1 Загальна характеристика досократичного періоду античної філософії (мілетська школа, піфагорійці, елейська школа, атомісти)

Історично першою формою європейської філософської думки прийнято вважати античну філософію. Територіально вона пов’язана з Древньою Грецією, а з часом – з Римською імперією. Її часові виміри – VI ст. до н. е. — VI ст. н. е. В функціонуванні античної філософії виділяють три основні періоди – досократичну філософію, класичну античну філософію та римську філософію. Кожен з цих періодів ділиться, в свою чергу, на низку етапів.

Досократична філософія свою увагу акцентувала на дві проблеми – що є першоосновою буття світу і як влаштований космос. В творчих пошуках досократиків відсутні феномени людини і суспільства. Навколишній світ для всіх них – це природа.

Початок досократичної філософії (VI – V ст. до н. е.) пов'язаний з філософськими ідеями представників Мілетської школи(давньогрецьких мислителів, які проживали у м. Мілеті). Ними були: Фалес (625–547 pp. до н.е.), Анаксімандр (611–546 pp. до н.е.),Анаксімен (585–524 рр. до н. е.).

Вперше про Фалеса згадує Арістотель і робить висновок, що він є одним із перших, хто, зайнявшись філософією, вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосе­редньо дане. Цим началом у Фалеса виступала вода. Він підкреслював, що вода здатна знаходитись у різних станах (рідина, пара, лід). Означена мінливість, на думку філософа, – свідчення того, що ця першопричина володіє життєдайною та всепроникливою силою. Вода, як причина і початок, присутня в усьому. Земля розташована і спочиває на воді.

Вирішення проблем пізнання Фалес також грунтує на принципі єдиної основи. Такою основою у нього виступають мудрий пошук та добрий вибір.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр. Він створив фі­лософську працю – «Про природу». Її назва, як назви праць інших мислителів цього періоду, свідчить, що перші європейські філософи, на відміну від давньоін­дійських і давньокитайських, були передусім натурфілософами (в центрі їх уваги була природа).

Анаксімандр першим зробив категоріальне визначення першона­чала – того, що лежить в основі буття світу. Таким началом у нього виступає апейрон. Апейрон – це щось нескінченне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у постійному русі.

Анаксімандр також першим серед філософів висунув ідею еволюційного походження людини. Вважав, що вона зароджується у череві величезної риби і розвива­ється там до дорослого стану. Народившись до­рослою, бо дитиною вона не змогла б самостійно вижити, людина виходить на суходіл і починає новий період свого існування.

Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен бачив першоосновою всього сущого повітря, яке вважав найбільш безликим із чотирьох стихій (вода, повітря, апейрон, вогонь). Згідно з поглядами філософа, речі виникають шляхом якісних змін повітря. Ці зміни спричиняються згущенням та розрідженням повітря.

Основні філософські принципи мілетців були розвинуті Гераклітом Ефеським (з м. Ефес) (540–480 рр. до н.е.). Він вважав, що першоосновою світу є вогонь. Саме Геракліт вперше вводить у філософську мову термін «логос», який у нього означає загальний закон буття. Геракліт ствер­джує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхід­ним; вища мета пізнання — це пізнання логоса.

Наступним кроком у становленні античної філософії став Піфагорійський союз. Його засновником був Піфагор (приблизно 584–500 рр. до н.е.). Інформація про життя і діяльність цього мислителя дійшла до нас у вигляді різнобічних тлумачень. З неї відомо, що Піфагор вбачав найвищу мудрість у числі. Саме його він і поклав в основу буття світу. Завдяки такому підходу виникла можливість розглядати космос як певним чином впоряд­коване утворення. Піфагорійці вважали, що тільки математика може дати знання законів космосу (число 1 – це точка, число 2 – лінія, число З – площина, число 4 – тіло тощо). Акцент на розгляд світу в його кількісних (числових) параметрах – один із кроків у ствердженні в філософії ідеалістичних позицій.

