praktichne_seminarske_zanyattya_3

1 Натуралістичний і механістичний характер філософії Нового часу

Новим часом прийнято називати період розвитку суспільства впродовж двох століть – XVII та XVIII. Зрозуміти специфіку новочасної філософської думки неможливо поза аналізом комплексу змін, що відбувались у цей час в Європі.

За соціальним змістом це був період формування і утвердження в низці європейських країн (передусім в Англії, Нідерландах, Франції) буржуазних суспільних відносин. Центр життя – виробничої, культурної, просвітницької, суспільно­політичної та іншої діяльності – перемістився у міста, де почала бурхливо розвиватись промисловість. Розвиток машинного виробництва об’єктивно вимагав нових знань, в першу чергу природничого характеру.

Відбувались важливі трансформації в системі суспільних відносин. Активно руйнуються колишні зв’язки особистої залежності людини від людини, зникає «велика сім’я», а натомість з’являється вільний, автономний індивід. У людей формуються нові соціальні риси, які з часом отримають назву «буржуазний індивідуалізм». Шалено прискорюється темп життя, зростають масштаби соціальної динаміки.

В цей час завершується епоха географічних відкриттів, але породжений нею тип активної, самодіяльної особистості не лище не зникає, а й знаходить все нові сфери прикладання своєї активності.  В Європу приходять буржуазні революції. Перша відбувається в останній четверті XVI ст. у Нідерландах, а з часом – у середині та другій половині XVII ст. – у Англії. Формуються і стверджуються національні держави. Відбуваються якісні зміни в духовному житті людей і суспільства. Розвиток мореплавства, виробництва, створення нових міст і розширення тих, що виникли раніше, призвели не тальки до різкого накопичення наукового знання, а й до пошуку адекватних шляхів реалізації його в практичній діяльності людей. Зв’язок між знаннями та практикою різко посилюється.

Якщо в епоху Відродження інтелектуальні, філософські та мистецькі пошуки зосереджувались на людині, то в Новий час ситуація кардинальним чином змінюється. Об’єктом підвищеної уваги стає природа (латинською – «натура»). Саме вона виступає головним об’єктом дослідження для науки і філософії. В смисловому полі філософії, яке фокусується на відношенні «людина — світ», сам світ розглядається у його природних характеристиках. Як суто природну істоту новочасна філософія трактує і людину. Навіть суспільство для неї – це також своєрідне продовження природи. Вона вважає, що в ньому функціонують ті ж закони, що і в природі, але в дещо зміненому виді. Про власне соціальні параметри індивідуального та суспільного життя мова поки що не ведеться. Це гарно видно, якщо проаналізувати твори французьких просвітників XVIII ст. Пройде ще досить багато часу, поки в 40-і роки XIX в рамках марксизму не сформується ідея про принципову відмінність між природним та суспільним. Саме тому європейська філософія Нового часу має виражений натуралістичний характер.

Новочасна природнича наука при пізнанні дійсності орієнтується на чуттєвість. Поворот до чуттєвого пізнання світу,  яке значною мірою почало стверджувати себе ще в епоху Відродження, привів до небувалого росту знання про специфіку конкретних фактів, явищ та подій довкілля. Це позитивно вплинуло на виробничу діяльність, дозволило створювати нові промислові станки та апарати, вдосконалювати існуючі та продукувати раніше невідомі технологічні процеси.

Формування природознавства в цей період пов’язане з тенденцією пізнання не просто одиничних об’єктів, а конкретних систем, цілосностей. Одночасно перед філософами та вченими гостро постало питання про сутність і характер самого пізнання. Це привело до різкого підвищення значимості гносеологічної проблематики в структурі філософського знання.

