3. Сторони договору купівлі-продажу.

Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які суб'єкти цивільних правовідносин: громадяни, юридичні особи, держава. Однак умови участі кожного з цих суб'єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу правоздатності і дієздатності конкретного суб'єкта цивільних правовідносин, форми власності відчужуваного майна, його правового режиму та інших обставин.'

Законом можуть визначатися певні спеціальні умови щодо участі відповідних юридичних осіб у товарообігу з урахуванням статутних цілей їхньої діяльності ( наприклад, щодо комерційної діяльності політичних партій, громадських, релігійних об'єднань). В умовах переходу до ринкових реформ держава відмовилася від монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Відтепер суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності (в тому числі торговельної) можуть бути як фізичні, так і юридичні особи на засадах, визначених спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

За статтею 225 ЦК України право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Іншими сло-вами, це положення закону означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві не лише саме майно, а й право власності на нього (право повного господарського відання чи оперативного управління). Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Продавець не може передати покупцеві те, на що він сам не має права.

У законодавстві не розкривається зміст поняття «примусовий продаж», визначаються лише підстави для здійснення примусового продажу майна. До таких підстав належать продаж описаного у боржника майна з метою задоволення вимог кредиторів (ст.388 Цивільного процесуального кодексу України), продаж заставленого майна в порядку, встановленому Законом України «Про заставу», продаж майна відповідно до Закону України «Про банкрутство», реалізація конфіскованих предметів, які стали знаряддям або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (ст.315 Кодексу України про адміністративні правопорушення), тощо.

Від примусового продажу майна необхідно відмежовувати інші можливі випадки відчуження майна за відсутності на це волі власника. Так, Цивільним кодексом України, окремими законодавчими актами встановлюється особливий порядок реалізації невитребуваних за договором побутового замовлення виготовлених підрядчиком речей, невитребуваних на транспорті вантажів і багажу, майна, відправленого через органи зв'язку. У наведених випадках продаж зазначеного майна не є примусовим, а лише здійснюється без згоди власника, оскільки такий невідомий або не виявляє інтересу до належного йому майна, що може завдати охоронцю майнової шкоди. Звідси можна зробити висновок, що коло підстав для продажу майна невласником значно ширше, ніж це передбачено статтею 225 ЦК України.

Власникові не обов'язково особисто брати участь в укладенні договору купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника або комісіонера. В такому випадку покупець досягає тієї самої мети, що і при купівлі майна безпосередньо у власника, хоча й з певними особливостями. Так, при продажу майна, зданого на комісію, продавцем виступає комісіонер, а не власник такого майна. Тому у разі виявлення відхилень від умов договору купівлі-продажу покупець звертається з претензіями до комісіонера (продавця), а не до комітента (власника). При укладенні договору купівлі-продажу продавцем через свого повіреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник, а не повірений.

У статті 225 ЦК України визначено також наслідки продажу майна невласником за відсутності в останнього належних повноважень на здійснення дій по відчуженню майна. Якщо продавець, зазначено в цій статті, не є його власником, покупець набуває права власності лише у тих випадках, коли відповідно до закону власник не вправі витребувати від нього майно (ст.145 ЦК України).

Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Обов'язковою умовою участі громадян стороною в договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності (ст.ст.11—16 ЦК України). Підприємства (організації, установи) повинні мати статус юридичної особи, а угоди, що ними укладаються, не повинні суперечити цілям їхньої діяльності, передбаченим в установчих документах.

Чинним законодавством в окремих випадках може встановлюватися особливий правовий статус продавців і покупців. Наприклад, відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у державній та комунальній власності, є відповідно Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації, створені місцевими Радами. Покупцями об'єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (ст.8). Разом з тим, не можуть бути покупцями: юридичні особи, серед засновників та учасників яких є органи державної влади та управління; працівники органів приватизації та особи, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю (крім випадків використання ними приватизаційних паперів).

4.Істотні умови договору купівлі-продажу.

Євстігнєєв Андрій. Істотні умови договору за цивільним та господарським кодексами: порівняльний аспект

На сучасному етапі розвитку приватноправових відносин опосередкування взаємин суб‘єктів господарювання здійснюється, передусім, на підставі договорів як дво- чи багатосторонніх правочинів, якими встановлюються, змінюються чи припиняються обопільні права і обов‘язки їх учасників.

Унікальність правового регулювання договірних відносин в Україні пов‘язується, насамперед, із наявністю двох кодифікованих актів, а саме: Цивільного кодексу України (надалі - ЦК) та Господарського кодексу України (надалі - ГК), якими часто одні й ті ж самі аспекти правової дійсності визначаються та регламентуються по-різному.

У цій статті розглянемо специфіку норм ЦК та ГК щодо регулювання такої важливої правової категорії, як «істотні умови договору» (надалі - ІУ). Нагадаємо, що досягнення згоди сторонами договору щодо всіх його ІУ в установленій законодавством формі є складним юридичним фактом (юридичним складом), із яким пов‘язується виникнення договірних відносин та набуття договором законної сили. Не випадково від «якості» правового регулювання ІУ багато в чому залежить стабільність та ефективність договірних відносин.

