Леон Вальрас
Теорія рівноваги Вальраса
Леон Вальрас довів, що в умовах ринкової економіки є можливість встановлення рівноваги на основі співвідношення пропозиції і попиту. Вільна конкуренція забезпечує встановлення ціни рівноваги. Рівноважна ціна — це ціна на конкурентному ринку, за якої величина попиту і пропозиції однакові, немає ні дефіциту, ні надлишку товарів і послуг. Така ціна не містить у собі тенденції до зростання або до зниження обсягів виробництва Постулатами теорії рівноваги Л. Вальраса є такі: 1. Зміни цін впливають на попит і пропозицію і навпаки; зміна попиту впливає на пропозицію і навпаки. Отже, їхній взаємозв'язок впливає на встановлення рівноваги. 2. Рівноважна ціна встановлюється у результаті конкуренції, співвідношення попиту і пропозиції, наявності ресурсів та інших чинників. 3. Загальна рівновага здійснюється щодо всіх товарів. Це пояснюється тим, що потреба у цьому товарі залежить від наявності інших товарів. Наприклад, споживання м'яса залежить від наявності кави. 4. Рівновагу характеризує, як правило, мінова вартість. Мінова цінність товарів — це рівень економічної рівноваги. В умовах конкуренції діють механізми, які усувають диспропорції та встановлюють таку мінову вартість, що грунтується на ціні рівноваги. В умовах монополії диспропорції зберігаються. 5. Рівновага досягається на основі дії всіх учасників ринку. 6. Рівновага здатна забезпечити максимально високий рівень задоволення потреб (безумовно, за наявності ресурсів). 7. Попит на кожний товар залежить не тільки від його ціни, а і від цін на всі інші товари. Наприклад, зростання цін на деякі продукти харчування призвело в Україні до зменшення попиту на періодичні видання. Багато людей відмовляються від передплати на газети і журнали. Різко скоротилися їхні тиражі. 8. Сума попиту споживача на всі закуплені ним товари і покупки дорівнює за вартістю сумі всіх проданих ним товарів і послуг (у тому числі послуг праці). 9. Ринок безперервно здійснює «пошук» так званих рівноважних цін. 10. Конкуренція — це важливий чинник встановлення рівноваги (через ціни). Існуючі цінові сигнали регулюють ринок, з допомогою їх досягається рівновага. 11. Для рівноваги потрібний ринковий механізм, який діє значно ефективніше, ніж у минулому так звана планова система.
Сучасні напрями економічної теорії
Неокласицизм - суб'єктивна школа в економічній теорії. Виникла в останній третині 19 ст. як реакція на марксизм. Марксизм всебічно критикував капіталізм і обґрунтував неминучість його загибелі, тому що він оснований на приватній власності та експлуатації. Необхідно було захистити капіталізм від нападок марксистів, і цю функцію беруть на себе представники неокласицизму. В той же час це була спроба сформулювати закономірності оптимального режиму господарювання економічних одиниць в умовах системи вільної конкуренції, визначити принципи рівноваги цієї системи.
Біля початків неокласицизму стояли такі відомі економісти, як австрійці К.Менгер (1840-1921 pp.), і Альфред Маршалл (1842-1924 pp.) - англійський економіст. Серед сучасних представників неокласицизму найбільш відомі Джон Хікс (нар. 1904 p.) - Великобританія, Мілтон Фрідмен (нар. 1912 p.) Головним внеском Маршалла в економічну науку є з'єднання воєдино класичної теорії та маржиналізму. Він вважає, що ринкова цінність товару визначається рівновагою граничної корисності товару і граничних витрат на його виробництво. Графічним еквівалентом даного положення є знаменитий графік, іменований «хрест Маршалла» або «ножиці» Маршалла.Крупнейшій представник неокласичного напряму Альфред Маршалл (1842-1924) відомий насамперед як автор теорії ринкового ціноутворення. Більшу частину життя він викладав економічну теорію в Кембріджському університеті. У 1890 р. вийшов його головна праця «Принципи економічної науки», який витримав багато видань і протягом кількох десятиліть служив основним підручником у США, Англії та інших країнах.А. Маршалл вважав необхідною державну турботу про "сторонах життя бідних робітників, в яких їм важко забезпечити себе самим", інше він розцінював як "помилкове і аморальне" з т. з. "загальних" інтересів. Артур Сесіль Пігу (англ. Arthur Cecil Pigou), (18 листопада 1877, Рейд,Айл-оф-Уайт — 7 березня 1959, Кембридж, Великобританія) — англійський економіст,видатний представник Кембриджської неокласичної школи, учень і послідовник засновника цієї школи Альфреда Маршалла, автор концепції економіки добробуту.В історію ім'я економіста увійшло разом з відкритим ним «ефектом Пігу», коли при зростанні грошової маси відсутність інфляційних очікувань і гнучка система цін і процентних ставок можуть призвести не до підвищення, а до зниження рівня цін.[1] Головна праця — Концепція економіки добробуту. Суть концепції економіки добробуту полягає в тому, що Артур Пігу розглядає соціальний добробут як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є економічний добробут, що трактується як кількість задоволення, котре можна виразити в грошовому еквіваленті. Розвиваючи свою ідею, Пігу стверджував, що «економічні» причини діють на економічний добробут будь-якої країни не прямо, а через створення й використання об'єктивного додаткового економічного добробуту, що його економісти називають національним доходом. Національний дохід, так само як економічний добробут, є частиною загального добробуту, що прямо чи опосередковано зв'язується з грошовим вираженням, є тією частиною об'єктивного доходу, що вимірюється грошима.
Науковий внесок
в праці «Економічна теорія добробуту» (1924) Пігу розвинув принцип «найбільшого блага для найбільшої кількості людей». Найвищого рівня добробуту можна досягти більш рівномірним розподілом доходів, хоча це може негативно вплинути на нагромадження капіталу й виробничу енергію.запропонував ідею перерозподілення доходів через активну податкову політику держави. Він обґрунтував необхідність прогресивної системи податків, яка передбачає збільшення ставки оподаткування пропорційно зростанню доходу, а також запровадження значного податку на спадщину. Він проаналізував форми державного втручання в економіку: пряму та опосередковану. Перша передбачає державний контроль над цінами та обсягами випуску продукції, друга — використання податків і субсидій як інструментів регулювання економіки. Пігу вважав, що за умов вільної конкуренції достатньо опосередкованих методів, а з посиленням позицій монополій в економічному житті виникає необхідність прямого втручання держави.Значну увагу він приділяв проблемі зайнятості населення, яку зв'язував з рівнем заробітної плати і реальним попитом на працю. Якщо номінальна зарплата скорочується повільніше, ніж падають ціни, то зростає реальна зарплата, що веде до збільшення сукупного попиту й випуску продукції. Унаслідок цього зростає зайнятість або, як визначає Пігу, національний доход — загальний обсяг товарів та послуг, що виготовляються в суспільстві протягом року, тобто та частка матеріального доходу суспільства, яка може бути виражена в грошах, — товари та послуги для кінцевого споживання.