Орієнтація на чуттєвість і практичність пізнання була не є єдиною сутнісною рисою науки Нового часу, яка вплинула на характер філософських розмислів того часу. Стремління до систематизації знань, їх кількісне та якісне зростання, диференціація пізнавальних методів активно сприяли розвитку теоретичного мислення. Останнє не просто шукало причинно-наслідкові зв’язки в функціонуванні конкретних пізнавальних об’єктів, а й намагалось створити цілісну конструкцію світу, яка б опиралась не на теологічні конструкції, а на строгі висновки науки. Це знайшло своє яскраве втілення і в новочасній філософії. Багато її представників, особливо Ф. Бекон (1561–1625 рр.), Р. Декарт (1596–1650 рр.), Б. Спіноза (1632–1677 рр.), Г. Лейбніц (1646–1716 рр.) та ін., доклали немало зусиль у напрямі обґрунтування такого цілісного образу світу.

На розвиток новочасної науки, філософії та практики надзвичайно великий вплив зробив англійський вчений і філософ І. Ньютон (1643–1727 рр.). Розробка ним нової науки – механіки (першого розділу фізики) – означала не просто утвердження ще одного, нового розділу знання. Це був якісний стрибок в пізнавальному освоєнні людиною довкілля. Наука в строгому розумінні слова – як систематизоване знання, що належним чином теоретично обґрунтоване і верифіковане (перевірене) практикою – в Європі починається саме з І. Ньютона. Започаткований ним підхід розглядати живі і неживі об’єкти, а також світ в цілому, як механізм, що влаштований і функціонує приблизно так, як годинник, на багато десятиліть вперед визначив стиль мислення науковців та філософів. Він набув статусу методологічного принципу. Новочасна філософія, вслід за наукою, почала активно використовувати його в своїх гносеологічних та світоглядних пошуках. Вона мала водночас і натуралістичний, і механістичний характер.

У філософській думці Нового часу досить яскраво представлена думка про те, що ця форма освоєння людиною дійсності якщо поки що і не є, то в перспективі обов’язково має набути статусу науки. Вона знайде своє продовження у творчості німецького філософа другої половини XVIII — першої третини XIX ст. Г. Гегеля.

В філософії Нового часу яскраво представлені два взаємоповязані, але водночас і принципово різні підходи в пізнанні світу і самої людини. В рамках першого (емпіричне пізнання) абсолютизується роль чуттєвих форм відображення, в рамках другого (раціональне пізнання) – раціональних форм. Ця філософія є також полем активного протистояння матеріалістичних та ідеалістичних ідей.

2 Проблема методу пізнання в філософії Нового часу. Емпіризм і раціоналізм

Кардинальні зміни, що відбувалась на європейському континенті у XVII та XVIII століттях, актуалізували гносеологічну проблематику. Нові знання потрібні були всім – політикам, спеціалістам в області права, мореплавцям, філософам та ін. В першу чергу вони були потрібні промисловості. А знання, як відомо, необхідно якимось чином добувати. Роблять це за допомогою конкретних методів. Тому не випадково своє головне завдання філософська думка Нового часу бачила у розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи увагу в першу чергу на питаннях методології пізнавального процесу.

В цій площині в новочасній філософії вже в XVII ст. сформувалось два протилежні напрями, пов’язані з процесом пізнання дійсності:емпіризм та раціоналізм. Емпіризм відстоює позицію, що ос­новний зміст пізнання отримує з чуттєвого досвіду людини; в знан­нях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому відображенні. Розум не привносить в пізнання ніякого нового змісту, він лише систематизує дані чуттєвого досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досяга­ється через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всеза­гальність, необхідність, суттєвість.

Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон , який основні свої ідеї виклав у працях «Новий органон» і «Про гідність та примноження наук». Головним завданням філософії він визначає пізнання природи і оволо­діння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшую­чи її ефективність. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота, яка б ліквідувала причини, що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, від­волікають пізнання від істини.