Істотні умови в ЦК.

Правовий режим ІУ встановлюється ст. 638 ЦК. Відповідно до неї договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх ІУ. Під ІУ договору ЦК має на увазі умови про предмет договору, умови, що визначаються законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Отже, на підставі аналізу викладених норм, можна дійти висновку щодо виокремлення ЦК трьох груп ІУ:

умови про предмет договору;

умови, визначені законом як істотні або як такі, що є необхідними для договорів даного виду (пойменовані ІУ);

умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (непойменовані ІУ).

На перший погляд, словосполучення «умови про предмет договору» не має викликати особливих запитань, адже в договірній теорії та практиці ще з радянських часів панувала позиція, відповідно до котрої під терміном «предмет договору» слід розуміти взаємні права та обов‘язки його сторін чи принаймні основні з них, які надають можливість визначити тип конкретного договору (наприклад, під предметом договору купівлі-продажу якнайчастіше розуміють формулу «продавець передає у власність, а покупець приймає у власність»).

Однак ЦК вніс певні новації щодо розуміння поняття «предмет договору», під яким часто мається на увазі конкретне майно, права щодо якого відчужуються (передаються) за договором. Зокрема, в ст. 424 ЦК, йдеться про майнові права як предмет договору, ст. 576 ЦК визначає предметом договору застави майно (зокрема, речі, цінні папери, майнові права), а в ст. 656 ЦК під предметом договору купівлі-продажу розуміється товар. Наведене дає обґрунтовані підстави для сумнівів стосовно того, що ж саме мається на увазі в ст. 638 ЦК під терміном предмет договору: чи права і обов‘язки його сторін, чи все ж таки конкретне майно, щодо якого сторони вступають в договірні відносини.

Однозначно розставити всі крапки над «і» у вказаній ситуації можна лише доповнивши ст. 638 ЦК положенням, яке б чітко роз‘яснювало зміст вжитого в цій статті словосполучення «предмет договору». Враховуючи чинний стан законодавства та небажаність надання одному й тому ж терміну (в нашому випадку – «предмет договору») різних значень, вважаю, що під предметом договору в розумінні ст. 638 ЦК бажано мати на увазі все ж конкретне майно, права і/або обов‘язки щодо якого передаються за договором.

Видається правильною практика відокремленого розміщення переліку пойменованих ІУ в законах, як це, зокрема, передбачає ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Розпорошення окремих умов договору по тексту закону без зазначення їх істотності значно ускладнює їх ідентифікацію як істотних та викликає спірні ситуації при їх застосуванні. Наприклад, одна зі сторін може наполягати на тому, що конкретний нормативний припис є ІУ; водночас, інша - таке твердження заперечуватиме. За таких умов судова практика навряд чи буде послідовною та однозначною, що може негативно позначитися на стабільності цивільного обороту.

Слід зазначити, що ЦК недвозначно передбачає встановлення пойменованих ІУ виключно на рівні закону, тому посилання на підзаконні нормативно-правові акти як на джерело інформації про пойменовані ІУ є незаконним.

Дещо інший статус мають непойменовані ІУ. З огляду на принцип свободи договору його сторони мають право закріплювати в ньому будь-які умови, котрі не суперечать імперативним положенням чинного законодавства. На думку деяких юристів, невизначеність переліку непойменованих умов договору може провокувати сторони до оскарження договорів після їх укладення. Начебто недобросовісні учасники договірних відносин після підписання договору можуть заявляти про його неукладеність у зв’язку із недосягненням згоди щодо якоїсь із нібито визначених такою стороною непойменованих умов, Такі висловлювання є недостатньо аргументованими. Вважаю, що достатнім доказом досягнення згоди щодо всіх непойменованих умов договору є підписаний та скріплений печатками сторін договір, адже навряд чи сторона підписуватиме і скріплюватиме печаткою документ, який не враховує умови, щодо якої відповідно до заяви цієї сторони має бути досягнуто згоди.

Істотні умови в ГК.

ГК пропонує нормативне визначення ІУ у ч. 2 ст. 180. Відповідно до неї господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов, якими вважаються визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Вказана норма ГК фактично не відрізняється за змістом від вище проаналізованих положень ст. 638 ЦК.

Однак відмінності ГК від ЦК у регламентуванні ІУ вносить вже наступна (третя) частина ст. 180 ГК. Вона передбачає, що при укладенні господарського договору сторони зобов'язуються у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Відтак, умови про предмет, ціну та строк договору фактично визнаються ГК пойменованими ІУ, тому мають дотримуватись при укладенні будь-яких господарських договорів, причому незалежно від їх виду.

Нагадаємо, що господарським договором (ГД) згідно зі ст. 179 ГК є будь-які майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами. Отже, виокремлення конструкції ГД у ГК здійснюється законодавцем на підставі такого критерію, як суб‘єктний склад.

