Основні категорії даосизму
Дао – буквально шлях, в даосизмі – буття та мінливість Всесвіту в найзагальнішому смислі.
Де – буквально доблесть або мораль, моральна сила людини.
У-вей – буквально недіяння – розуміння того, коли потрібно діяти, а коли утриматися від діяльності (заперечується будь-яке зусилля як джерело дисгармонії; осягнення світу супроводжується тишею, у якій розумна людина оволодіває світом).
«Дао» – це не річ, а прихований від почуттів людини закон зміни речей – «дао є пустим, але, коли воно діє, воно здається невичерпним». Небо і земля довговічні. Дао є невидимим, нечутним, воно називається найдрібнішим, але у дії воно нездоланне, воно розтікається всюди. «Дао народжує одне, одне народжує два, два народжує три, а три – всі створіння. Всі істоти носять у собі інь і ян, вони наповнені ци і створюють гармонію» (Дао-де-цзин, §42). «Ци» – це енергія матеріальних часток, світовий ефір.
Саме слово «дао» зовсім не є ексклюзивним надбанням даосизму. Воно належить усій китайській думці, і кожен філософ давнього Китає бачив в ньому позначення істини або, точніше, найглибшої правди та праведного шляху життя. Всі китайські мудреці – прихильники Дао. Це одна з найважливіших категорій всієї китайської культури. Специфічним є лише її осмислення даосизмом. Якщо в конфуціанстві Дао – шлях морального вдосконалення і правління на основі етичних норм, то в даосизмі Дао космологізується, набуваючи значення вищого першопринципу, світової субстанції, джерела всього сущого.
Правда Дао – це те, що дається нам перше, ніж ми пізнаємо самі себе, і вона є тим, що перейде від нас до наступних поколінь після того, як ми підемо. Це все те, що існує «саме по собі» (цзи жань), що не народжено людськими міркуваннями та занепокоєнням, що не несе на собі відбитку натуги, напрягу, насильства. Мудрість прихильника Дао – це не знання і не мистецтво, а деяке вміння «не затемнювати марними діями величний спокій буття».
Даосизм, таким чином, втілює всю серцевину східної думки, яка завжди вимагала від людини знайти повноту свого буття через самоусунення, проявити глибину небажання, яка ховає у собі найдуховніше бажання. Даосизм – це «шлях цільного існування», в якому умогляд і дія, дух і матерія, свідомість і життя виявляються зібраними у вільній, безмежній, хаотичній єдності (і-сюй). Така єдність, як і більшість основних понять даосизму, наскрізь парадоксальна, і тому даоські вчителі замовкають, коли в них просять це пояснити. Як сказано в «Дао-де-цзин», головному каноні даосизму: «Той, хто знає – не говорить, той хто говорить – не знає». І в іншому місці «Коли нечестива людина чує про Дао, вона сміється. Якщо б вона не сміялась, це не було б Дао».
Даоські мудреці нічого не доводять і не проповідують. Вони навіть не вчать якомусь певному способу життя. Їх мета – дати правильну життєву орієнтацію, вказати шлях до осередку життєвого досвіду – вічно відсутнього та всюдисущого Дао. Не будучи в суворому сенсі (на кшталт будизму) ні філософією, ні релігією, даосизм поєднує в собі риси і того й іношого. За вченням даосизму, існує лише величне Дао – передвічне, безкінечне, немислиме, що не має «образу, смаку або аромату», що ніким не створене, воно «саме собі стовбур, саме собі корінь», що охоплює і містить в собі все суще. Даосисти називають його «вищим Вчителем», «небесним предком», «матірʼю світу» або «творцем речей», але всі вони не чекають від нього конкретної зацікавленості в їх особистій долі або долі Всесвіту, бо у світі все відбувається «саме по собі», кожна мить часу і кожна частинка буття абсолютно самодостатні.
Це означає, що саме Дао не є, по суті, принципом світобудови. Дао, як стверджується в даосистській літературі, «не може володіти навіть собою», воно «має, не володіючи». Дао миттєво і безперестану змінюється, «втрачає себе в світі кінечного і тимчасового». Але «воістину, немає нічого постійнишого за непостійність» – в своєму самоперетворенні Дао буде вічним.
Даосизм – це цілісна світоглядна система, головним трактатом якої є твір Лао цзи «Дао де цзин» («Книга про шлях та благодать»).
Закономірності развитку: даосизм “філософський” та даосизм “релігійний”. Проблема единства даосизма
Варто відзначити, що проблема єдності даосизму тісно повязана з питанням про співвідношення раннього (“філософського”) та пізнього (“релігійного”) даосизму. Різке протиставлення цих типів даосизму призвело на теперішній час до методологічної плутанини, що призводить до діаметрально протилежних висновків у різних дослідників.
Вцілому погляди сучасних вчених на дану проблему можна резюмувати наступним чином:
1) “релігійний” та “філософський” даосизм – принципово відмінні явища, вони цілком автономні і не синхронні. Їх принципово неможливо узгодити між собою (Г. Кріл).
2) Даосизм – це релігія середньовічного Китаю, а “філософський даосизм” – фікція західної синології (китаєзнавства) фикция западной синологии, оскільки “Дао-де цзин” або “Чжуан-цзи” просто філософські тексти епохи Чжань-го і не репрезентують єдиного напряму. (М. Стрікмен та частково Н. Сивін).
