает следующие положения: • одним из основных процессов современного общества является процесс рационализации социального действия — вытеснения ценностно-рационального, традиционного и аффективного действия; • рациональность выступает как самоцель – это судьба западной цивилизации и путь всемирно-исторического процесса; • развитие науки представляет собой чистое воплощение принципа рациональности; • основными механизмами процесса рационализации являются формализация и калькулируемость; • способы ведения хозяйства, управление во всех сферах социальной жизни, образ мышления людей рационализируются; • роль религии и церкви в жизни общества уменьшается («расколдование мира»). Основные идеи теоретиков франкфуртской школы Теория «порочной цивилизации». В «Диалектике просвещения» история предстает как процесс нарастающего отчуждения, достигающего своего максимума в эпоху «позднего капитализма». Центр внимания теоретиков

Франкфуртской школы – современное им капиталистическое общество. Система господства, созданная в таком обществе, признается глубоко порочной и губительной для человеческой личности. Господство социальных и культурных структур над людьми является, с точки зрения авторов, результатом особого пути исторического развития, не характерного для всего человечества. Самое печальное, по мнению франкфуртцев, – то, что люди в большинстве своем не понимают и не чувствуют болезней современного общества, в котором живут. Понятия рациональной тотальности и рационализации как основы «просвещения». Просвещение как рациональное овладение природой включает: • расщепление изначальной целостности природы на субъект и объект; • разделение социальных отношений на отношения господства и подчинения; • саморасщепление индивида: подавление чувственных переживаний абстрактными представлениями о себе. В результате этих процессов происходит полное отчуждение человека от природы, общества, других людей и самого себя. Рациональность и разум в концепциях теоретиков франкфуртской школы. Под рациональностью здесь имеется в виду процесс рационализации и формализации, характерный для западной цивилизации и понятый в веберовском духе. Под разумом – позитивная рациональность, гуманистическая разумность, изначально присущая человеческой цивилизации, принципами которой надо руководствоваться, чтобы противостоять негативным тенденциям технократической капиталистической культуры.

Франкфуртцы не принимали позитивизм главным образом потому, что считали невозможным вынести человеческие ценности за рамки научного исследования. А также потому, что позитивизм претендует на бытие единственным эталоном достоверности и точности для всех научных дисциплин. По мнению мыслителей Франкфуртской школы, необходимо сфокусировать свое внимание, прежде всего на человеческой деятельности, ее воздействии на социальные структуры. Позитивизм способствует: • невниманию к роли действующих субъектов; • овеществлению социального мира (абсолютизации фактов); • математизации мышления; • идеологическому консерватизму (он не в состоянии бросить вызов существующей системе, а зачастую и поддерживает существующий социальный порядок); • пассивности индивида и социального ученого. Заключение Теории, разработанные так называемой "

Франкфуртской школой", наложили решающий отпечаток на всю современную леворадикальную мысль, можно даже сказать, стали ее идейной основой. Более того, без хотя бы самого общего представления о концепциях этого философского течения невозможно понять историю современного Запада, круг вопросов и проблем, интересовавший мыслящих людей на протяжении ХХ века и интересующий их до сих пор. Речь идет о таких темах, как отчуждение, тоталитарность, одномерность Франкфуртцы не принимали позитивизм главным образом потому, что считали невозможным вынести человеческие ценности за рамки научного исследования. А также потому, что позитивизм претендует на бытие единственным эталоном достоверности и точности для всех научных дисциплин. По мнению мыслителей Франкфуртской школы, необходимо сфокусировать свое внимание, прежде всего на человеческой деятельности, ее воздействии на социальные структуры. Позитивизм способствует: • невниманию к роли действующих субъектов; • овеществлению социального мира (абсолютизации фактов); • математизации мышления; • идеологическому консерватизму (он не в состоянии бросить вызов существующей системе, а зачастую и поддерживает существующий социальный порядок); • пассивности индивида и социального ученого. Заключение Теории, разработанные так называемой "

Франкфуртской школой", наложили решающий отпечаток на всю современную леворадикальную мысль, можно даже сказать, стали ее идейной основой. Более того, без хотя бы самого общего представления о концепциях этого философского течения невозможно понять историю современного Запада, круг вопросов и проблем, интересовавший мыслящих людей на протяжении ХХ века и интересующий их до сих пор. Речь идет о таких темах, как отчуждение, тоталитарность, одномерность

89. 89. Філософія історії: предмет, сутність, етапи історичного становлення.99

Філосо́фія істо́рії або історіосо́фія — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичним пізнанням.[1] Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія.

