3. Модель підприємства, як складної відкритої переважно екзогенно (зовнішньо) орієнтованої системи (третя модель)

Виробнича організація по своїй „природі” є відкритою системою, так як вона створюється для забезпечення потреб споживачів, які знаходяться за її „юридичними” межами, а більшість ресурсів для виробництва (матеріально-технічних, фінансових, інформаційно-інтелектуальних) одержує від зовнішніх постачальників. Вирішальна залежність фірми від зовнішнього ринку (споживачів, конкурентів та продавців ресурсів) завжди визнавалася як „альфа і омега” класичної та неокласичної теорії – Від Адама Сміта у XVIII до Людвіга Мізеса та Фрідріха Хайєка в ХХ столітті. Як на цьому, наприклад, робив наголос Л. Мізес, головними керівниками підприємств є споживачі, які через ринкові механізми дають виробникам команди про те, що виробляти, в якій кількості і з якими прийнятними затратами. Одночасно споживачі є і головними контролерами та суддями, які оцінюють ефективність діяльності підприємств, так як „ринок – це демократичний лад, в якому кожна копійка дає право голосу” (Л. Мізес). Акцентуючи увагу на зростання зовнішніх ринкових чинників, як головних регуляторів діяльності підприємств, представники домінуючої неокласичної гілки економічної науки в той же час не приділяли серйозної уваги внутрішнім проблемам функціонування підприємства, як соціальної організації. Фірма, як специфічна і досить складана соціально-економічна організація в неокласичній теорії зникає, виражається в деяку формальну конструкцію, „чорно скриньку”, на „вході” якої – виробничі ресурси, а на „виході” – випуск продукції та ціни товарних ринків.

Науковий же менеджмент, навпаки, до останнього часу майже всю свою увагу зосереджував на дослідженні та регулюванні внутрішніх механізмів функціонування підприємства, як відносно замкнутої з чітко визначеними зовнішніми механізмами техніко-технологічної та соціально-економічної системи. Як на це звертав увагу П. Друкер, довгий час вважалося, що „полем діяльності менеджменту є внутрішнє середовище компанії”. Зовнішнє ж середовище розглядалося тільки побічно і поверхово, як „сторонні чинники”, які хоч і впливають на діяльність компанії, але не є об’єктом серйозного аналізу, а тим більше свідомого аналізу з боку менеджменту. (Друкер П. Завдання менеджменту в ХХІ столітті). Такі орієнтації в якійсь мірі пояснюються соціально-економічними умовами в першій половині ХХ століття, коли формувався „класичний менеджмент”. Хоч ніхто не ставив під сумнів те, що компанії працюють заради задоволення потреб споживачів, дуже низький рівень задоволення потенціальних потреб в промислових товарах робить проблеми маркетингу значно менш важливими порівняно з потребами нарощування виробництва за рахунок зростання кількості та масштабів підприємств і пов’язану з ним необхідність пошуку найбільш ефективних організаційних структур та механізмів внутрифірмового управління. Значно нижчими, ніж сьогодні, була в ті часи ступінь державного та громадського регулювання підприємницької діяльності, а також масштабу національної та глобальної спеціалізації та концентрації виробництва.

В другій половині ХХ століття ситуація суттєво змінилася, що знайшло своє відображення в особливій увазі теоретиків менеджменту до проблем взаємодії зовнішніх та внутрішніх чинників функціонування підприємств. Фірма розглядається як складна система, яка є органічною часткою національних та глобальних мегасистем. При цьому функціонування кожної підсистеми фірми тісно пов’язано з динамічними процесами у відповідних зовнішніх підсистемах. Зв’язки між внутрішніми підсистемами підприємства та зовнішнім середовищем стають настільки постійними та тісними, що ставиться під сумнів реальна (а не формальна юридична) самостійність фірми, та к як все більше „розмиваються” ті „кордони”, які обмежують її „внутрішній простір”. Можна виділити ряд важливих позицій, по яким „інтеграція”, „переплетіння” зовнішніх та внутрішніх чинників є сьогодні найбільш очевидним, перспективним і в той же час проблемним, часто конфліктним.

1. Доля будь-якої компанії сьогодні залежить не тільки, а часто і не стільки від неї самої, скільки від ефективної взаємодії всіх суб’єктів, причетних до „цілісного економічного ланцюга”, який, на думку П. Друкера, включає виробництво, транспортування та реалізацію продукції, споживання продукції, яке супроводжується її після продажним обслуговуванням та утилізацією відходів як виробництва, так і споживання. В середині організації існують виключно затратні дільниці. Єдина прибуткова дільниця – це споживач, який дає певну оцінку діяльності організації. Це вимагає від менеджменту підприємств реалізації активної політики, спрямованої на інтеграцію зусиль всіх учасників економічного ланцюга, який поєднує виробників та споживачів. Все більш поширеною практикою стає формування з цією метою різнопланових „мережених структур”, які по механізмам координації є проміжними між зовнішніми стихійно-ринковими та внутрішніми владно-ієрархічними.

2. Фінансове живлення більшості сучасних підприємств в значній мірі (на 50-60%) здійснюється за рахунок зовнішніх джерел: емісії акцій, банківського кредитування, облігаційних запозичень. Звичайно ж власники наданих підприємству коштів одержують певну, часом навіть вирішальну, „грошову владу” в системі його господарської влади. Тому управління фірмою не є виключно „внутрішньою справою” його менеджменту. Інвестори часто вкладають кошти в капітали різних компаній і мають владний вплив в кожній з них, що сприяє інтеграції, суперечливому переплетінню інтересів та фінансових потоків різних підприємств.

Фактично сьогодні держава є одним з головних „співвласників” підприємницьких організацій (навіть якщо вона безпосередньо не володіє жодною часткою формальних корпоративних прав), бо „привласнює” значну частину їх доходів (20-60% в різних країнах) і орієнтуючись на свої фіскальні інтереси має значні можливості для безпосереднього контролю за результативністю фінансово-економічної діяльності підприємств. Значний вплив на цю результативність має також активна нормативно-регулятивна політика держави (антимонопольна, по контролю за стандартами безпеки праці, якості споживчих товарів, виконанням трудового законодавства, екологічних нормативів, валютне та грошово-кредитне регулювання тощо). З огляду на це, зростає значення постійної і компетентної взаємодії менеджменту компанії з державними інституціями.

Нові умови вимагають переосмислення традиційної сфери та методів діяльності менеджменту. Як вважає П. Друкер, „до сфери уваги та відповідальності менеджменту входить все, що будь-яким чином має вплив на продуктивність організації та результативність її діяльності – в середині організації або за її межами, в підпорядкованих організації сферах, чи в сферах, які їй не підпорядковані” (с. 64).