IV.Особливості права спільної власності на землю

Ст. ст. 86-89 ЗК України передбачають можливість використання земельних ділянок на праві спільної власності.

« Стаття 86. Спільна власність на землю

1.Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності ( спільна часткова власність ) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність ).

2.Суб’єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

3. Суб’єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

4.Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Стаття 87.Виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку

1.Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

А)при добровільному об’єднанні власниками належних їм земельних ділянок:

Б)при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами:

В)при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома аьо більше особами:

Г)за рішенням суду.

Стаття 88.Володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у спільній частковій власності

1.Володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди – у судовому порядку.

2.Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.

3.Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки – вимагати відповідної компенсації.

4.Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння,користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частини.

5. Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки,відповідає перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки.

6.При продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону.

Стаття 89.Спільна сумісна власність на земельну ділянку

1.Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

2.У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

А)подружжя;

Б)членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

В)співвласників жилого будинку.

3.Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюється за договором або законом.

4.Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

5.Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника,може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.»

До відносин спільної власності на земельні ділянки в частині, не врегульованій земельним законодавством, застосовуються також положення ЦК України ( положення про спільну власність вміщені у Главі 26 кодексу ). Так, порядок реалізації права переважної купівлі частки у праві спільної часткової власності визначений ст.362, порядок припинення права права на на частку у спільному майні на вимогу інших співвласників – ст.365; ст.366 ЦК України визначає правила звернення стягнення на частку у спільній частковій власності.

Земельне право

Лекція № 3. Поняття т а загальна характеристика земельної реформи в

Україні

План

Передумови земельної реформи

Поняття земельної реформи у правовій доктрині України

Мета, завдання, напрямки земельної реформи

Земельні реформи в історії України

Передумови земельної реформи

Передумови земельної реформи – на думку вченого юриста О.І. Заєць – це історичні, соціаль-но-економічні, соціально-екологічні, соціально - психологічні і соціально-правові обставини, із нас-танням яких виникає об’єктивна необхідність проведення земельної реформи як специфічного процесу якісних, докорінних змін земельних правовідносин.

О.І. Заєць виділяє 4 передумови земельної реформи:

(1) соціально-економічні ( монополізація державою власності на землю, відсутність плати за землю, нераціональне розміщення галузей народного господарства на території України ),

(2) соціально-екологічні ( техногенне забруднення земель, деградація земель, екстенсивність ведення с/г і як наслідок – надзвичайна ( 57 % )розораність земель в Україні, випуск с/г продукції з порушенням гранично допустимого вмісту ( ГДВ ) певних речовин у продуктах харчування ),

(3) соціально - психологічні ( відсутність стимулів до інтенсивної праці на землі, відсутність дбайливого відношення до неї, пропаганда споживацького способу життя, що має руйнівні нас-лідки відносно формування екологічно орієнтованої правосвідомості населення, соціально – пси-хологічні наслідки викорінення за часів радянської влади справжнього господаря на землі ),

(4) соціально-правові ( законодавче закріплення права виключної державної власності на зем-лю, закріплення можливості громадян лише щодо права користування із забороною одержання не-трудових доходів, законодавче закріплення безоплатного користування землею, неефективність державного контролю і нагляду за раціональним використанням і охороною земель, нерослідов-ність, невиваженість і як наслідок - неефективність державних заходів у сфері розподілу-перероз-поділу, використання, збереження, відновлення і поліпшення стану земель в Україні.

Поняття земельної реформи у правовій доктрині України

Поняття « реформа » походить від латинського reformare – перетворюватися, змінювати що-небудь.

У правовій доктрині існує багато визначень правової реформи та поглядів на її сутність.

На думку акад. В.І. Андрейцева, земельну реформу доцільно розглядати як « складову еконо-мічних, екологічних, соціальних, науково-технічних, організаційних, державно-правових перет-ворень у суспільстві, державному устрої, політиці та ідеології.

Земельна реформа – це врегульована спеціальним земельним законодавством система дій різ-них суб’єктів та сукупність організаційних, економічних, екологічних, науково-технічних, земле-впорядних та державно - правових заходів, спрямованих на докорінне перетворення ( зміну ) та вдосконалення земельних правовідносин відповідно до сучасних вимог розвитку суспільства, дер-жави і забезпечення земельних потреб громадян України.

М.В.Шульга дає таке визначення сучасної земельної реформи: це « комплекс економічних, ор-ганізаційних, соціальних, і правових заходів, спрямованих на перетворення земельних відносин на підставі створення різних форм власності на землю, включення її в систему ринкових відносин з метою найбільш ефективного використання і належної охорони земель для задоволення продо-ольчих і сировинних потреб держави і суспільства, а також забезпечення земельних інтересів людини.

