Гетьман Михайло Дорошенко 1625-1628

    

    Гетьман Ми­хай­ло До­ро­шен­ко, дід сла­вет­но­го Пет­ра До­ро­шен­ка, був лю­ди­на здібна, та­ла­но­ви­та і доб­рий привідця в по­ході. Об­ра­ний за гетьма­на, він мусів склас­ти реєстр, себ-то - ко­зацькі пра­ва ма­ти­ме тільки 6.000 душ, а реш­та по­вин­на знов слу­ха­ти­ся панів-дідичів та ста­рост. Але з то­го всього ве­ли­ко­го ди­ва не вий­шло, бо ве­ли­ку си­лу „ви­пис­чиків", тоб-то вик­лю­че­них із реєстра ко­заків, на дру­гий же год узя­ло на служ­бу для шведської війни са­мо пра­ви­тельство. Реєстрові не за­хотіли ту­ди йти, бо, го­во­ри­ли во­ни, „ко­роль і па­ни усі по­жит­ки у нас од­ня­ли, на мо­ре не пус­ка­ють, то нам не­ма з чим і ру­ши­ти". Та­ким спо­со­бом уряд сам зни­щив те, що бу­ло в умові з ко­за­ка­ми на­пи­са­но.

    Тим ча­сом До­ро­шен­ко умів вдер­жу­ва­ти ко­заків од морських по­ходів, але сам не вдер­жав­ся і са­мо­вольно пішов у Крим.

    Під той час кримсько­го ха­на Ма­го­мед-ґірая бу­ло ски­ну­то з ханст­ва і на йо­го місце нас­та­нов­ле­но Джанібек-гірея. Ма­го­мед зібрав при­хильних до се­бе Та­тар і про­хав по­мо­чи у ко­заків, До­ро­шен­ко із 4.000 реєстро­вих ко­заків пішов у Крим і на­пав на Джанібек-гірея. Два дні би­ли­ся во­ни; ба­га­то Та­тар по­ляг­ло, і ко­за­ки по­ча­ли вже пе­ре­ма­га­ти, ко­ли се ті Та­тарі, що сто­яли за Ма­го­ме­да, зля­ка­ли­ся, що з помічю „гя­урів" (невірних) по­би­то вже стільки „пра­вовірних" і що че­рез се Бог їх ду­же по­ка­рає. Во­ни по­ки­ну­ли своїх спільників ко­заків і пе­рей­шли на бік Джанібе­ка, а з ним ки­ну­ли­ся на ко­заків. Ма­го­ме­да у то­му бой­ови­щу вби­то, уби­ли теж і До­ро­шен­ка, і го­ло­ву йо­го наст­ром­ле­но бу­ло на спис і вис­тав­ле­но на му­рах у Кафі. Се бу­ло у 1628 році.

    Умова із По­ля­ка­ми у Вед­ме­жих Ло­зах ве­ли­кої ва­ги для ко­заків не ма­ла. Хоч в ній во­ни й обіця­ли­ся не на­па­да­ти на ту­рецькі землі, про­те хо­ди­ли морськи­ми по­хо­да­ми на ту­рецькі го­ро­ди, як і раніще. У 1629 р., під про­во­дом Бог­да­на Хмельницько­го, За­по­рожці вий­шли у мо­ре на 300 чай­ках і на­па­ли на око­лиці Конс­тан­ти­но­по­ля. З-під Конс­тан­ти­но­по­ля по­да­ли­ся ко­за­ки по західньому бе­резі Чор­но­го мо­ря, по­руй­ну­ва­ли Кілію, Ізмаїл, Вар­ну та инші міста.

    

Гетьмани: Грицько Чорний, Тарас Трясило 1628-1630.

    

    Після смер­ти До­ро­шен­ка гетьма­ном реєстро­вих ко­заків був об­ра­ний Грицько Чор­ний, чо­ловік при­хильний до Польщі. Не дов­го він гетьма­ну­вав. В році 1630 знов спа­лах­нув огонь про­ти „панів-ляхів". Хо­ди­ла по­го­лос­ка, що По­ля­ки хо­чуть зни­щи­ти пра­вос­лав­ну віру і си­лою за­вес­ти ла­тинст­во; що Ля­хи ду­ма­ють виріза­ти всю Русь аж до мос­ковської гра­ниці, та ота­ке ин­ше. При­чи­ною до то­го бу­ла між ин­шим сва­во­ля польських жовнірів, що після Ку­ру­ковської бит­ви роз­та­шу­ва­лись на Ук­раїні. Під Київом по­ча­лось бу­ло повс­тан­ня: ко­за­ки з се­ля­на­ми по­ча­ли вит­реб­ля­ти жовнірів. Про­бу­вав був гетьман Чор­ний по­га­му­ва­ти роз­лю­че­них Ук­раїнців, але во­ни „жес­то­ко­серд­но йо­го за­му­чи­ли". На Ни­зу За­по­рожці на йо­го місце об­ра­ли собі за гетьма­на Та­ра­са Тря­си­ла; до нього пе­рей­шло й 4.000 реєстро­вих. По­чи­на­ло­ся ко­зацьке повс­тан­ня.

    Коли Тря­си­ло по­ба­чив круг се­бе чи­ма­ле військо, на весні 1630 р. ру­шив на Ук­раїну. Ко­рон­ний гетьман Ко­нец­польський пос­лав на те по­пе­ред се­бе шлях­ти­ча Самійла Ла­ща, чо­ловіка без со­ро­му й чес­ти і стра­шен­но лю­то­го. Лащ той розп­рав­ляв­ся з ко­за­ка­ми не­ми­ло­серд­но. По­ма­ленько він одіпхнув Тря­си­ла за Дніпро, в Ліво­бе­реж­ну Ук­раїну, де тоді па­ну­ва­ли Виш­не­вецькі. Се вже не бу­ла пус­ти­ня, як давніш, а доб­ре за­се­ле­ний край. Осе­ред­ком був Пе­ре­яс­лав. Щоб не да­ти роз­горіти­ся повс­тан­ню, польський гетьман Ко­нец­польський заб­рав 2.000 реєстро­вих, що бу­ли йо­му вірні, свої й панські війська і пішов під Пе­ре­яс­лав. Три тижні тяг­ла­ся об­ло­га і ко­за­ки на­решті мусіли підда­тись.

    Але, зна­ти, й По­ля­ки ве­ли­кої сла­ви не до­ка­за­ли, бо зго­да ста­ла на то­му, що ко­за­ки до­дер­жу­ва­ти­муть Ку­ру­ковської умо­ви, і навіть не ду­же до­ма­га­ються По­ля­ки, щоб їм ви­да­но бу­ло Тря­си­ла. Пізніш ук­раїнські літо­писці роз­ма­лю­ва­ли Пе­ре­яс­лавську об­ло­гу так, що й не пізна­ти: ніби то ко­за­ки уночі на­па­ли на польський та­бор і ко­го не виріза­ли, то по­то­пи­ли в річці Альті. Ніби то й ніч сю потім про­зи­ва­ли „Та­ра­со­вою ніччю". Але на ділі, як ба­чи­мо, ко­за­ки під Пе­ре­яс­ла­вом нічо­го ані вте­ря­ли, ані виг­ра­ли: зос­та­ло­ся, як бу­ло над Ку­ру­ко­вим озе­ром.