На думку Ф. Бекона, існує чотири види помилкових суджень, «примар», від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає «примарами Роду», належать ті, що пов’язані з недосконалістю людсь­кого розуму та органів чуття людини. Вони укорінені в самій людсь­кій суті. Під впливом цих «примар» людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Одначе, усві­домлення небезпеки цих суб’єктивних перешкод у пізнавальній ді­яльності і дослідницька дисципліна пізнавального суб’єкта можуть послабити їхній вплив.Другим видом помилок є «примари Печери», зумовлені індивідуаль­ними особливостями людини, її вихованням, звичками, що приму­шують індивіда спостерігати за природою ніби із своєї печери. «Примари Печери», як і «примари Роду», є проявом суб’єктивного ставлення людини до природи. Їх можна подолати шляхом колек­тивного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях. Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок – «примари Площі», що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням за­старілих понять, суджень, слів. Четверте джерело помилок — «при­мари Театру», які своєю основою мають сліпу віру людей в авторитети, традиції, застарілі філософські системи тощо. Вони чимось схожі на театральні дійства. Щоб очистити пі­знання від цих примар, потрібно, на думку Ф. Бекона, виходити лише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним і само­стійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторите­тів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів.

Метою пізнання, підкреслює філософ, є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об’єктом пізнавального процесу виступає природа, а основними пізнавальними процедурами — індукція та експеримент. Запропонований Ф. Беконом метод пізнання світу має свою назву – «емпірико-індуктивний метод».

Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пі­знання, мислитель виступає як проти схоластичної, абстрактно-спекуля­тивної методології, так і проти вузького, примітивного емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображеннятрьох можливих шляхів пізнання. Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини із самого себе. Цей шлях є уособленням аб­страктного раціоналізму. Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання лише до нагромадження го­лих фактів. Третім є справжній шлях науки — шлях бджоли. Як бджо­ла переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

В новочасній філософії фундатором протилежного – раціоналістичного – напрямку в пізнанні був французький філософ Р. Декар; його латинізоване ім’я – Р. Картезіус. Основні погляди виклав у працях: «Міркуван­ня про метод», «Роздуми про першу філософію», «На­чала філософії», «Пристрасті душі».

Суть свого раціоналістично-дедуктивного методу філософ сформулював у чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт науково­го пізнання — визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не виклика­ють ніякого сумніву і не потребують доведення, тобто істинність яких для розуму самоочевидна. Тому, на думку французького мислителя, все потрібно піддавати сумніву. У другому правилі фор­мулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає «до­тримуватись певного порядку мислення», який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і посту­пово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Р. Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що опираєть­ся на інтуїцію. Отже, засадничими елементами раціоналістично-дедуктивного мето­ду Р. Декарта є дедукція та інтуїція.Четверте правило орієнтує на досяг­нення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок пізнавального процесу. Розум, озброєний можливостями дедукції, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку мислителя, перешкод у послідов­ному сходженні до істини.

Саме критерій ясності та очевидності приводить Р. Декарта до необхід­ності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелекту­альної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні само­очевидні положення філософ кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії.

Шукаючи такі самоочевидні вихідні формулювання, що не викликають ніякого сумніву, Р. Декарт приходить до висновку, що в основі їх лежить положення: «Я мислю». Вважає, що неможливо заперечувати твердження «Я мис­лю», бо будь-яке заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню «Я мислю» притаманні ясність та самоочевидність. Далі філософ постулює інше положення: «Мислю, отже існую» («Cogito ergo sum»). Тобто від здатності мислити переходить до суб’єкта, істоти, яка мислить. Він вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й складають фундамент пізнання. Їх слід уяснити і за допомогою раціо- налістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей теоретик відносить: ідею Бога як істоти на­йдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики, наприклад, «якщо до рівних величин додати рівні, то отримані результати будуть рівними між собою» та ін. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення при­родного світла розуму.

