2. Міжгрупові конфлікти можна аналізувати з позицій трьох підходів: мотиваційного, ситуаційного і когнітивного. Дані підходи відрізняються в першу чергу розумінням джерел і природи конфліктів.
Мотиваційний підхід. Поведінка груп та її відношення до інших груп розглядається як відображення її внутрішніх проблем. Група, маючи свої власні проблеми, потребує зовнішнього конфлікту з метою їх вирішення.
Першим звернувся до пояснення аутгрупової ( спрямованої зовні) ворожості З Фройд і вважав, що вона має універсальний характер і проявляється у любій міжгруповій взаємодії. Він також вважав її головним засобом підтримки згуртованості і внутрішньої стабільності групи.
Другий варіант мотиваційного пояснення міжгрупового конфлікту прослідковується в концепції фрустраційної детермінації агресії. Дослідження в цій області проводилися Берковіцим. Він вивчав різні соціально – психологічні впливи на агресивну поведінку. Одним з виведених ним понять було поняття відносної депривації. Відносна деривація - це оцінювання становища своєї групи як більш поганого по відношенню з іншими групами: своїй групі приписуються менші можливості, ущемлення в правах, несправедливий соціальний статус. При цьому діють наступні закономірністі:
- ті, хто об’єктивно характеризуються більш кращими абсолютними показниками, можуть відчувати більшу незадоволеність із-за відносної деривації, якщо їх очікування були більш високі або вони оточені людьми, що знаходяться в кращому становищі.
відносна депривація виникає в результаті “порівняння, націленого вверх” ( при рості статусу змінюється планка оцінювання досягнень). При цьому об’єктом агресії може стати не тільки той, хто безпосередньо викликав фрустрацію, але і люба людина або люди, що асоціюються по груповій ознаці. Якщо при індивідуальній депривації можлива зміна індивідуальної ситуації з метою вирішення, то для групової депривації необхідна зміна соціальної позиції групи.
Дане пояснення може застосовуватися і для пояснення конфліктів, які пов’язані з етнічними, расовими установками, навіть для політичних революцій.
Ситуаційний підхід. Даний підхід має більш широке застосування при трактуванні міжгрупових конфліктів. Його суть полягає в тому, що детермінантами конфліктних явищ вважаються особливості зовнішніх факторів, ситуація, контекст. В рамках цього підходу проводив досліди М. Шериф. Він свідомо змінював фактори ситуації безпосередньої взаємодії різних груп від успіху до поразки і це змінювало сприймання однією групою іншої ( перетворювалися з ворогів у друзів і навпаки). Позитивними моментами цих експериментів було те, що заперечувалася ідея про неминучість міжгрупової взаємодії, яка бере свій початок у людській природі і доводилась можливість впливу і ефективного управління конфліктами.
Дані дослідження дали початок “реалістичній теорії конфліктів” Д. Кемпбела. Її основні положення:
Міжгруповий конфлікт обумовлений реальним конфліктом інтересів різних груп. Чим значніший реальний конфлікт інтересів і більший можливий виграш, тим інтенсивнішим буде міжгруповий конфлікт.
Реальна загроза обумовлює ворожість окремих членів групи до джерела загрози. Чим значніша мета, чим сильніші перешкоди до її досягнення, тим сильніша буде ворожість.
Реальна загроза обумовлює внутрігрупову солідарність.
Реальна загроза обумовлює більш повне усвідомлення людиною власної групової приналежності ( ідентичності). При цьому перебільшуються власна вартість і чужі недоліки.
Реальна загроза зменшує відхилення людини від групових норм.
Реальна загроза приводить до необхідності покарання і остракізму членів групи, які відхиляються від групових норм.
Реальна загроза збільшує міру покарання тих, хто порушив групові норми.
Знаючи ці закономірності, можна свідомо ними маніпулювати ( штучне нагнітання зовнішньої загрози, пошук ворога) з метою солідарності групи.
Важливими в руслі цього підходу є також положення Козера про фактори тривалості конфлікту ( ясність цілей конфліктуючих груп, ступінь їх згоди на перемогу або поразку, здатність лідерів зрозуміти ціну перемоги і переконати інших у сенсі припинення конфлікту) і Зіммеля про гостроту конфлікту. За Зіммелем, гострота залежить від: кількості груп, втягнутих в конфлікт (чим їх більше, тим він гостріший); сили ворожнечі між групами; від згрупування, згуртованості груп; чим більше конфлікт стає самоціллю, тим він гостріший.
Когнітивні підходи. Прихильниками цього підходу вважаються Г. Теджфелі Тернер ( теорія соціальної ідентичності.). Вони вважають, що вирішальними умовами є не кооперативний або конкурентний характер ситуації групової взаємодії, а когнітивні установки груп відносно одна одної, які виникають при цій взаємодії. Вони також доводили, що аутгрупова ворожість може спостерігатися і без об’єктивного конфлікту інтересів, на якому базується реалістична теорія конфліктів. В рамках теорії соціальної ідентичності міжгрупові конфлікти не розглядаються як єдиний і обов’язковий результат соціальної несправедливості. Люди можуть вибирати різні способи реагування і переборення важкої ситуації. Варіантів вирішення може бути багато: людина може вийти з низькостатусної групи і перейти у високо статусну; зміна критеріїв порівняння, що веде до переоцінки результатів цього порівняння (“ ми програли, зате ми найбільш дружні”) – це так звана соціальна творчість; можна змінити об’єкт порівняння ( найчастіше ми знаходимо людей у ще гіршому становищі, ніж наше). Якщо ці стратегії не реалізуються, тоді виникає міжгрупове суперництво або конфліктність.