З одного боку, філософія історії є незаперечною і повноправною складовою частиною системи філософського знання, з іншого — на вагомих підставах входить до числа форм історичного пізнання і є, у певному розумінні, найпохилішою з усіх теоретичних дисциплін історичного плану.

Зміст, структура і функції філософії історії істотно модифікувалася на різних етапах її розвитку. Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, суб'єктом і носієм філософських уявлень про історію стає вже не тільки і не стільки народ в цілому, а й окрема особа. Звичайно, останньою обставиною зумовлено те, що рух історичного часу тлумачиться неоднозначно; або як вічне повернення або як висхідна лінія поступальних суспільних змін, або ж, навпаки, як низхідна лінія змін регресивних. Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві формуються три найважливіші напрями лінійної філософії історії: прогресистський, регресистський, циклічний.

Предмет філософії історії можна поділити на дві основні сфери. Перша сфера — онтологія історії вивчає питання про рушійні сили, основні етапи історичного процесу, його сенс і мету, роль і місце людини в історії. Друга — гносеологія історії (критична філософія історії, аналітична філософія історії) вивчає умови, можливості, способи і форми історичного пізнання, відтворення історичного процесу таким, яким він відбувався насправді. Онтологія історії досягла найвищого розквіту у ХІХ — на початку ХХ ст., коли була запропонована ціла низка найрізноманітніших за підходами, але однакових за своєю глобальністю моделей «всесвітньої історії». Від 1930-х рр. завдяки працям Р. Арона, А. Данто, Ґ. Вайта фокус дослідницької уваги зсунувся в бік гносеологічної проблематики. Наслідком цього стало формулювання принципової неможливості встановлення об'єктивного перебігу історичного процесу, а лише його умовної, суб'єктивної реконструкції.

Філософію історії не слід плутати з історіографією, що вивчає історію як академічну дисципліну й у такий спосіб стосується методів і практик пізнання, а також їхнього розвитку протягом історичного розвитку.

Філософія історії є відносно самостійною областю філософського знання, присвяченою осмисленню якісної своєрідності суспільства в його відмінності від природи. Предметною сферою філософських роздумів є дослідження громадського життя, передусім, під кутом зору світоглядних проблем, центральне місце серед яких займають смысло-жизненные питання. Філософія історії аналізує проблеми сенсу і мети існування суспільства, його генезису, доль і перспектив, спрямованості рушійних сил і можливих закономірностей його розвитку. Сам термін "філософія історії" уперше спожив Вольтер, маючи зважаючи на універсальний, історичний огляд людської культури. У Гердера філософія історії конструюється в окрему дисципліну, що відповідає на питання, : чи існують позитивні і незмінні закони розвитку людського суспільства, і якщо існують, то які ці закони?

Існують різні підходи до пояснення об'єкту і предметних областей філософії історії. Розглянемо ж деякі широко поширені точки зору з цієї проблеми. Початок філософії історії в європейській культурі поклав Августин Аврелий (IV ст. н. э) своєю знаменитою працею "Про град Божий". Центральною подією, що поклала почало історичному процесу, з точки зору Августина, являється гріхопадіння перших людей Адама і Єви. Історія в концепції Августина розглядається як тривалий цілеспрямований процес "порятунку" людства, отримання ним втраченої єдності з Богом, отримання "Царства Божого".

Августиновская концепція історичного процесу панувала в європейській філософії до XVIII ст. Філософія історії як світська наука формується в XVIII - XIX вв., і в цей час вона стає теорією історичного розвитку. Філософи прагнули сформулювати мету, рушійні сили і сенс історичного процесу. Просвітники 18 віків розробили теорію прогресу (Кондорсе), висунули ідею і єдності історичного процесу (Гердер), заклали основи історії культури (Вольтер).