Своє місце в досократичній філософській думці займала школа елеатів, яка сформувалась у м. Елей. Її найвідоміші представники –Парменід (540—450 рр. до н.е.) та Зенон (490—430 рр. до н.е.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: «Лише буття є, а небуття узагалі немає». Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому, Воно незмінне і невичерпне. Погляди на засади сущого, які у своїй основі нерухливі, незмінні, самототожні, згодом (у німецього філософа Г. Гегеля) дістали назву метафізичного світобачення. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.

Учнем Парменіда був Зенон (490– 430 рр. до н. е.). Із праць мислителя («Суперечки, «Проти філософів», «Про природу») збереглись лише деякі фрагменти. Зенона називають відкривачем діалектики, яка постає у нього як мистецтво міркування і суперечок. Він вперше застосував доказ як спосіб мислення, пізнавальний прийом. Зенон прагнув показати, що множинність і рух не можуть мислитись без суперечності. І це йому вдалось. Метод Зенона – метод не прямого доказу, а аргументації від супротивного. Мислитель спростовував або зводив до абсурду тезу, протилежну первісній. Така форма відстоювання своєї позиції, коли за допомогою заперечень ставлять супротивника у скрутне становище і спростовують його точку зору, є досить продуктивною.

Філософ використовував форму функціонування мислення, яка отримала назву «апорія». Буквально апорія – це мислиннєва ситуація, з якої немає виходу. Зенон – творець більше сорока апорій, певних фундаментальних труднощів, що, за його задумом, мають підтвердити правильність вчення Парменіда про буття світу як єдиного. Широко відома його апорія поділу на двоє. Гіпотеза неперервності простору породжує актуально безкінечну сукупність половинних відрізків кожної нової половини, що виникають при безкінечному поділі (дихотомії) вихідного відрізка, так, що рухоме тіло, «зайняте» постійним доланням виникаючих тут відрізків, не може подолати і найменшої відстані. Звідси знаменитий висновок: руху немає.

Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484–424 рр. до н. е.)— автор філософських поем, оратор, ритор, лікар, інженер, самобутній поет і філософ. Емпедокл приймає як першоначала світу всі чотири тради­ційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першоначала у нього не переходять одне в одне, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелом Всесвіту є боротьба двох психічних начал: Любові і Ненависті. Любов – космічна причина єдності і добра. Ненависть – причина роздрібненості і зла.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Воно виникло на терені проблема­тики елеатів, але вирізняється власною оригінальністю. В центрі поглядів атомістів знаходяться уявлення про атоми як своєрідні «цеглини», що складають основу буття предметів. При цьому самі атоми вони трактують своєрідно.

Започаткували атомістичну філософію Левкіп (бл. 500– 440 рр. до н.е.) і Демокріт (бл. 460–370 рр. до н.е.). Обгрунтовуючи першоначала, вони вважали, що ними є атоми (буття) і пустота (небуття). Розуміли буття як антипод пустоти. Атомісти допускають два начала у світобудові – буття і небуття, тому вони дуалісти. Оскільки трактують саме буття як нескінченну множину атомів, то вони надплюралісти.

Левкіп і Демокріт стверджують, що атоми – це неподільна, гра­нично тверда, непроникна, без будь-якої пустоти, не здатна сприй­матися відчуттям (через малу величину) самостійна частинка речови­ни. Атом вічний, незмінний, тотожний самому собі; всередині його не відбувається ніяких змін; він не має частин і т. п. Та це тільки внутрішня суть атома, а є і зовнішні властивості атомів. І це переду­сім форма: атоми бувають кулькоподібні, косинисті, гачкоподібні, якірноподібні, увігнуті, випуклі і т. д. Атомісти вважали, що число форм атомів нескінченне.. Окрім форм, атоми розрізняються також за порядком і положен­ням. Кожен атом оточений порожнечею. Атоми Левкіпа і Демокріта цілковито без’якісні.

Оригінально пояснюють атомісти виникнення життя. Демокріт стверджує, що живе виникло із неживого за межами природи без ні­якого творця і розумної мети. Він визначає людину як тварину, що від природи здатна до всякого навчання і має у всьому своїми помічниками руки, розум і гнучкість мислення.