О.І. Заєць також дослідила в існуючій літературі різні підходи до визначення змісту земельної реформи та проведення її співвідношення із суміжними категоріями. Так, земельна реформа розглядається:

1. як складова аграрної реформи, причому в межах даного підходу існує два погляди:

а) земельна реформа є складовою аграрної реформи і самостійного значення не має;

б) земельна реформа є складовою аграрної реформи, але лише в певній частині, що стосу-ється реформування відносин по використанню земель сільськогосподарського призначення;

2. як реформування відносин власності на землю. Погляди прихильників другого підходу теж різняться: одні вважають, що сучасна земельна реформа полягає виключно у реформуванні від-осин власності ( Краснов М.І. ), інші – що реформування відносин власності є основним, але не єдиним реформаційним заходом ( Семчік В.І., Носік В.В. );

3. як належне правове регулювання земельних відносин – йдеться про прийняття нового зе-мельного законодавства, яке б регулювало земельні відносини в нових економічних умовах ( мова ведеться про розробку Концепції розвитку земельного законодавства );

4. як реформування в галузі охорони навколишнього природного середовища -

вважають, що земельна реформа частково співпадає з цим процесом, центральним напрямом земельної реформи є реформування в галузі охорони земель;

5. як комплекс заходів по перетворенню земельних відносин;

6. як складова економічної, екологічної і правової реформ в Україні.

Узагальнивши всі існуючі підходи стосовно визначення земельної реформи, О.І.Заєць визна-чає земельну реформу як « врегульовані нормами права суспільні відносини процесуального ха-рактеру, що опосередковують зміну ( перетворення ) норм земельного права та земельних право-відносин, у яких зобов’язані державні органи та організації взаємодіють із зацікавленими суб’єк-тами ( громадянами та організаціями ) у економічному, екологічному, інституційно – функціо-нальному та правотворчому напрямках з метою відновлення ефективного використання земельних ресурсів України.

Необхідно відзначити, що за самою природою термін « земельна реформа » є дуже загаль -ним, сприймається суб’єктивно, і тому існування різних його визначень є цілком природним. На наш погляд, узагальнено земельну реформу можна визначити як суспільні правовідносини щодо зміни системи земельних відносин, виходячи із нових правових засад. Сучасна земельна ре-форма, як видається, здійснюється насамперед на засадах роздержавлення земель та запровад-ження множинності форм власності на землю, платності землекористування тощо.

В науці земельного права існують інститути правового забезпечення земельної реформи, ос-кільки є самостійна група відносин, що підлягають правовомурегулюванню. Такий інститут хара-ктеризується наступними ознаками:

а) він є одним із центральних інститутів земельного права ( оскільки реформування земель-них правовідносин – процес постійний, що вимагає відповідного правового регулювання );

б) даний інститут є коплексним інститутом, оскільки застосовується також норми й інших га-лузей права ( конституційного, адміністративного, цивільного, фінансового );

в) зазначений інститут є універсальним правовим інститутом, оскільки реформуванню під-лягають норми і відносини, що регулюються різними інститутами земельного права в залежності від потреб часу;

г) враховуючи попередню ознаку, можна сказати, що зміст цього правового інституту є змін-ним залежно від потреб часу;

Інститут правового забезпечення земельної реформи включає 4 підінститути:

--- правового забезпечення економічного напрямку реформи;

--- правового забезпечення екологічного напрямку реформи;

--- правового забезпечення інституційно - функціонального напрямку реформи;

--- правового забезпечення правотворчості у сфері земельних реформ.

Мета, завдання, напрямки земельної реформи

Мета земельної реформи полягає у відновленні ефективного використання земельних ресурсів.

Сучасна земельна реформа має такі завдання:

--- запровадження різних форм власності і господарювання на землі та забезпечення їх рівно-правного розвитку;

--- відновлення та поліпшення природного стану земель всіх категорій;

--- створення ефективного апарату державного управління в галузі раціонального використання та охорони земель;

--- розробка та прийняття необхідної кількості нормативно - правових актів, які б «якісно » ре-гулювали процес земельної реформи та післяреформаційні земельні відносини.