Найбільш розгорнуто вона була представлена в системі Гегеля, який зв'язував філософсько-історичні дослідження з вивченням сенсу історії, з пошуками законів історії, спрямованістю історичного розвитку, можливістю передбачення майбутнього. У гегелівській концепції історичного процесу ще сильно відчувається вплив релігійно-філософського підходу до розвитку суспільства. Для нього, також, як і для усієї релігійної філософії історії, характерними є провиденциализм (від латів. providentia - провидіння; історія як прояв волі бога) і эсхатологизм (від греч. eshatos - останній, крайній; уявлення про передзадані кінцеві долі світу і людини). Проте, у вченні Гегеля вже яскраво проявляється характерна особливість світської філософії історії : співучасть людини в історичному процесі, пошук субстанції історії, розгортання в часі, спадкоємність традиції і новаторство в різних культурах. Але загалом, в ідеалістичних концепціях історична діяльність людей виявляється виключно втіленням тих або інших ідей (духу).

Істотний поворот в осмисленні історичного процесу стався у вченні До. Маркса і Ф. Енгельса. Маркс і Енгельс запропонували концепцію матеріалістичного розуміння історії. У рамках цієї концепції вирішальне значення в осмисленні громадського життя надається економічним і соціокультурним моментам, передусім, матеріальному виробництву і виробничо-економічним громадським стосункам. Матеріалістична концепція усуває усе надприродне, трансцендентальне, внеисторическое. По Марксу, люди самі творять історію, будучи одночасно і акторами, і авторами своєї всесвітньо-історичної драми.

Аж до кінця XIX століття досить популярною була концепція єдності історії людства. Багато чим здавалося, що будь-яке суспільство живе за тими ж самими правилами і законами, що інше. Завдяки дослідженням Миколи Данилевского ("Росія і Європа"), Освальда Шпенглера ("Захід Європи"), Арнольда Тойнби була розвинена концепція локальних суспільств (культурних організмах, цивілізаціях), що розвиваються самостійно і що спираються на свої власні цінності і цілі (у протилежність уявлення про існування єдиної культури і єдиного загальнолюдського розвитку : серед них називають західну, російську, ісламську, китайську і індійську).

Аналіз ходу історії показує, що він не суперечить формулі "і єдність, і різноманіття". Єдність (історії) і різноманіття (історичних типів, культур) не суперечать один одному. При усьому різноманітті сучасних суспільств контакти між ними стають усе більш багатосторонніми. Завдяки цим контактам визріває нова, всепланетна (космополітична) цивілізація.

Уявлення про сенс і спрямованість історії в ході розвитку самої людської історії істотно мінялися. Коротко це процес можна виразити так:

Античному мисленню чужа думка про спрямованість історичного процесу. Древні греки сприймали світ як завершений Космос з його гармонією і циклічністю. Скрізь вони бачили кругообіг, чи торкалося це Космосу або життя людини.

Круговий рух - це геометричний образ вічності (кільце не має ні почала, ні кінця) і тимчасовості (людина завжди знаходиться "десь", в даному "тепер"). Згідно з видатними античними філософами, у взаєминах вічності і часу пріоритет належить вічності. Час, по Платону, є образ вічності. Антична філософія історії - це філософія вічного становлення, вічного повернення, періодичних світових пожеж (Гераклит), душепереселения і душевоплощения (Платон).

Середньовічна християнська філософія історії (Августин) бачить в історії передусім теологічну проблему. Головною рушійною силою історії виявляється внеисторическое божественне провидіння. Прихід Христа, його страта, очікуване друге пришестя - це вузлові пункти історії світу, який до свого гріхопадіння знаходився в царстві вічності (ніхто не помирав) і який, пройшовши складний шлях очищення від досконалих їм гріхів, здатний повернутися у вічність. Історія має кінцевий пункт, але він досяжний лише тоді, коли людство стане Богочеловечеством.

