Теорії держави і права

Для успішного засвоєння всього обсягу теми, студентам необхідно самостійно підготувати та законспектувати у зошитах для самостійної роботи відповіді на наступні питання:

1. Історія і передумови виникнення теорії держави і права як науки.

2. Теорія держави і права в системі суспільних наук.

МАТЕРІАЛИ ДО САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ

Тема 1 Основні завдання, предмет, методи і функції теорії держави і права 1. Історія і передумови виникнення теорії держави і права як науки.

Як виникла теорія держави і права? Спочатку з'явилися галузеві науки. Поступово йшов процес поділу юридичних наук. Чим більш поглиблювалася їх диференціація, тим більшою була потреба у зустрічному процесі — об'єднанні знань. Інтеграція знань передбачає поглиблення думки в природу явищ, а диференціація — її збагачення. Потреби суспільної практики викликали необхідність концентрації уваги безпосередньо на закономірностях правової дійсності. їх вивчення було покладено до основи формування загальнотеоретичних (історико-теоретичних) наук.

Загальна теорія держави і права не відразу сформувалася з такою назвою і змістом. Теорія права (legal theory) є німецьким поняттям, уживаним у континентально-європейському правовому регіоні. Це поняття не властиве англо-американській правовій думці. Тут оперують поняттям «юриспруденція». У Західній Європі та Росії теорія держави і права склалася в XVIII — XIX століттях на підґрунті таких наук і навчальних дисциплін, як енциклопедія права, філософія права.

Енциклопедія права як навчальна дисципліна виникла ще у XVII ст. Одним із перших підручників була «Універсальна енциклопедія права» Г. Гунніуса, видана в 1675 р. Широко відомі також роботи з енциклопедії права К. Неволіна, Е. Трубецького, Г. Чичеріна та інших (XIX—початокXX ст.).

Спочатку енциклопедія права не мала чітко окресленого предмета і єдиної стрункої системи. Вона містила перелік і огляд усіх юридичних наук як початкових відомостей про право, різні його галузі та методи вивчення. По-різному вирішувалося питання про статус енциклопедії права. Одні вчені розглядали її як самостійну юридичну науку зі своїм предметом і методом, інші — тільки як навчальну дисципліну. Поступово вона почала тлумачитися як загальне вчення про право, котре охоплювало увесь зміст правознавства в єдності і системі, в його основних і загальних засадах.

Такий підхід виходив за рамки звичайного розуміння енциклопедії як конспективного викладу окремих правових наук. У 70— 80-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи, Росії, Україні затвердилася назва нової навчальної дисципліни — загальна теорія права, котра являла собою узагальнюючу галузь знань.

Попередницею загальної теорії держави і права була також філософія права, яка ґрунтувалася на теорії природного права. Першими авторами, що ввели термін «філософія права» у науковий обіг, були Ґуго (1798), Ґеґель (1820), Остин (1832). Певний поштовх до оформлення філософії права як внутрішньо узгодженої єдиної узагальнюючої науки про право був даний Ф. Шеллінгом (1803).

Термін «теорія права» замість «філософії права» був введений А. Меркелем у 70-х роках XIX ст., причому не в значенні ідеальних першооснов права (такий підхід властивий теорії природного права, що була покладена до основи філософії права), а у значенні чинної системи правових норм. У такий" спосіб на основі енциклопедії права і філософії права поступово сформувалася загальна теорія права, яка охоплює як філософське осмислення правової дійсності, так і найзагальніші уявлення про систему юридичних наук.

На початку XX ст. при вивченні «загальної юриспруденції» (теорії права) перейшли від порівняльного аналізу змісту правових норм і понять до дослідження структури, функцій правових норм і правових систем. Спеціалісти в галузі теорії права у Західній Європі Г.Кельзен і Л.Дюгі заснували «Міжнародний журнал теорії права». Тематика публікацій була орієнтована на розробку загальних проблем для різноманітних правових систем: природа права, співвідношення держави і права, права і суспільства, фундаментальні поняття і методи теорії права. Теорія держави і права стала фундаментальною юридичною наукою.

У розвитку теорії держави і права в континентальній Європі була перерва, пов'язана з відродженням після Другої світової війни філософії права, зверненої не до досвіду, а до ідеї. У СРСР такої перерви в розвитку теорії держави і права не було, хоча поширення ідей

філософії права не пройшло безслідно.