В філософії Нового часу було багато послідовників як у Ф. Бекона, так і Р. Декарта. Традиції емпіризму розвивали переважно англійські філософи:  Т. Гоббс (1588–1619), Д. Локк (1632–1704), Д. Юм (1711–1776) та ін. На захист філософського раціоналізму виступили: французький математик, фізик і філософ Б. Паскаль (1623–1662), нідерландський філософ Б. Спіноза (1632–1677), німецький філософГ. Лейбніц (1646–1716) та ін. Варто підкреслити, що і філософський емпіризм, і філософський раціоналізм мають свої як сильні, так і слабкі сторони.

Емпіризм і раціоналізм як пізнавальні парадигми і філософські напрями продовжують існувати і в сучасній філософії.

3 Французьке просвітництво XVIII століття

У другій половині  XVII ст. в новоєвропейській філософії починаються процеси, які в літературі прийнято називати Просвітництвом. Просвітництво – це водночас і нова якість філософських пошуків, і переорієнтація уваги мислителів на нові питання та проблеми, і нові акценти в їх осмисленні, і своєрідна течія в цій філософії. Нерідко пишуть про «епоху» Просвітництва.

Опираючись на демократичні ідеали, просвітники вели непримириму боротьбу проти різного типу забобонів і релігійного фанатизму, всіх форм дискримінації та духовного одурманення людей, за віротерпимість, свободу слова та правову рівність. Наука і філософія розглядались ними як основа прогресивного розвитку суспільства. Своє основне завдання просвітники бачили в розповсюдженні знань, подоланні невігластва, розвитку освіти, вихованні людей.

Просвітники активно займались теоретичним та ціннісно-світоглядним осмисленням революційних подій у Європі. Вони чітко усвідомили потребу різкого посилення зв’язку філософії з практикою індивідуального і суспільного життя. В руках просвітників філософія стала могутньою зброєю соціальної критики.

В філософії епохи Просвітництва переважає соціально-політична  і морально-педагогічна проблематика. Саме філософування набуло вираженого полемічного характеру. Це був час світлої віри в силу свободи, рівності, справедливості.

У цій філософії людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Декларується непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, – це «попередня» історія. Його майбутній розвиток має здійснюватись на засадах розуму і добра.

З різною мірою насиченості просвітництво було представлене в Англії (Д. Локк, Д. Толанд, А. Коллінз), Нідерландах (Б. Спіноза), Німеччині (Г. Лессінг, І. Гердер, І. Кант). Найповніше воно заявило про себе в XVIII ст. у Франції.

Оригінальну концепцію людини розробив. Паскаль (1623—1662). У своїй праці «Думки» він змальовує картину людського становища у світі. На тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися в глиб матерії, то стане зрозуміло, що індивід є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами. Людина, за Б. Паскалем, ніби зависає поміж двох безодень. Цю відсутність висхідної опори власного буття вона постійно і відчуває, і переживає. Тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги. Вся ж її велич полягає в мисленні. Людина – це «мислячий очерет», пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити і пізнати. Тільки мислити слід гідно – на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог.

Ш. Монтеск’є (1689—1755) здійснив спробу трактувати функціонування людини і  суспільства як природно зумовлений процес. У праці «Про дух законів» пояс­нює їх життєдіяльність, виходячи саме із природного буття. При цьому від­межовується від будь-яких релігійно-схоластичних конструкцій, від так популярної в його час ідеї «божественної зумовленості» людини. Філософ визнає Бога лише «творцем та охоронцем» природи, який, створивши світ, більше не втручається в його справи. Така світоглядна позиція називається деїзмом. Він підкреслює, що людина є частиною природи і підкоряється її об’єктивним законам, тому до­сягнення гідного і щасливого життя, справедливого та розумного су­спільного устрою залежить від пізнання природи, а також від ефективності просвітницької діяльності. Закони історії тлумачаться Ш. Монтеск’є як втілення розуму, що пізнав закони природи і діє від­повідно до них.