Філософія Нового часу виробляє раціональні пояснення ходу історичних процесів. Сам розум визнається джерелом прогресу (Бэкон, Декарт), поступального, від менш досконалого до досконалішого, рухи суспільства. Все частіше час і хід історії вважаються лінійними процесами. Маркс (і історичний матеріалізм) також дотримується лінійної концепції розвитку історії, вважає, що послідовний прогрес суспільства від первісного до рабовласницького, феодального, капіталістичного і комуністичного суспільства забезпечується розвитком продуктивних сил.

У сучасній філософії історії концепції лінійного розвитку суспільства піддаються критиці (у Шпенглера, Тойнби). Сучасна історія, так само як і що пройшла, сприймається як результат творчості людей, де мають місце і прогрес і регрес, і світанки і заходи, численні розшарування і об'єднання, єдність і різноманіття. Багато філософів дотримуються нелінійної концепції історії суспільства. Зображувати нелінійну концепцію історії у вигляді геометричної лінії (чи ліній) неможливо, ніякі лінії не можуть виразити усе багатство історії.

Розглянуті концепції історії можна зображувати таким чином:

Проблема періодизації всесвітньо-історичного процесу.

Проблему періодизації історичного процесу в сучасній філософії історії можна розглянути з точки зору відмінності на його єдність, або на різноманіття історичних епох і часів.

Філософія Нового часу виробляє раціональні пояснення ходу історичних процесів. Сам розум визнається джерелом прогресу (Бэкон, Декарт), поступального, від менш досконалого до досконалішого, рухи суспільства. Все частіше час і хід історії вважаються лінійними процесами.

Спочатку, аналізуючи історію, її підрозділяють за хронологічним принципом. Тричленне ділення "всесвітньої історії" на Древню, Середню і Нову історію було запропоноване ще в 15 столітті (в епоху відродження). Тоді за цією схемою стояло уявлення про середні віки як про якусь похмуру "перерву" в ході історії ("темних віках" і пануванні релігії і забобону), що розділяє античність і Відродження. Це була одна з перших періодизацій - гуманістична періодизація історії.

Окрім хронологічного, в історіософії застосовували просторово - географічний принцип ділення. Оскільки впродовж тривалого часу всесвітньо-історичний процес складався з суми відносно самостійних процесів розвитку окремих країн, народів і держав, єств. шляхом склалася спеціалізація історії по геополітичному, регіональному чиннику (історія Європи і європейських країн, історія Близького Сходу, історія Індії, Китаю і тому подібне). Усі ці окремі процеси зливалися, проте, у всесвітню, або загальну, історію, що охоплює увесь всесвітньо-історичний процес, куди історія окремих країн і народів входять лише як окремі випадки. Але в цій всесвітній історії центральне положення у філософів історії Відродження, Нового часу займала Європа і європейська історія, виступаюча загальним критерієм цінностей, розвитку, прогресу для інших культур. Уявлення про всесвітньо-історичний процес в цілому в європейській філософії історії було пов'язано з "европоцентризм". Аж до кінця XIX століття ця концепція єдності історії людства була дуже популярна. Багато чим здавалося, що будь-яке суспільство живе за тими ж самими правилами і законами, що інше.

Основи наукової типізації історичного процесу заклав Гегель. Він вважав, що історію роблять люди, але в той же час в ній здійснюється деяка об'єктивна логіка. Східці історії - це етапи самопізнання світового духу, прогрес у свідомості свободи. При цьому кожен ступінь знаходить найбільш адекватне вираження у дусі певного народу, який і реалізує цей ступінь своєї історії. Гегель виділяв три таких історичних ступеню і відповідно три типи суспільства : східний світ, античність, німецький світ. Одночасно він бачив і усю складність стосунків кожного історичного типу з реальністю: різні країни в різній мірі утілюють сутнісні характеристики того або іншого історичного суспільства.

