Нові сусіди з полудня

    

    Коли Ук­раїну приб­ра­ли до рук Лит­ва з Польщею, ста­ла­ся тоді (у XV віці) ве­ли­ка зміна, що ма­ла ве­ли­ку ва­гу і в політич­но­му, і в культур­но­му житті Ук­раїни: ут­во­ри­ло­ся по сусідству з Ук­раїною но­ве Кримське царст­во. Ми вже зга­ду­ва­ли, що в XI­II в. в Та­тарській орді був не­лад, і Ор­да ос­лаб­ла: з од­ної Зо­ло­тої ор­ди, як во­на зва­ла­ся, ста­ло аж чо­ти­ри. Од­на з тих орд заб­ра­ла­ся в Крим, і в по­ло­вині XV в. на­чальник її, Хаджі-ге­рай, зовсім ви­бив­ся з-під вла­ди Зо­ло­тої ор­ди і роз­по­чав рід ханів (царів) Кримських. Сьому Хаджі-ге­раю раніш да­вав у се­бе при­ту­лок Ви­товт, і за се він пізніш був у при­язні з ним і не пус­то­шив ук­раїнських зе­мель. Але дальші ли­товські князі, по­чи­на­ючи з Ка­зи­ми­ра, не зуміли по­лад­на­ти з Кри­мом, і на­ро­би­ли стра­шен­но­го ли­ха Ук­раїні. Особ­ли­во ве­ликі шко­ди ро­бив Менглі-ге­рай, со­юз­ник Мос­ковсько­го Ве­ли­ко­го кня­зя Іва­на Ва­силєви­ча. Се був ду­же муд­рий хан. Ко­ли суп­ро­тив­ни­ки ски­ну­ли йо­го з ханст­ва, він удав­ся до Турції. Турція ще ро­ку 1454 опа­ну­ва­ла Конс­тан­ти­но­поль, або Цар­го-род, а потім і сусідні землі: Сербію, Бол­гарію, Мол­давію - ста­ла ве­ли­кою і грізною дер­жа­вою. Ото ж до неї удав­ся Менглі-ґерай, піддав Крим ту­рецько­му сул­та­но­ви, а за те сул­тан мусів йо­го обо­ро­ня­ти і да­ва­ти йо­му по­мо­чи. Те­пер хто во­ро­гу­вав з Кри­мом, мусів па­мя­та­ти, що за пле­чи­ма у Кри­му стоїть Турція. Сей Менглі-ге­рай, на про­хан­ня Мос­ковсько­го кня­зя Іва­на, по­чи­нає допіка­ти Литві тим, що руй­нує і ни­щить ук­раїнські землі. Від ро­ку 1482 по­чав­ши, цілих сто літ Ук­раїна стог­не від тих ди­ких наїздів та­тарських і обер­тається по­ма­лу в пус­ти­ню: Поділля, Во­линь, Київщи­на, Га­ли­чи­на, вся Ук­раїна, з виїмком хи­ба північної Ук­раїни, що підгар­ба­ла під се­бе Моск­ва, все се бу­ло спус­то­ше­но Та­та­ра­ми, Тур­ка­ми та Во­ло­ха­ми (бо во­ни бу­ли ту­рецькі підданці). Ні пе­ченіжський пог­ром, ні по­ло­вецькі нас­ко­ки, в XI в., ані по­хо­ди Ба­ту не обійма­ли ані та­ко­го ве­ли­ко­го прос­то­ру, ані бу­ли такі люті. Все, що здо­бу­ла ук­раїнська культу­ра за кілька віків, не­мов на огні згоріло. Вся країна сте­по­ва, весь по­луд­не­во-східній по­яс аж до лісів - Пе­ре­яс­лав­щи­на, по­луд­не­ва Чер­нигівщи­на, по­луд­не­ва й се­ред­ня Київщи­на, Брас­лав­щи­на й східне Поділля обер­ну­ли­ся в пус­ти­ню; тільки по­де­ку­ди в дер­жав­них зам­ках та поб­ли­зу їх дер­жа­ли­ся куп­ки лю­дей. І все се ста­ло­ся зав­дя­ки дурній політиці Ка­зи­ми­ра і йо­го синів, та нікчем­нос­ти польсько-ли­товсько­го пра­ви­тельства. Во­ло­дарі ве­ли­ких дер­жав, оті хва­лені обо­ронці христіян від „невірних", не здо­бу­ли­ся навіть на та­ку бо­ротьбу з сте­по­ви­ми вар­ва­ра­ми, яку ве­ли дрібні і не­го­лосні руські князі XI-XII віків.

    А ко­ли пра­ви­тельство нічо­го не ро­би­ло, то про обо­ро­ну мусіли по­ду­ма­ти самі лю­де ук­раїнських зе­мель. На сьому грунті й роз­ви­ну­ло­ся ук­раїнське ко­за­ко­ван­ня, а з нього - ко­зач­чи­на: перші звістки про ко­заків стрічаємо як раз після пер­ших пог­ромів Менглі-ге­рая (най­давніща згад­ка р. 1492). Але перш ніж пе­рей­де­мо до ко­зач­чи­ни, зга­даємо про те, як Польща та­ки підгор­ну­ла під се­бе усі ук­раїнські землі.

    Вже бу­ла мо­ва про те, що ли­товські маг­на­ти, мав­ши в своїх ру­ках уп­ра­ву ве­ли­ко­го князівства, ба­жа­ли унії (єднос­ти) з Польщею, але так, щоб се був тільки тісний політич­ний со­юз, а вел. кн. Ли­товське щоб ос­та­ва­ло­ся са­мостійне. З дру­го­го бо­ку, ук­раїнські та біло­руські маг­на­ти вел. князівства, не хо­тя­чи збли­жа­ти­ся до Польщи, тяг­ли пот­ро­хи до вел. кн. Мос­ковсько­го. На­род же ук­раїнський та біло­руський сво­го го­ло­су не по­да­вав, бо йо­го не пи­та­ли­ся.

    За ко­ро­ля Жи­ги­мон­та І (Ста­ро­го) про унію Польщи з Лит­вою ма­ло що й чу­ти, бо сей ко­роль нею не ду­же ціка­вив­ся; так са­мо бу­ло во­но й перші де­сят­ки літ па­но­ван­ня си­на йо­го Жи­ги­мон­та-Авгус­та (сту­пив на ко­ролівство р. 1544) і аж в 1560-их ро­ках на ґвалт взя­ли­ся до неї та ро­ку 1569 в Люб­лині зро­би­ли кінець. Най­гірше заш­ко­ди­ла справі дрібна ли­товська шлях­та, що тяг­ла за Польщею, бо хотіла ви­би­ти­ся з-під вла­ди ли­товських маг­натів і зрівня­ти­ся в пра­вах з шлях­тою польською.

    Уже з по­чат­ку 1560-тих років ма­ло не що ро­ку зїздяться польські й ли­товські упо­важ­нені та ра­дяться все про ту унію Лит­ви з Польщею. До чо­го во­но йшло­ся, вид­но з лис­та Ра­ди­ви­ла до ко­ро­ля (р. 1564). Ра­ди­вил в то­му листі пи­ше, що та­ка унія, яку за­ду­му­ють По­ля­ки, се та­кий са­мий кінець Ли­товській сво­боді, який і Моск­ва хо­че зро­би­ти, тільки Моск­ва хо­че на­ки­ну­ти Литві свою не­во­лю си­лою, а Польща підсту­пом, об­лес­ливістю.