Ягайло, вел. Князь литовський і польський 1377-1386. Король польський 1386-1434.

    

    Найстаршим між Ге­ди­ми­но­вою ріднею зос­тав­ся брат Ольгердів Кей­стут; але ша­ну­ючи бра­то­ву во­лю, він приз­нав ве­ли­ким кня­земк сво­го не­бо­жа Ягай­ла, а сам ос­тав­ся у свой­ому уділі Тро­ках і по-ста­ро­му не пе­рес­та­вав во­юва­ти із Німця­ми, бо­ро­ня­чи свою Лит­ву од їх нас­коків; він час­то приїздив у Вильно і да­вав по­ра­ди свой­ому не­бо­жу, мо­ло­до­му ве­ли­ко­му кня­зеві, як пра­ви­ти ве­ли­кою дер­жа­вою. Але се не по­до­ба­ло­ся лю­то­му і свавільно­му Ягай­лові, і він, крадько­ма умо­вив­шись з ли­вонськи­ми ли­ца­ря­ми, за­ма­нив дядька до сво­го та­бо­ру, схо­пив йо­го, за­ку­вав у кай­да­ни й по­са­до­вив у льох в башті ста­ро­давнього зам­ку, що йо­го руїни ще й досі сто­ять (не­да­ле­ко містеч­ка Жидівсько­го Ви­ленської гу­бернії). Тут че­рез кілька день йо­го за­ду­ши­ли. Се ста­ло­ся у 1382 році. Ви­товт, син Кей­стутів, став до­ко­ря­ти Ягай­ло­ви за йо­го зло­чинст­во, а він звелів йо­го теж схо­пи­ти і по­са­до­ви­ти у вяз­ни­цю, наміря­ючись зро­би­ти з ним так, як і з батьком. Але жінка Ви­тов­то­ва, Ган­на, князівна Смо­ленська, ма­ючи дозвіл навіду­ва­тись до чо­ловіка сво­го, од­но­го ра­зу прий­шла до нього в вяз­ни­цю із своєю най­мич­кою, пе­ре­одяг­ла чо­ловіка у її оде­жу і та­ким по­би­том ви­ве­ла Ви­тов­та на во­лю. Ви­товт за­раз утік до Німців, і потім, з до­по­мо­гою ли­царів, здо­був та­ки свою батьківщи­ну - став кня­зем Ли­товським. Усе жит­тя Ягай­ло мав з ним ве­ли­кий клопіт.

    Не міцно сидів Ягай­ло на Ли­товсько­му князівстві. Раніш, як жи­вий був Ольгерд, Лит­ва бу­ла міцна і ду­жа, бо усі три бра­ти: Ольгерд, Лю­барт і Кей­стут жи­ли в при­язні і по­ма­га­ли один дру­го­му у всьому. Те­пер же, ко­ли на князівство сту­пив Ягай­ло, син од дру­гої жінки Ольгер­до­вої, то си­ни од пер­шої погніва­ли­ся, і час­ти­на їх (не­чу­ва­на річ!) уда­ли­ся під Мос­ковсько­го кня­зя. Ви­товт мав око на Ягай­ла за той арешт, німецькі ли­царі обіця­ли по­мог­ти Ви­тов­то­ви у війні про­ти Ягай­ла, Моск­ва теж за­ки­да­ла оком на руські землі Ли­товсько­го князівства. А Ягай­ло не мав ні звідки по­мо­чи… А тут до нього вда­ються польські па­ни і підно­сять йо­му польську ко­ро­ну - за яку ціну, то вже ин­ша річ! Між ин­шим дос­та­ва­ла­ся йо­му ра­зом з польською ко­ро­ною й Га­ли­чи­на.

    Ото ж ска­же­мо тро­хи про до­лю Га­ли­чи­ни пе­ред тим, як мав діста­ти її Ягай­ло.