Розвитком вказаних раціоналістичних підходів до історії і єдності історичного процесу був також історичний матеріалізм. Маркс і Енгельс запропонували концепцію матеріалістичного розуміння історії, у рамках якої вирішальне значення в осмисленні громадського життя надавалося економічним і соціокультурним моментам, передусім, матеріальному виробництву і виробничий - економічним громадським стосункам. Матеріалістична концепція усуває усе надприродне, трансцендентальне, внеисторическое. Люди самі творять історію, будучи одночасно і акторами, і авторами своєї всесвітньо-історичної драми. У своєму аналізі історії Маркс також дотримується лінійної концепції її розвитку, вважає, що послідовний прогрес суспільства від первісного до капіталістичного і комуністичного станів забезпечується розвитком продуктивних сил. Поняттю "передісторії" відповідає панування первіснообщинної формації, древній історії - рабовласницькій, середній історії - феодальній, новій історії - капіталістичній. На перший план Маркс і висунув категорію суспільно-економічної формації, тобто ".. суспільство, що знаходиться на певному ступені історичного розвитку, суспільство зі своєрідним відмітним характером". Будучи якісно певною ланкою в ланцюзі історичного розвитку, кожна формація є діалектичною єдністю специфічного для неї способу произ-ва і породжуваних їм різноманітних надбудовних явищ (політики, художньої і інтелектуальної культури). Кожна формація має свої специфічні закони розвитку і в той же час є закономірним етапом загальноісторичного процесу. Послідовна зміна головних суспільно-економічних формацій - первіснообщинною, рабовласницькою, феодальною, капіталістичною і комуністичною - представляє об'єктивну закономірність і лежить в основі марксистської періодизації всесвітньої історії.

Завдяки дослідженням Миколи Данилевского ("Росія і Європа"), Освальда Шпенглера (1880-1936; "Захід Європи"), Арнольда Тойнби була розвинена концепція локальних суспільств (культурних організмах, цивілізаціях), що розвиваються самостійно і що спираються на свої власні цінності і цілі (в протилежність уявлення про існування єдиної культури і єдиного загальнолюдського розвитку. Так, Данилевский сформулював теорію загальної типології культур, або цивілізацій, згідно якої не існує всесвітньої історії, а є лише історія цих цивілізацій, що мають індивідуальний, замкнутий характер.

Шпенглер і Тойнби замінюють єдине уявлення про хід історії ("европоцентризм" - Старовина, первобытнообщинность, зародження історії, виникнення культури і цивілізації, Середні віки, Новий час, Сучасність - від простого до складного прямолінійний прогресивний розвиток) на різноманіття часів і життя культури і цивілізації. Культура - це жива історія, що проходить періоди розвитку - життя: народження - дитинство - зрілість, старість, міряй.

Шпенглер, один з основоположників сучасної філософії культури, був представником "філософії життя", яке він і прагнув утілити у своїй історико-філософській системі (морфології культури). Шпенглер висунув нову концепцію культури і розвитку історії (її періодизації - життя). Завдяки ній, він прагне розробити філософські підстави повнішого віддзеркалення історичної творчості народів. Спроба Шпенглера розсунути горизонти традиційної історичної науки, визначити місце європейської культури серед інших культур була пов'язана у нього, передусім, з різкою критикою основних постулатів західної історичної науки XIX ст. - европоцентризма, панлогизма, історизму, "лінійної" спрямованості. Шпенглер протиставляє їм вчення про множину рівноцінних по рівню досягнутої зрілості культур. Таких культур, по Шпенглеру, вісім - єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, "аполлоновская" (греко-римская), "фаустовская" (западно-европейская) і культура майи. Само їх існування і є свідоцтво не єдиного процесу світовій історії, а вираження лише єдності проявів життя у Всесвіті. Циклічна теорія розвитку повинна, по Шпенглеру, здолати механіцизм одновимірних еволюційних схем розвитку (лінійних схем розвитку історії і загальних періодів, епох історії для усіх культур: Старовина, Середньовіччя і тому подібне).

У Шпенглера рух історії розглядається як розвиток і закономірне перетворення (юність, розквіт, занепад) культурний - історичних форм. Культура, по Шпенглеру, - це що відрізняє епоху і, більше того, створює її як цілісність певна внутрішня єдність форм мислення, єдність стилістики, збережена у формах економічного, політичного, духовного, релігійного, практичного, художнього життя. У розвитку самобутньої культури зі своєю самобутньою історією Шпенглер виділяє наступні фази (епохи, внутрішню періодизацію) : мифосимволическую, ранню культуру, метафизико-религиозную високу культуру і пізню, скостенілу культуру, що переходить в цивілізацію. Увесь цикл життя самобутньої культури і цивілізації, вважає Шпенглер, триває в середньому близько тисячоліття.