3) Ранній та пізній даосизм являють собою різні фази єдиної традиції. У філософських текстах присутній релігійний вимір (К.М. Скіппер).
4) Даосизм являє собою єдину традицію, що розгортається на різних рівнях (релігійному та філософському) – точка зору японських вчених.
Космогонія та космологія даосизму
Центральним з усіх космогонічних фрагментів тексту «Дао де цзин» є його § 42. В ньому космогонія дається через числову символіку. В дословному перекладі мова йде про наступне: «Дао рождает одно. Одно рождает два. Два рождает три. Три рождает все сущее (“десять тысяч вещей”). Все сущее (десять тысяч вещей) несет на себе инь и обнимает ян.Эти пневмы (ци) взаимодействуют и образуют гармонию». Традиційний коментар цього фрагменту розʼяснює його так: Одне – це породжувана Дао «первинна пневма» (юань-ци); два – пасивна пневма інь та позитивна пневма ян, на котрі поділяється єдина недиференційована квазіматеріальна субстанція юань ци; три - інь, ян та продукти їхнього поєднання (Небо, Земля та Людина).
Легізм (школа Фа-цзя, тобто школа законників) висунув концепцію управління на основі закону і здійснив ряд реформ, спрямованих на посилення царської влади. Шан Ян (автор тексту «Книга правителя області Шан») жив у ті часи, коли легізм почав складатися як політичне вчення. Він провів реформи у царстві Цинь, спрямовані на посилення держави: рівність перед законом, система рангів та посад, кругова порука, контроль чиновників правителем та громадою та ін.
Політичні погляди, сповідувані прихильниками легізму, були досить утилітарними, вони не розвʼязували світоглядних питань. Шень Дао тлумачив юридичний закон як втілення природного закону – лише в цьому випадку можлива справедливість. Закон не тільки регулює відносини поміж людьми, а й охороняє права людей, в першу чергу майнові, і встановлює обовʼязки людей стосовної держави. Тобто напротивагу конфуціансько му ідеалу чесноти пропонувався ідеал закону.
Головну увагу легізм він приділяв питанням влади. Тільки за допомогою влади правитель може спрямувати державу на правильний шлях. Шляхи здійснення влади можуть бути різними: від прямого примусу до уявної бездії –жале щоразу правитель має спиратися на закон, а не «сподіватися на мудрих».
З приходом до влади представників нової земельної аристократії легізм перетворюється на провідну ідеологію багатьох царств. Створення цілісного вчення легізму пов'язується з іменем Хань Фея. Він приймає закон дао як природний закон речей. Але замість де вводить поняття лі — частковий закон, конкретний прояв дао у речах. Людина може правильно діяти, пізнавши дао та лі. У теорії пізнання – посилення акценту на залежність істинності від користі.
В галузі моралі Хань Фей доходить висновку, що природа людини егоїстична, тобто схильна до вигоди і несприйнятна до біди. Природа людини полягає в дотримуванні своїх інтересів і її неможливо змінити, але можна використати. Мораль – не вроджене почуття, а відповідність користі людини і користі держави – всі розмови про «людинолюбство, обовʼязок, любов і милість» – даремна витрата часу. Вигоду держави визначає закон, отже поза законом добро і зло не існують.
Моїзм (Мо-цзя). Основоположник Мо-цзи критикував таке положення конфуціанства: «гуманність» у конфуціанстві визначається ступенем родинних і зв'язків та статусом у суспільстві — яка ж тоді це гуманність? На противагу «дотриманню лі» Мо-цзи висуває ідею «загальної любові» – цзянь-ай. Усі люди повинні піклуватися про інших і робити все, «щоб примножувати блага та усувати всі шкідливі (явища) у Піднебесній». Тільки тоді торжествуватиме істинна гуманність: голодні отримають їжу, ті, що мерзнуть, – одяг, стомлені – спокій. Причину бідувань Мо-цзи вбачав у тому, іцо влада та багатство передається у спадщину і потрапляє до рук тих, хто їх не заслуговує. Щоб цього не відбувалося, необхідно висувати на посади людей згідно з їх моральними якостями та здібностями, незалежно від походження.
Ці погляди Мо-цзи показують, що він, услід за конфуціанством обирає місцем гармонізації буття людей соціальний космос. Щоб надати ваги «думці людей», Мо-цзи наділяє й здатністю висловлювати «волю неба», яке тільки бажає всім добра, але не владне над долями людей. Люди самі мають домагатися кращого життя. Для цього необхідно працювати у поті чола і не прагнути розкоші, необхідно добре виконувати свою справу, тоді їжі та одежі буде вдосталь.
Філософія Мо-цзи є особливим випадком у китайській філософії. За проблематикою вона найближче стоїть до європейської традиції. Але внаслідок своїх теоретичних висновків філософській школі Мо-цзи для виживання довелося перетворитись в організаційну структуру, котра проіснувала понад сторіччя. Члени цієї школи малії виконувати заповіти Мо-цзи практично, а не лише обґрунтовувати теоретично. Напіввійськова організаціїя, сувора дисципліна та ідейна згуртованість робили моїстів вагомою силою, і вони не раз й Демонстрували, беручи участь у міжусібних війнах на боці слабшого супротивника.