Мислитель наголошував на пріоритеті впливу чинників природного характеру на історичний розвиток народів і держав (перш за все клімату, специфіки грунту, ландшафту тощо). Означеною позицією він започаткував у філософії концепцію  «географічного детермінізму». Помірний клімат, на його думку, сприяє формуван­ню у людей волелюбності, хоробрості, войовничості, а теплий – лінощів, по­кірності, розбещеності; родючий грунт, вимагаючи багато часу для свого обробітку, сприяє утвердженню правління однієї особи – монархічної форми державного устрою, неро­дючі ж грунти значною мірою зумовлюють  республіканський тип правління.

Ш. Монтеск’є відстоював плідну ідею, яка має методологічну спрямованість: на суспільство потрібно дивитись як певну цілісність і відмовитись від трактування його як механічної сукупності індивідів та різноманітних інститу­тів. Він характеризує соціальну цілісність через так званий «загальний дух народів», що є результатом дії чинників, які «управляють людьми»: клімату, релігії, законів, принципів правління, прикладів минулого, звичаїв, традицій і т. д. Центральним елементом загально­го духу народів філософ вважав специфічні людські пристрасті, котрі спонукають людей діяти так, щоб суспільство вирізнялось стійкістю свого існування. На його думку, в республіці таким центром є доброчесність як діяльна любов до вітчизни та рівності; в монархії — честь, а також ви­гідні для правителя забобони окремих осіб та суспільних груп і станів; у деспотії — страх. Для кожного способу правління шкідливим є сліпе, бездумне використання «чужих» принципів державного будівництва.

Колоритною фігурою у французькому просвітництві був Вольтер (справжнє ім’я –  Марі Франсуа Аруе) (1794–1779). Головне завдання своєї філософії бачив у розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню, оману. Хрис­тиянство, на його думку, – це сітка, якою шахраї протягом багатьох віків обплутують дурнів. Всю історію релігії та церкви він подає як ланцюг шахрайств, злочинів, пограбувань та вбивств, а джерело цього вбачає в самій сутності офіційної релігії та діяльності церкви. Водночас релігію Вольтер розглядав також як засіб мирного вирішення суспільних суперечностей, як засіб стриму­вання бідняків проти зазіхань на власність багатих та запобігання сва­віллю сильних світу цього.

Важливе місце в філософії Воль­тера посідають роздуми про людину як суспільну істоту. Він вважав, що моральні норми, правові та політичні закони, які регулюють відносини в суспільстві, створюються самими людьми, а не Богом. Стверджував, що існують фундаментальні універсальні принципи моральності, які є необхідним результатом осмислення індивідами свого життєвого досвіду і функціонують у будь-якому людсь­кому суспільстві. Так, на його думку, виникає той «природний закон моральності», що виражається в сформульованому стародавніми мудре­цями «золотому правилі»: чини з іншими так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою. Вольтер підкреслює земні, людські мотивації мо­ральної та правової поведінки людей, вважаючи їх достатніми та ефек­тивними, тобто такими, що не потребують ніяких надприродних причин та спону­кань для свого функціонування.

Філософ подає власне бачення історії людства. Рішуче відкидає ідею божественного промислу. Підкреслює, що історію творять люди на основі власних погля­дів, гадок, прагнень, котрі ґрунтуються на їх життєвому досвіді. Погляди, думки вели­ких мас людей він ділить на істинні та хибні. Істинні ведуть до щасливого життя, а хибні – до біди та нещастя. До істинних відносить ті, які просвіщають правителів щодо їхнього обов’язку забезпечувати народам можливість матеріального благопо­луччя, свободи та соціальної справедливості. Хибні ж думки переко­нують правителів, що вони не несуть ніякої відповідальності перед народами і є їхніми абсолютними володарями.