У 60-ті роки XX ст. почалося відродження теорії держави і права на базі розвитку нових галузей — інформатики, кібернетики, деонтичної логіки, соціології права та ін. Нині теорія держави і права є міждисциплінарною наукою. Вона використовує досягнення як галузевих юридичних наук, так й інших суспільних наук. При цьому виконує інтегруючу функцію: по-перше, забезпечує взаємодію різноманітних наук у дослідженні права; по-друге, об'єднує результати їх досліджень з елементами філософії права.

Історія і передумови виникнення теорії держави і права як науки

Філософія права. У стародавніх мислителів пізнання навколишнього світу здійснювалося в рамках єдиної універсальної науки — філософії, яка поряд з логікою, етикою, математикою, фізикою, медициною досліджувала проблеми державного і правового життя суспільства в контексті властивого їй наукового світовідчуття.

У системі філософських знань з часом відокремлюється філософія права, предметом якої стає дослідження державно-правової сторони життя суспільства. Розвиваючи ідею філософії права і концепцію природного права, Н. М. Коркунов писав: «З'ясування ідеї права, визначення його джерела і тому подібні загальні питання розглядалися в так званій практичній або етичній філософії. Але окремої філософії права не було ні в давнину, що взагалі не знала дробового розгалуження людського знання, ні в середні віки, коли і етика майже цілком поглиналася богослов'ям". Не раніше XVII століття утворюється особлива філософська наука про право».

На філософію права, як відзначає російський правознавець Р. Ф. Шершеневич, здійснила вплив одна важлива обставина — це історичне відокремлення між філософією права і юридичними науками. Юристи займалися систематизацією і тлумаченням норм права, а філософія права розроблялася вченими, які були, в своїй більшості, не причетними до правознавства. Юристи вивчали право в його фактичному стані, не задаючись думкою про те, яким воно може або повинно бути, а філософи створювали ідеальне право, не знаючи, що таке право в дійсному житті і як застосовуються його норми.

Сучасна юриспруденція в тій чи іншій мірі пов'язана зі всіма галузями знання перш за все тому, що наукова діяльність і результати її практичного втілення в реальні суспільні відносини зрештою набувають форми правовідносин, що охороняються державою.

Філософія права є методологічною базою юриспруденції. Загальна філософія і філософія права співвідносяться як ціле і частина. Як складова частина філософії, філософія права не відрізняється від цілого ні за своїми функціями, ні за своїми методами. По відношенню до юридичних наук філософія права вирішує ті ж загальнонаукові проблеми, що і філософія відносно всіх галузей людського знання. Загальнотеоретичне завдання філософії права, як вважають багато учених і практиків, полягає в дослідженні глобальних державно-правових категорій, які лежать в основі всіх юридичних наук. При цьому вважається, що основною і вищою науковою категорією юриспруденції є "праЕо", яке взаємодіє з явищем "суспільство", а потім і "держава". Тому його наукове поняття може з'ясуватися тількина фоні "держави", яка у свою чергу припускає поняття про "суспільство".

У вітчизняній юридичній науці переважає теза про те, що філософія права займається виробленням загального світогляду на підставі висновків окремих наук. Але при сучасному розвитку людського знання філософія не в змозі досліджувати закономірності кожної спеціальної науки, зокрема численних юридичних наук, що охоплюють практично всі сторони людського співіснування в його державно-правовій сфері. Функції філософії права покладаються тому на теорію права, яка концентрує свою увагу на дослідженні основних загальних закономірностей даної сфери суспільного життя, не пориваючи своїх природних зв'язків з "прародителькою".

Сучасна вітчизняна наука філософії права консолідується в цілому з науковими переконаннями наших попередників. Д. А. Керімов вважає, що філософія права "покликана детально розробляти методологію дослідження всіх правових явищ і процесів; ...вона володіє в незрівнянно більшій мірі, чим будь-яка галузь юридичного знання, методологічною значущістю, виконує методологічні функції в системі юридичних наук". "Філософія права є не що інше, як інтеграція всієї сукупності принципів пізнання, вироблених нею самою, загальною філософією і комплексом юридичних наук... Вона історично виникла не сама по собі і не з самої себе, але в результаті вивчення конкретних проявів права... Філософія права — продукт загальної філософії і всього комплексу юридичних наук, її призначення полягає в тому, щоб озброювати всі галузеві юридичні науки методологічним

інструментарієм".

