Емоційна стійкість

В останні роки дуже актуальною стала проблема емоційної стійкості, як важливого чинника суб’єктивного розвитку людини і передумови успішної її життєдіяльності (Л.М. Аболін, 1987; І.Ф. Аршава, 2000, 2003, 2005, 2006; Л.Г. Дикая, 1991, 2002; М.С. Корольчук, 2003; Е.Л. Носенко, І.Ф. Аршава, 2006; Рейковский Я., 1979; Словарь психолога-практика / Составитель С.Ю. Головин, 2005; Суворова В.В., 1975; О.Я. Чебикін, 1989, 2000, та ін.). Емоційна стійкість трактується як інтегративна властивість особистості (психіки), яка характеризується взаємодією емоційних, вольових, інтелектуальних та мотиваційних компонентів психічної діяльності, що забезпечують оптимально успішне досягнення мети діяльності у складних (емотивних) обставинах (Зильберман Н.Б., 1974).

Із цього визначення видно, що емоційна стійкість характеризується наступними основними властивостями:

• особливостями особистості в досягненні мети діяльності;

• стійкість суб’єкта до зберігання стабільних показників якості виконання професійно важливих функцій при зміні умов діяльності;

• професійно обумовлені компоненти стабільності;

• мотиваційні компоненти особистості (Фірсов К.В., 1996);

• перешкодостійкість професійно важливих функцій суб’єкта;

• толерантність особистості до невизначеності, що відносять до стресорів та фрустраторів не менш могутніх, ніж перешкоди (Norton R., 1975) та іншими.

Е.Л. Носенко та І.Ф. Аршава (2006) вказують, що для емоційно стійких суб’єктів характерним є низький рівень нейротизму та тривожності, екстраверсія, інтернальність, а для емоційно вразливих - високий рівень нейротизму і тривожності, інтроверсія, екстернальність.

Різні форми прояву стійкості людини в екстремальних умовах діяльності, які виділяють дослідники, такі як оперативна стійкість, моторна стійкість, сенсорна стійкість, мнемічна стійкість, з нашої точки зору, повинні розглядатись у контексті їх єдиної детермінації, інакше вони залишаться лише емпіричними узагальненнями фактологічного рівня дослідження проблеми (Платонов К.К., 1982).

І.Ф. Аршава (2005, 2006) та Е.Л. Носенко, І.Ф. Аршава (2006) вказують на феномен «емоційна стійкість» як на системну якість, а його природа саме така, - тобто є всі підстави стверджувати, що воно визначає одночасну детермінацію усіх названих підвидів стійкості (або їх порушень - у випадку емоційної вразливості).

Для суб’єктів, що характеризуються емоційною стійкістю, у ситуаціях зміни умов діяльності убік їх ускладнення, непередбачуваності, характерним є швидке відновлення після стадії первинного збудження оптимального функціонального (робочого) стану, а для суб’єктів, яким властива емоційна вразливість, - переростання стадії первинного збудження у стан емоційної напруженості.

Відзначаючи високу значущість внеску досліджень емоційної стійкості І.Ф. Аршава (2006) з опорою на параметри ефективності виконання професійної діяльності і стійкими ознаками емоційності в структурі особистості, необхідно відмітити, що назріває усвідомлення необхідності зміни парадигми досліджень емоційної стійкості, що реалізується у спробах «вивести» дослідження емоційної стійкості за межі виключно професійного контексту. Це відкриває нові перспективи для створення засобів оцінки емоційної стійкості, «відбитих» в інших формах виявлення емоційності (дискурсної, інформаційно-перероблюваної), в емоційно-оцінювальному ставленні до життя в цілому та до власного стану, зокрема, а також до відображеної безпосередньо у стані здоров’я.

Існуючі методи діагностики емоційної стійкості людини базуються переважно на аналізі фізіологічних параметрів її стану та на показниках успішності виконання тієї діяльності, в процесі якої здійснюється контроль функціонального стану.

Запропонований І.Ф. Аршава (2005, 2006) новий підхід до діагностики емоційної стійкості, що враховує психологічні властивості особистості, характеристики психосоматичного здоров’я і особливості виконання суб’єктом певної інформаційно-перероблюваної діяльності, змодельованої з використанням ком’ютерних технологій, а також розроблена нею у співавторстві з Е.Л. Носенко та О.Л. Хижою комп’ютерна процедура (тест), спрямована на перевірку особливостей функціонування оперативної пам’яті людини в умовах наявності або відсутності стресора дозволяє суттєво розширити діагностичні можливості та їх об’єктивізацію.