Своєрідну концепцію історичного процесу розвитку суспільства запропонував німецький філософ Карл Ясперс (1883-1969). На відміну від Шпенглера і його послідовників, він робить акцент на тому, що людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку. Проте, науково довести це положення, на думку Ясперса, неможливо, як неможливо довести і протилежне. Допущення цієї єдності він називає постулатом віри (не сліпий, а розумною). Таким чином, Ясперс чітко заявляє про свою прихильність в поясненні історичного процесу до релігійної традиції. Історія, по Ясперсу, має свій початок і свій кінець. Її рух визначається силою Провидіння. Таким чином, Ясперс повертається до лінійної схеми історії.

Звертаючись до релігії, Ясперс вважає, що в явище Христа вірять тільки християни, тільки для них воно є осьовою (центральним) подією історії. Весь інший світ, індусько-буддійський, мусульманський залишається як би в стороні від світового історичного процесу. Оскільки віра, по Ясперсу, є основою і сенсом історії, то виникає питання: чи можлива загальна для усього людства віра, така віра, яка не роз'єднувала б, а навпаки, об'єднувала народи, різні культури і цивілізації. Таку віру, на його думку не може запропонувати жодна релігія: ні іудаїзм, ні християнство, ні буддизм, ні іслам. Зміст конкретних віровчень часто служив джерелами розбрату і нерозуміння між народами. Такою загальною для людства вірою може бути, вважає Ясперс, тільки філософська віра.

Поняття історичної ситуації є ключовим у філософії історії Ясперса. Зміст історичної ситуації Ясперс зв'язує з такими поняттями як "час" і "епоха". Кожна історична епоха відрізняється від іншою своєю специфічною ситуацією. Проте, по Ясперсу, можливе формування близьких за своїм духом історичних ситуацій, які є передумовами виникнення і розвитку споріднених по своєму духу процесів. Такий збіг ситуацій, вважає Ясперс, стався між 800 і 600 роками до нової ери. У цей проміжок часу виникли паралельно в Китаї, Індії, Персії, Палестині і Древній Греції духовні рухи, що сформували той тип людини, яка існує і понині. Це час Ясперс назвав "осьовою епохою" світової історії. Він вказує, що "осьова епоха" - час народження світових релігій, що прийшли на зміну міфологічній свідомості. Майже одночасно, на Землі, незалежно один від одного, утворилося декілька внутрішньо споріднених духовних центрів. Основне, що зближувало їх і, отже, було головною характеристикою "осьової епохи" - це прорив міфологічного світогляду, що становить духовну основу "доосевых культур". Людина, як би уперше, пробудилася до ясного виразного мислення, виникла недовіра до безпосереднього емпіричного досвіду, а також раціоналізація відношення до світу і до себе подібним

""Осьова епоха", згідно Ясперсу, кладе кінець безпосередньому відношенню людини до світу і до самого собі. Загострюється самосвідомість особи. Людина усвідомлює крихкість свого буття, перед ним встають "останні" смысложизненные питання: про сенс людського існування, про сенс буття. І це, по Ясперсу, служить проявом інтенсивного духовного життя. Пробудження духу, вважає Ясперс, є початком буття загальної історії людства, яке досі було розділено на локальні, не пов'язані між собою культури. Відтоді людство неухильно йде по цьому загальному шляху. Ясперс переконаний, що людство приречене на спільність долі і єдину віру. Інакше, історія людства може закінчитися катастрофою. Тому встановлення взаєморозуміння, відкритість різних типів суспільства, релігій і культур є життєво необхідним для людства. Звідси витікає особлива роль філософії, яка, на його думку, за допомогою філософської віри, що відкриває сенс і призначення історії, покликана об'єднувати людство на загальних духовних підставах.