Зазначимо також, що із положеннями ч. 3 ст. 180 ГК не можна погодитись, адже далеко не всі ГД можуть містити умови щодо, наприклад, ціни. Виходячи із наведеного визначення ГД та невизначеності поняття «майно-господарське зобов‘язання», до числа ГД мають бути віднесені будь-які договори, укладені між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами. Тому, наприклад, договір позички чи, наприклад, будь-який непойменований договір, що передбачає безоплатність виконання зобов‘язання виконання між вказаними особами, має визнаватись ГД. У таких договорах просто неможливо передбачити ціну (яку ст. 189 ГК визначає як форму грошового визначення вартості продукції, робіт, послуг, яку реалізують суб'єкти господарювання) виходячи з безоплатності зобов‘язань їх сторін. Однак норми ч. 3 ст. 180 ГК жодних виключень щодо такої істотної умови ГД, як ціна, не передбачають, відтак для того, аби не ризикувати можливістю визнання договору позички неукладеним, суб‘єкти господарювання змушені зазначати в такому договорі ціну безоплатної послуги! Ситуація є напрочуд абсурдною.

Не можна не відмітити й те, що надання статусу ІУ умовам щодо предмету договору (зазначимо, що під поняттям «предмет договору» ГК розуміє продукцію (роботи, послуги), а також вимоги щодо їх якості, а не основні права і обов‘язки сторін ГД) при всьому бажанні неможливо віднести до позитивних моментів ГК. Далеко не в усіх без винятку ГД сторони можуть визначитись із конкретним предметом (продукцією, роботами, послугами) на момент укладення такого ГД. Часто сторони обумовлюють можливість зміни кількісно-якісних показників ГД у процесі його виконання, інколи сторони просто не можуть однозначно визначити предмет ДГ з огляду на певні відкладальні умови. Формулювання ж ч. 3 ст. 180 ГК у чинній редакції закладає чимало проблем щодо ГД із нечітко визначеним чи взагалі невизначеним предметом, адже у такий спосіб ГК надає певні правові підстави для визнання такого ГД неукладеним.

Те саме стосується і положення ГК щодо істотності умови про термін дії ГД, під яким частина 7 ст. 180 ГК має на увазі час, упродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, які виникли на основі цього договору. В господарський практиці є непоодинокими випадки укладення ГД, щодо яких неможливо однозначно визначити строк їх дії. Наприклад, при укладанні договору купівлі-продажу майна передача майна та сплата грошей відбуваються одночасно. З огляду на те, що зобов‘язання сторін виконуються одномоментно, відпадає необхідність зазначати строк дії такого договору. Тим часом, ГК змушує це робити.

Окрім того, положення ч. 3 ст. 180 ГК обмежують принцип свободи договору, передбачений статтями ст. 3, 6 ЦК, оскільки імперативно змушують в будь-якому ГД, а саме - договорі між сторонами, які є суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, визначати предмет, ціну та строк. Подібні обмеження є проявом збереження адміністративно-командних рецидивів в українському праві. Вони абсолютно не відповідають принципам ринкових відносин, котрі набувають розвитку в Україні.

На мою думку, умови щодо предмету, ціни та строків мають бути обов‘язковими лише стосовно тих ГД, у яких їх можна чітко визначити. У таких випадках зазначені умови цілковито прийнятно охоплюються поняттям «пойменовані умови» чи «непойменовані умови». Штучне обмеження свободи договірної діяльності, запроваджене ч. 3 ст. 180 ГК, негативно позначається на захисті прав та інтересів сторін ГД, які інколи є змушеними погоджувати в ГД ціну, предмет чи строк навіть у випадках, коли такі умови не є притаманними конкретному виду ГД, а їх визначення може зашкодити таким сторонам. У зв’язку із цим, вбачаю за доцільне виключити зі ст. 180 ГК третю частину як таку, що суперечить визначеним ЦК загальним засадам регулювання приватноправових відносин.

********************************** Істотними умовами договору купівлі-продажу, визначеними ЦК, є умови про предмет, кількість товару (ст. 669 ЦК). Слід зазначити, що у юридичній літературі до істотних умов договору купівлі-продажу, що встановлюються ЦК, часто відносять ціну. З цього приводу слід зауважити наступне. Ч. 1 ст. 691 ЦК містить правила визначення ціни договору купівлі-продажу, якщо вона не була встановлена у договору. Таким чином, слід зробити висновок, що загальним правилом умова про ціну не є істотною умовою договору купівлі-продажу. Проте, необхідно пам'ятати, що в силу положень ч. 2 ст. 638 ЦК істотні умови договору можуть встановлюватися іншими законами або якщо щодо них за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 132 Земельного кодексу України угоди про перехід права власності на земельні ділянки (різновидом яких є договори купівлі-продажу) повинні містити:

а) назву сторін (прізвище, ім'я та по батькові громадянина, назва юридичної особи);

б) вид угоди;

в) предмет угоди (земельна ділянка з визначенням місця розташування, площі, цільового призначення, складу угідь, правового режиму тощо);

г) документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку;

ґ) відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки;

д) відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути тощо); е) договірну ціну;

є) зобов'язання сторін.

Відтак, вказані умови є істотними для договорів купівлі-продажу земельних ділянок. Ціна є істотною умовою договору купівлі-продажу товару у кредит (ст. 695 ЦК).