Проте, яка ж "місія" теорії держави і права?. Яке місце вона займає в системі юридичних наук? Або вона взагалі не існує як наука, як практична частина філософії права?

Юриспруденція і в науковому, і в практичному сенсі базується на філософських знаннях. Але чи здатна філософія права охопити всю сукупність юридичних знань, серйозно займатися практичним дослідженням основних закономірностей держави і права, виробленням методології численних галузевих аспектів державно-правової науки. У сучасних умовах це можливо лише на основі тісної наукової співпраці із загальною теорією права.

Заглиблювати, інтегрувати, розвивати, конкретизувати філософські основи загальної теорії держави і права — об'єктивна потреба суспільного життя. Але ігнорувати теорію держави і права як загальнотеоретичну науку об'єктивно неможливо, хоч би з чисто практичних міркувань.

Політологія права. Політика є різноманітним і універсальним явищем, в якому концентруються всі основні сторони суспільного життя: економічна, соціальна, духовна, національна, релігійна.

Державна політика виражається в офіційних актах правотворчості. У них держава визначає правові основи не тільки своєї діяльності, але і всіх ланок політичної системи суспільства.

У теоретичному і практичному відношенні між політикою і правом не завжди виявляється єдність і плідна взаємодія. Державна політика лише тоді може вважатися демократичною, справедливою, коли вона враховує і проводить в життя об'єктивні потреби суспільного розвитку, а політологія права, за своєю сутністю може бути не чим іншим, як виразом ідей справедливості, що об'єктивувався, законності, гуманізму, рівності всіх людей перед законом.

Мистецтво політологів права полягає в тому, щоб відібрати, систематизувати, дати точні наукові дані про державно-правову дійсність і перспективи її розвитку. Політологія права повинна також всемірно відображати різноманітні ідеї, наукові погляди і уявлення про державу і право, які походять від недержавних політичних організацій. Це нерідко вносить істотні корективи до державно-правової політики.

Також слід зазначити, що роз'єднаність між загальнодержавною правовою політикою і політикою, що виробляється галузевими юридичними науками (політикою цивільного, фінансового, земельного, кримінального права), завдає збитку головному — практиці правового регулювання суспільних відносин. Політологія права повинна визначати стрижньові напрями політичного розвитку держави і права, ґрунтуючись при цьому на об'єктивних закономірностях цього розвитку, що можливо тільки при об'єднанні наукових зусиль політологів і юристів.

Енциклопедія права. Подібної науки в реальному житті не існує, хоча під такою назвою видано немало творів із загальнотеоретичних проблем держави і права. Насправді енциклопедія права є коротким оглядом основних юридичних понять, їх науковий коментар і не містить системного аналізу всієї сукупності юридичних наук: теоретико-історичних, галузевих і спеціальних. Вперше спроби створення енциклопедії права як базової юридичної науки зробили німецькі юристи і політологи: Ганніус, Стефан Пютгер, Гарєїс, Ратковський.

Енциклопедичні погляди на державу і право в той період складалися під впливом філософських переконань Шеллінга, Фіхте, Гегеля. Проте створення цілісної науки, яка б охоплювала всю сукупність юридичних знань, виявилося неможливим.

У Росії створенням енциклопедії права і включенням її в університетську освіту займалися відомі юристи: Різдвяний (Енциклопедія законознавства, 1863), Карасевіч (Енциклопедія права, 1872); Деларов (Нариси енциклопедії права, 1878); Зверев (Енциклопедія права серед юридичних наук, 1880); Суворов (Лекції з енциклопедії права, 1907).

У подальшому російська юридична думка прийшла до однозначного висновку, що енциклопедія права як наука методологічно неспроможна, оскільки у неї немає ні власного предмету, ні методу дослідження, тобто того, що властиво будь-якій науці.