    Багато раніш, ще ро­ку 1339, між Угор­щи­ною й Польщею бу­ло уло­же­но та­ку умо­ву, що ко­ли б ко­роль польський (Ка­зи­мир) не мав си­на, то Га­ли­чи­на ра­зом з усією Польщею пе­рей­де в спад­щи­ну до угорсько­го ко­ро­ля (як знаємо, угорські ко­ролі здав­на вва­жа­ли Га­ли­чи­ну за свою зем­лю). Так во­но й ста­ло­ся. Ро­ку 1370 Ка­зи­мир по­мер, і польським ко­ро­лем став Лю­до­вик угорський, жо­на­тий на сестрі Ка­зи­ми­ра Єли­са­веті. Але як на ли­хо, у Лю­до­ви­ка теж не бу­ло синів, а самі доч­ки: польська ко­ро­на го­то­ва бу­ла втікти з рук йо­го ро­ди­ни. Що діяти? Ото ж Лю­до­вик ста­рається з усієї си­ли, щоб польська ко­ро­на пішла за кот­ро­юсь з доньок, а Га­ли­чи­на щоб міцно зос­та­ла під Угор­щи­ною. Для сього він са­до­вить в Га­ли­чині, ніби то за гу­бер­на­то­ра, Во­ло­дис­ла­ва, кня­зя польсько­го, але він сидів як справжній князь і підпи­су­вав се­бе: „во­ло­дарь з лас­ки Бо­жої, дідич­ний пан Ру­си". Се був ос­татній осібний князь, яко­го ма­ла Га­ли­чи­на! Не­за­ба­ром Лю­до­вик заб­рав з Га­ли­чи­ни сього кня­зя і по­са­див в ній кількох своїх уря­довців (воєвод, чи ста­рост).

    Що до спра­ви з польською ко­ро­ною, то польські па­ни зго­ди­ли­ся прий­ня­ти до се­бе за ко­ро­ле­ву угорську ко­ролівну Ядвігу, мо­лод­чу доч­ку Лю­до­ви­ка; їй бу­ло тоді тільки 15 літ; во­на вже дав­но, ще ди­ти­ною се­ми літ, бу­ла за­ру­че­на і навіть пізніш звінча­на з авст­рий­ським прин­цом Вільгельмом. Але тут у спра­ву сю встря­ли польські па­ни і пос­та­но­ви­ли од­ру­жи­ти ли­товсько­го кня­зя Ягай­ла з Ядвігою. За се Ягай­ло обіцює (умо­ва в Креві, на Литві, 1385 ро­ку) приєдна­ти до Польщи на віки свої землі ли­товські і руські; пе­рей­ти на ка­то­лицьку віру з усим ли­товським на­ро­дом, пе­ре­вез­ти у Краків усе своє доб­ро і са­мо­му жи­ти у Кра­кові. За се вхо­пи­ли­ся ксьондзи та па­ни польські і вго­во­ри­ли Ядвігу, щоб во­на за-для спа­сен­ня душі своєї, - бо та­ким по­би­том че­рез неї прис­тає на ла­тинст­во уся Лит­ва, - повінча­ла­ся із по­га­ним з ли­ця, лю­тим і ди­ким Ягай­лом. При кінці 1386 ро­ку Ягай­ло пе­ремінив пра­вос­лав­ну віру на ка­то­лицьку, звінчав­ся з Ядвіґою у Кра­кові, та там і ос­тав­ся, і став зва­тись: Во­ло­дис­лав ІІ-ий, Ко­роль Польщи, Лит­ви і Ук­раїни.

    Перше, що учи­ни­ло мо­ло­де под­руж­жя, се похід ро­ку 1397 на Га­ли­чи­ну, щоб одібра­ти її од Угор­щи­ни. Се зроб­ле­но бу­ло без ве­ли­ко­го кло­по­ту, і з сього ча­су (1397) Га­ли­чи­ну рішу­чо при­лу­че­но бу­ло до Польщи.

    Коли Ягай­ло підпи­су­вав Кревську умо­ву, не зна­ти, чи ду­мав він, що він ро­бить. Ад­же ж ви­хо­ди­ло з тієї умо­ви та­ке, що Ли­товсько­го князівства більш не має на світі: усі ли­товські й руські землі пе­ре­хо­дять під польську ко­ро­ну, і на то­му й край! Так польські па­ни й мірку­ва­ли собі, але ина­че мірку­ва­ли на Литві. Тим то, ко­ли че­рез який­сь час до Вильна прис­ла­но бу­ло польських намістників, а ко­ро­ле­ва Ядвіга за­жа­да­ла да­ни з руських зе­мель, як з сво­го віна, то на Литві счи­нив­ся за­ко­лот. Ко­ли Ви­товт по­ка­зав той лист Ядвіги, де во­на хо­че да­ни, стар­шині руських і ли­товських зе­мель, то всі в оден го­лос гук­ну­ли, що й во­ни й батьки їхні завж­ди бу­ли вільні, иншій дер­жаві не підля­га­ли і ніякої дані Польщі не пла­ти­ли.