Ще одним видатним просвітителем був французький філософ Ж.-Ж. Руссо (1712–1778). Людину він трактував як природну істоту, всі здібності та здат­ності якої обумовлені природою. Перевагу серед них віддавав по­чуттям, а не розуму, підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює її. Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця. Голос совісті звучить в усіх серцях, проте не всі його чують, тому що забули його мову, а, між тим, це мова самої природи. Причиною того, що люди забули мову природи, голос со­вісті і серця є протиріччя природи і цивілізації. Цивілізація, техніч­ний прогрес є причиною руйнування природної цілісності та гармо­нійності людського буття, заснованого на безпосередності почуттів. Ж.Ж. Руссо першим осягнув суперечливі тенденції цивілізації і дійшов вис­новку, що розвиток виробництва, науки, техніки приносить не тіль­ки користь, а й має і негативні наслідки. Велику надію у вирішенні суперечностей природи і цивілізації, суспільного життя в цілому  покладав на просвітництво та виховання. Підкреслював, що у людей буде все, якщо вони виховають гідних громадян, а без цього усі, навіть правителі, будуть лише жалюгідними рабами.

Центральною проблемою у творчості Ж-Ж. Руссо була проблема соціальної нерівності та шляхів її подолання. Він нещадно критикував сучасне йому суспільство (цивілізацію нерівності) і відстоював тезу, що розвиток науки не сприяє удосконаленню моральності, звичаїв, життя людей в цілому. Основою суспільного життя філософ вважав матеріальні, «тілесні» по­треби людей, а духовні — їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття. Він одним з перших виявив, що розвиток культури створює «штучні» потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер, завдяки яким людина намагається «здаватися», а не бути. Підкреслював, що культура та мистец­тво належать панівним соціальним верствам і є чужими для більшості людей.

Важливу роль у французькому просвітництві відіграв Д. Дідро (1713–1784). Понад двадцять років він присвятив роботі над «Енциклопедією», яка стала одним з величних культурних надбань того часу і відіграла значну роль у розробці та поширенні просвітницького світогляду та згуртуванні просвітителів. У проспекті цієї унікальної праці Д. Дідро проводить думку, що в історії людства, особливо починаючи з епохи Відродження, спостерігається прогрес у пізнанні природи і що в майбутньо­му він стане ще значнішим, набуде неперервного характеру. При цьому мислитель чітко розумів, що внаслідок безкінечності Всесвіту вичерпне піз­нання природи неможливе. Природу як об’єкт пізнання він порівнює з неосяжною книгою, в якій вчені послідовно прочитують все нові й нові сторінки, але ніхто не може розрахо­вувати, що коли-небудь перегорне її останню сторінку. В теорії пізнання Д. Дідро поєднував сильні сторони емпіриз­му і раціоналізму, вказував на необхідність формування нової раціональ­ності, яка б функціонувала в органічній єдності з чуттєвим пізнан­ням і забезпечувала контроль розумом та експериментом чуттєве пізнання.

Як і всі філософи-просвітники, велику увагу мислитель приділяв кри­тиці релігії. Аналізуючи особливості релігійної віри, зробив вис­новок, що релігія не веде людину до справжніх істин, а підкорює її свідомість дикунським забобонам. Релігійну віру Д. Дідро порівнює з тугою пов’язкою на очах, яка робить людей сліпими, не здатними правильно визначити  шлях до щастя, і тоді вони потрапля­ють до рук священиків, які спрямовують їх на тернисту стежку страж­дань. Лише розум, підкреслює мислитель, є єдиним дороговказом індивіду в пошуках благодатної істини, яка своє вище втілення знаходить у філософсь­кому знанні. Д. Дідро висунув широку антирелігійну програму: усу­нення впливу церкви на уряд; секуляризація більшої частини церков­ного майна; знищення інституту чернецтва та контролю духівництва над системою освіти, що, на його думку, призведе до того, що релігія через два-три століття зникне сама собою. Філософ був прихильником повної ліквідації релігії і перетворення суспільства на атеїстичне. Проте атеїзм, на його думку, має базуватись на високих духовних цінностях, філософській аргументованості та моральній відповідаль­ності.