Звичайно, енциклопедія права не може бути визнана наукою в сучасному розумінні. Вона мінлива, мозаїчна. Проте енциклопедичні словники і інші видання, що містять короткий виклад юридичних понять, дають сучасну інформацію про чинне законодавство вельми корисні і необхідні для всіх громадян, що перебувають у сфері правового регулювання. Загальні первинні знання про державу і право потрібні і майбутнім юристам. Енциклопедія права нині трансформувалася в учбову дисципліну під назвою "Введення (вступ) в юридичну спеціальність", яка вивчається у всіх юридичних учбових закладах країни.

Загальна теорія права. Науково-педагогічний добуток князя Е. Н. Трубецького "Лекції з енциклопедії права" за своєю суттю є цілісною і вельми цікавою для сучасної юридичної науки ;истему поглядів на право і державу. Це теорія, а не енциклопедія юриспруденції.

Загальна теорія права як наука спочатку і остаточно сформувалася в Росії в працях Гамбарова, Гессена, Кистяковського, Коркунова, Новгородцева, Петражіцкого, Сергійовича, Соловьева, личеріна, Шершеневіча і інших. Російські автори в своїх дослідженнях спиралися на здобутки німецьких юристів, філософів, соціологів, політологів: Бієрлінга, Втдельбанда, Гегеля, Глюка, Еллінека. Ієрінга, Канта, Лассона, Майєру, Мюллера. Стенберга, Шеллінга, Шталя, Штаммлера, Шютце, — створюючи струнку систему загальнотеоретичних знань про державу і право стосовно ^мов російського суспільного життя. Багато теоретичних висновків представників російської дореволюційної юридичної думки актуальні і до сьогодні.

Які основні положення загальної теорії права Н. М. Коркунова? Філософія права і енциклопедія права, на його думку, "одне і те ж". Вони є лише основою для створення однієї узагальнюючої науки — загальної теорії права. Посилаючись на П. Мюллера, який визначав теорію права як систему основ права, Коркунов відзначає, що правознавство, крім практичних ланцюгів, вирішує і чисто теоретичні завдання. По-перше, правознавство "відпрацьовує" практичний матеріал права в систематичному, історичному і "емпірично-реалістичному напрямі". І по-друге, з отриманого таким чином правового матеріалу правознавство "витягує" загальні основи права, створює згідно їх внутрішньому зв'язку цілісну систему загальної теорії права і "застосовує" їх як керівні принципи дня оцінки наявного правового матеріалу і для розвитку права і правознавства.

Н. М. Коркунов абсолютно правильно відзначав, що загальна теорія права не має эезпосереднього застосування в житті, оскільки вона містить тільки загальні основи права, а не конкретні правові розпорядження, що регламентують реальні життєві відносини. Проте теорія права покликана зрозуміти практичне право і реальні людські відносини як єдине ціле: цей загальний організм слід "розкласти" на його окремі "органи" і "елементи", визначити їх взаємодію, "норми і цілі їх дії, а також призначення як цілого, так і частин".

Загальна теорія права Г.Ф. Шершеневича в своїй концептуальній завершеності є фундаментальним дослідженням. Його наукові положення складають основу нинішньої юриспруденції.

Загальну теорію права Г. Ф. Шершеневич розглядає в єдності з філософією права. Він стверджує, що наукова філософія повинна будувати свої загальні поняття тільки на позитивному праві. Вона не може "підставляти" під реальні поняття свої ідеальні уявлення, видавати за право те, що, на її думку, повинне бути правом. Філософія права вирішує не тільки теоретичні, але і практичні завдання. Усунення практичного завдання порушило б відповідність між філософією права і юридичними науками, вищим синтезом яких вона повинна служити, тому що кожна юридична наука не тільки вивчає встановлені норми права, але і вказує на їх бажану зміну.

Розвиваючи свою концепцію, Г. Ф. Шершеневич доводить, що у міру історичного розвитку філософія права перетворюється на загальну теорію права, на відміну від тих теорій, які створюються в рамках галузевих юридичних наук. Загальна теорія з'ясовує, що таке право взагалі, незалежно від його тимчасової мінливості, що таке держава поза різноманітністю його форм прояву, які джерела права, яка методика розробки норм права.

