Адаптація і сенсибілізація чутливості

Пороги чутливості в кожної людини є мінливими, що пов’язано з тим, що аналізатор пристосовує свої властивості до потреб орга­нізму, а також до умов навколишнього середовища. Живий орга­нізм пристосовується до довгостроково діючого подразника. І цей процес пристосування (зміна порогів чутливості органів чуття під впли­вом довгостроково діючого подразника) називають адапта­цією. На сьогодні виділяють загальну і локальну (селективну) адаптацію.

Загальна (глобальна) адаптація виявляється у зниженні чут­ли­вості всієї аналізаторної системи, а локальна — будь-якої її час­тини, що зазнавала впродовж тривалого часу подразнення. Про­цес адаптації поширюється на рецептори, вставні нейрони і на кіркові нейрони, тобто на всі відділи аналізаторної системи. Різні аналізаторні системи мають різну здатність до адаптації. Най­більшу здатність до адаптації має тактильна чутливість. Відносно повільно відбувається адаптація в зоровому аналізаторі. Так, якщо людина входить з освітленої кімнати в темну, то тривалий час вона нічого не бачить. Тільки через кілька хвилин вона почи­нає бачити навколишні предмети. Слід зазначити, що зорова адап­тація в різних людей різна. Повільно відбувається процес адаптації в нюховому і смаковому аналізаторах. Майже не відбувається адап­тація у вестибулярному й пропріорецептивному аналізаторах.

Сенсибілізація — це процес підвищення чутливості. Таке підви­щення чутливості відбувається переважно під впливом дії слабкого подразника. Сенсибілізацію, як і адаптацію, можна поділити на загальну (наприклад, гіперестезія в гострому періоді менінгітів чи менінгоенцефалітів) і локальну, коли підвищення чутливості відбу­вається на окремих ділянках тіла.

Регулювання рівня чутливості аналізаторних систем на сильні і слабкі подразники має велике значення. Таке регулювання дає мож­ливість уловлювати і реагувати на слабкі подразники, а при впливі сильних — захищати органи чуття від надмірного подраз­нення і руйнування. У регуляції чутливості аналізаторних систем бе­руть участь різні відділи нервової системи, у тому числі струк­ту­ри лімбіко-ретикулярного комплексу, й особливо — ретикулярна фор­мація мозку. У настроюванні аналізаторної системи важливу роль відіграють еферентні нервові волокна. При надмірних подраз­никах, що діють тривалий час у кіркових відділах аналізаторів, розвивається захисне гальмування. Водночас відбувається посилен­ня порушення в інших аналізаторних кіркових центрах і зростає чутливість органів чуття.

Взаємодія відчуттів

У вітчизняній і зарубіжній літературі накопичений великий матеріал, що вказує на зміну чутливості в результаті взаємодії від­чуттів. Так, слабкі звукові подразники підвищують гостроту зору і світ­лосприйняття, а сильні — знижують. Слабкі світлові подраз­ники посилюють слухову чутливість, а сильні — погіршують. На аналізаторні системи впливають також і підпорогові подразнення інших аналізаторів.

У разі взаємодії аналізаторних систем чутливість може підви­щу­ватися чи знижуватися. Слабкі подразники підвищують, а сильні знижують чутливість аналізаторів.

Слабкий подразник зумовлює в корі головного мозку зміни збуд­ження, що поширюються на інші центри. Внаслідок таких змін під­вищується чутливість іншого аналізаторного центра. Сильні подраз­ники за законом взаємної індукції приводять до гальмування в кіркових відділах інших аналізаторів.

Аналізаторні системи взаємодіють на рівні спинного і довгастого мозку, ретикулярної формації стовбура і проміжного моз­ку, зорового горба і кори головного мозку. Особливо багато зв’яз­ків міститься в ретикулярній формації й у корі головного мозку.

Взаємодія відчуттів може зумовити таке явище як сине­стезія. Синестезія — це відчуття, за якого під впливом по­драз­нення одного аналізатора виникають відчуття, характерні для іншого аналізатора. Крім того, при взаємодії різних аналізаторних систем чутливості багато кіркових нейронів набувають здатність реагувати на комбі­на­цію різних стимулів.

Деякі кількісні показники діяльності органів чуття людини:

 ближня точка ясного бачення  —  10 см;

 сила акомодації — близько 10 діоптрій;

 об’ємне бачення предметів — до 250 м;

 час «інерції зору» — 0,03 – 0,10 с;

 диференціальний поріг світлової чутливості  —  1,0 – 1,5 %;

 діапазон довжин хвиль видимого світла, яке сприймає люди­на, — 400 – 700 нм;

 діапазон чутності звукових коливань — 16 – 20 000 Гц;

 терпимий максимальний рівень гучності — 130 – 140 дБ;

 диференціальний поріг чутності за частотою — до 1 – 2 Гц;

 диференціальний поріг чутності за гучністю — до 0,59 дБ.

ЛЕКЦІЯ 6. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЙОГО ВЛАСТИВОСТІ.

СПРИЙНЯТТЯ ТА ОСОБИСТІСТЬ.

Поняття про сприймання

У сприйманні усвідомлюється навколишній світ, у тому числі світ людей, предметів, явищ, що мають певне значення і перебувають у різноманітних стосунках. У ході сприймання відбувається упорядкування й об’єднання окремих видів чуття у цілісні образи речей і подій. У формуванні сприйняття беруть участь, як правило, кілька аналізаторних систем.

Сприймання — це форма пізнання дійсності. Результатом процесу сприймання є сприйняття. Виникаючи в процесі сприймання чуттєві дані і зримі образи, які формуються при цьому, набувають предметного значення, тобто стосуються певного предмета. Цей предмет визначений поняттям, закріпленим у слові, у значенні слова зафіксовані ознаки і властивості, що приховувалися в предметі в результаті суспільної практики і суспільного досвіду. Зіставлення, звірення образу, що виникає в індивідуальній свідомості, з предметом, склад, властивості, ознаки якого виявлені суспільним досвідом, зафіксованим у значенні позначеного слова, становлять істотну ланку сприймання як пізнавальної діяльності.

На відміну від відчуття, в якому відбиваються окремі властивості подразника, сприйняття відбиває предмет у цілому, в сукупності його властивостей. При цьому сприйняття не зводиться до суми окремих відчуттів, а є якісно новим ступенем чуттєвого пізнання з властивими йому особливостями. Найважливіші особливості сприйняття — предметність, цілісність, структурність, константність і стабільність.

Сприймання тісно пов’язано з руховою системою суб’єкта, а тому необхідний достатньо високий розвиток і активність не тільки сенсорного, а й рухового апарату. Так, сприйняття простору формується реальним руховим оволодінням простором: у ранньому дитячому віці це хапальні рухи, а потім — пересування. Такий зв’язок між відчуттями і дією визначає весь шлях історичного розвитку сприймання в людини. Сприймання, у тому числі вищі специфічні людські форми сприймання, нерозривно пов’язані з усім історичним розвитком культури, зокрема різними видами мистецтва.

Сприйняття об’єктивно відбивають навколишню дійсність. Проте таке відображення не відбувається пасивно. У сприйнятті відбивається все психічне життя конкретної людини.