Адаптивна компенсаторна функція емоцій і методи контролю емоційних станів

Емоції мають велике адаптивне компенсаторне значення, оскільки виникають у ситуаціях прагматичної невизначеності. Емоції завжди супроводжуються змінами вегетативної нервової системи, що спрямовані на забезпечення тієї чи іншої передбачуваної діяльності. Вегетативне забезпечення виниклого емоційного напруження полягає у прискоренні серцевих скорочень, підвищенні артеріального тиску, збільшенні хвилинного об’єму крові, різкому збільшенні викиду в кров адреналіну, норадреналіну та ін. При цьому вегетативні зрушення, як правило, значно перевищують реальні потреби організму. Така надлишкова реалізація енергетичних ресурсів є доцільною. Її набуто в результаті природного добору й у процесі філогенезу. В процесі виникнення емоційного напруження і невідомості енергетичних витрат організму людина або тварина йде на зайві витрати для того, щоб у розпал напруженої діяльності (боротьба чи втеча) не залишитися без достатнього енергетичного забезпечення.

Розумова працездатність зменшується при виконанні монотонної роботи, що пов’язано зі зменшенням активності і зникненням емоційного забарвлення діяльності (І. Ф. Аршава, 2002).

Ці дані засвідчують, що розумова працездатність, зокрема операторів, багато в чому залежить від функціонального стану центральної нервової системи. За А. М. Зимкіною і В. І. Климковою-Черка­совою (1978), функціональний стан ЦНС є певним станом, за якого розвиваються усі форми діяльності і котрий сам залежить від цієї діяльності.

Центральна нервова система здатна швидко організовувати функціональну систему необхідної структури і стійко утримувати її оптимальний стан.

Підвищення рівня функціонування мозку й емоційного напруження сприяє підвищенню ефективності роботи і зменшенню припущених помилок. Такий позитивний вплив емоційного напруження спостерігається тоді, коли емоції виникають на основі домінуючої потреби, що мотивує певну діяльність суб’єкта й з нею пов’язана. Саме в таких випадках виявляється адаптивно-компен­саторна функція позитивних емоцій. При цьому ця функція реалізується через вплив на потребу, що і приводить до тієї чи іншої поведінки. П. В. Симонов (2001) пише, що у складній ситуації з низькою імовірністю досягнення мети навіть невеликий успіх породжує позитивну емоцію наснаги, що посилює потребу в досягненні мети. Прикладом компенсаторної функції емоцій може бути також наслідувальна поведінка суб’єкта в стані емоційного збудження. Така поведінка виникає тоді, коли індивідуум не має часу чи інших додаткових можливостей для того, щоб прийняти самостійне рішення, і покладається на приклад і дії тих, хто його оточує. Проте така поведінка індивідуума не завжди є доцільною (наприклад, під час паніки).

Об’єктивна реальність навколишнього світу, суб’єктивно відобра­жена в емоціях, — потреба (стан нестачі чогось необхідного для самозбереження і саморозвитку живих систем, внут­рішнього джерела їх активності) та імовірність її задоволення.

Основними методами контролю емоційних станів є: визначення інтегральних показників електрокардіограми (частота серцевих скорочень, тривалість інтервалів між окремими зубцями ЕКГ та ін.); реєстрація швидкості мови (кількість складів за 1 с); аналіз емоційно значущих параметрів ударних голосних звуків, інваріантних до лексико-граматичного складу мови й індивідуальних особливостей диктора; реєстрація ЕЕГ, електроміограми лицьових м’язів (брів і чола, очей і повік, нижньої частини обличчя), шкірного електроопору; проведення психологічних проб; дослідження вмісту в крові адреналіну, норадреналіну та ін.

ЛЕКЦІЯ 9. ПСИХОФІЗІОЛОГІЯ ПАМ'ЯТІ

Визначення і види пам’яті

Пам’ять — це властивість живої матерії сприймати, запам’ято­вувати, зберігати, активувати, відтворювати і забувати інформацію.

Нині виділяють три види пам’яті: генетичну, імунологічну і нервово-психічну.

Генетична пам’ять — пам’ять про структурно-функціональну органі­зацію живої системи, що визначає той чи той біологічний вид. Жива система має постійно себе відтворювати, а тому повинна пам’ятати свою будову і функції. У живій матерії цю функцію здійс­нюють дезоксирибонуклеїнові і рибонуклеїнові кислоти.

Імунологічна пам’ять — пам’ять, що посилює захисну функцію живої системи на повторне проникнення в неї генетично сторонніх тіл (віруси, бактерії та ін.), які називають «антигенами». Імуноло­гіч­на система виробляє антитіла (білки, що руйнують чужорідні тіла). Імунна відповідь здійснюється системою Т-лімфоцитів (клітинний захист здійснюється Т-кілерами, Т-хелперами (помічниками) і Т-клітинами, що розпізнають антигени) та системою В-лімфо­цитів, що виробляються кістковим мозком і забезпечують гуморальний захист. В-лімфоцити виробляють різні класи імуноглобулінів, що є антитілами, вбудованими в їхню мембрану.

Важливу роль у процесі імунологічної пам’яті відіграють Т-хел­пери (помічники). При їхньому ураженні, наприклад при ВІЧ, імунна система стає нездатною ні до утворення кілерів, ні до вироб­лення антитіл В-лімфоцитами.

Отже, імунологічна система забезпечує збереження живої системи як біологічного виду, використовуючи механізми генетичної пам’яті.

Нервово-психічна, чи нервова, пам’ять — це сукупність складних нервово-психічних процесів, що забезпечують єдність і цілісність організму і спрямовані на формування його адаптивної поведінки.

У нервово-психічній пам’яті виділяють генотипічну (вроджену) і фенотипічну види пам’яті. Генотипічна пам’ять, ґрунтуючись на генетичній пам’яті, забезпечує становлення безумовних рефлексів і різних форм уродженої поведінки (інстинктів), що відіграють важливу роль у пристосуванні і виживанні виду. Фенотипічна пам’ять — сукупність нервово-психічних процесів, які становлять основу адаптивної індивідуальної поведінки, що формується в результаті навчання. Цей вид пам’яті забезпечує збереження і витягнення інформації, що здобувається індивідуумом у процесі всього життя.

Слід пам’яті, сформований у процесі навчання, називається енграмою.

Енграма пам’яті характеризується такими показниками: тимчасовим фактором, що визначається послідовністю і динамікою фізіологічних процесів у формуванні сліду пам’яті; самими параметрами стану енграми, найважливішою властивістю якої є готовність до витягування і відтворення інформації; будовою енграми, в тому числі нейрофізіологічними, нейронними і молекулярними її механізмами.

Слід зазначити, що пам’ять нерозривно пов’язана з відчуттями, сприйняттями, мисленням і особистісними установками. Механізми пам’яті й дотепер залишаються недостатньо вивченими. Незважаючи на численні дослідження, й досі залишається нез’ясованим, які ж ділянки мозку є відповідальними за запам’ятовування, збереження, активацію і відтворення інформації (В. М. Кроль, 2003).