Правознавство, за Шершеневичем, як і будь-яка інша наука, не може існувати ізольовано, поза зв'язком з філософією. Але філософія повинна вирости з самого правознавства, а не бути йому нав'язаним ззовні. Тому необхідна така юридична наука, яка об'єднала, звела б в єдине ціле все те, що вже зроблене в загальній частині кожної спеціальної науки. Це є завданням загальної теорії і філософії права. З сказаного випливає, що загальна теорія права є продовженням загальної частини всіх юридичних наук, що матеріал її виключно позитивне право і що вона і є те, чим повинна бути філософія права.

Кажучи про представників вітчизняної правової думки не можна не згадати і Пітеріма Олександровича Сорокина, соціолога, юриста, який не по своїй волі став емігрантом. З 1930 по 1964 роки П. А. Сорокин був професором Гарвардського університету, де організував і тривалий час очолював факультет соціології.

У Росії Пітерім Сорокин залишив маловідому роботу під назвою "Елементарний підручник загальної теорії права у зв'язку з вченням про державу", виданий в 1919 році, де автор висловлює власне бачення загальної теорії права. Він вважав, що під загальною теорією права розуміється

ка, що займається вивченням певного виду суспільних явищ, — явищ правових. Є безліч циплін, що вивчають теоретичні аспекти практичного права: теорія цивільного, кримінального, жавного і інших галузей права. Кожна з цих наук вивчає "спеціальний вид права — право як ове, а не як родове явище". Загальна ж теорія права ставить своїм завданням вивчення права як ового явища, тобто найбільш загальних родових ознак, властивих всім правовим явищам: праву жавному, цивільному, кримінальному і всім іншим галузям права.

У зв'язку з вказаними міркуваннями головне завдання загальної теорії права Пітерім Сорокин імулює таким чином:

1. визначити правове явище;

2. описати його основні ознаки;

3. класифікувати види права;

4. закономірності походження і розвитку права;

5. досліджувати основні закони правової еволюції у зв'язку з вченням про правовий ідеал;

6. вивчити основні суспільні функції права і його соціальну роль.

Російська юридична наука кінця XIX — початку XX століття поєднувала в собі різноманітніші загальнотеоретичні погляди на державу і право: природно-правові, еріалістичні, соціологічні, нормативістські, психологічні. При всій своїй різноманітності наукові оти (монографії, підручники, посібники, статті) російських юристів відрізняються даментальністю, переконливістю, стрункістю і логічністю.

Різночитання в загальнотеоретичних поглядах на державу і право у вітчизняній і зарубіжній ці незначні, і по суті, і по формальних ознаках. Вони єдині в основному: і держава, і право — це іальні інструменти, покликані забезпечувати благополуччя людини у всіх сферах його тєдіяльності.

Конкретна назва науки, що досліджує загальні закономірності державно-правового життя гільства (як і учбової дисципліни), може бути неоднаковою. Наприклад: «Загальна теорія права» VI. М. Коркунов, Р. Ф. Шершеневіч; "Теорія права і держави" — Л. І. Петражицький; "Загальне хня про державу" — Р. Еллінек; "Загальна теорія держави і права" — Р. Кельзен; "Нариси льної теорії держави і права" — Н. Н. Алексеев; "Енциклопедія держави і права" — П. Стучка.

Всі підручники радянського періоду наший країни мали, як правило, одну назву: "Теорія кави і права".

На наш погляд, необхідно зберегти таке ім'я науки, що вивчає основні загальні закономірності кавно-правового життя суспільства, яке вистраждане історією. І ім'я це — "Теорія держави і за". Чому?

У наш час спори про те, що первинно, а що вторинне: держава або право, не мають під собою ні швого, ні практичного підґрунтя. Всім зрозуміло, що право, як явище суспільного життя, як шо свободи і справедливості в людських відносинах, сформувалося набагато раніше, ніж кава. З виникненням держави право набуває лише нової якості: воно стає правом, що роняється державою, її примусовою силою. Право при цьому не втрачає своїх об'єктивних ознак регулятора суспільних відносин, але набуває нових властивостей, що породжуються його эзривним зв'язком з державою.

У сучасному суспільстві основним джерелом права є нормативно-правовий акт — продукт дійної діяльності компетентних органів держави. Правові розпорядження знаходяться під її істом, а їх реалізація забезпечується матеріально-організаційними засобами державної влади.

Право без держави беззахисно, а в сучасних умовах майже нездійсненно без її владного ;зпечення.