Ці завдання відповідають чотирьом основним напрямам земельної реформи ( реформування земельних правовідносин в загально – історичному аспекті може відбуватися шляхом будь-якої комбінації зазначених напрямів земельної реформи );

економічному – реформування відносин власності на землю, відносин землекористування; запро-вадження плати за землю, грошова оцінка земель, інвентаризація земель тощо;

екологічному – полягає в таких заходах: припинення використання земельних ділянок в разі по-рушення відповідних природоохоронних вимог; інтенсивні заходи держави по поліпшенню якіс-ного та кількісного складу земель України; заходи по вдосконаленню системи охорони земель в Україні.

інституційно – функціональному – полягає у поліпшенні організації і розподілі, уточненні ком-петенції вищих, центральних і місцевих органів управління у галузі використання та охорони зе-мельних ресурсів, органів місцевого самоврядування, яким надані сьогодні повноваження щодо управління земельним фондом;

правотворчому, який полягає в розробці та прийнятті нового законодавства в галузі земельної реформи.

Земельні реформи в історії України

Можна виділити такі земельні реформи в Україні:

- - перехід від земельних відносин первіснообщинного ладу до феодальних земельних відносин із виникненням держави Київська Русь;

- - земельна реформа, пов’язана із входженням українських земель до складу Литовсько – Руської держави та Речі Посполитої, « волочний перемір »;

- - реформування земельних відносин у ході визвольної війни 1648-1654 р. р. ;

земельна реформа при переході до загальноросійського правового регулювання;

- - земельна реформа 1861 р.;

- - « столипінська » земельна реформа;

- - земельна реформа в УНР;

- - земельні перетворення при встановленні радянської влади;

- - колективізація;

- - сучасна земельна реформа.

Прийнято вважати, що сучасна земельна реформа розпочалася із прийняттям ВР України від 18.12.1990 закону « Про земельну реформу », якою в п.1цього закону всі землі Української РСР з 15 березня 1991 року були оголошені об’єктом земельної реформи.

Сучасну земельну реформу умовно можна поділити на такі основні етапи ( дуже тісно пов’язані із перебігом аграрної реформи ):

А) передача земель у колективну та приватну власність;

Б) паювання (сертифікація ) земельних ділянок, переданих у колективну власність;

В) розпаювання (« ресертифікація ») земель, переданих у колективну власність ( виділення земе-льних ділянок в натурі в рахунок паїв ).

На даному етапі земельна реформа з реформування відносин власності перетворюється на земле-впорядну та кадастрову.

Лекція № 4 - 5. Розвиток земельно-правового регулюван- ня в Україні

1. Доба Київської Русі

2. Литовсько-польська доба (ХІУ-ХУІІ сторіччя)

3. Гетьманщина

4. Початковий період входження до складу Російської імперії (XVIII - початок XIX сторіччя).

5. Часи аграрної реформи в Росії середини XIX сторіччя.

6. Пореформений період другої половини XIX - початку XX сторіччя

7. Столипінська аграрна реформа в Росії

8. Регулювання земельних відносин часів УНР

9. Розвиток земельного права за часів СРСР

1. Пореволюційний період

2. Період колективізації

3. Велика Вітчизняна війна та повоєнний період

5. Розвиток земельного законодавства після прийняття Основ земельного законодавства СРСР 1968 року

10. Особливості розвитку земельних відносин на Буковині

11. Особливості розвитку земельних відносин в Галичині

Хронологічний покажчик

Історичний досвід земельно-правового регулювання, насамперед вітчизняний, дозволяє краще зрозуміти сутність багатьох процесів, що складаються у правовому регулюванні сьогодні. Таке дослідження корисне для вдосконалення існуючого земельного законодавства України, практики його застосування.

1. Доба Київської Русі

Становлення феодального поземельного устрою. За часів Київської Русі (т. з. "земська", або "князівська" доба ) відбувається поступовий перехід від патріархальних відносин родової общини до феодального поземельного устрою. В общині земля, яка спочатку піддавалася періодичним переділам, закріплюється за окремими членами, крім виморочних, покинутих ділянок, лісових угідь, пасовищ та сіножатей, які залишаються в общинному користуванні.

Вважаючи общинні селянські землі державними, князівська влада починає відчужувати їх на власний розсуд, причому разом з селянами. Відбувається процес "окняжіння" вільних земель. Поряд із общинним землеволодінням виникає князівське, боярське та церковне феодальне землеволодіння, яке з часом набирає все більшої ваги і сприяє руйнуванню общинних земельних відносин. У ст. 46 Просторової редакції Руської Правди (визначна пам'ятка вітчизняного права, письмова збірка звичаїв того періоду переважно кримінально-правового характеру) міститься вказівка на три основні категорії феодалів: князя, бояр, монастирі. На думу дослідників, у нормах Руської Правди можна знайти вказівку на існування ширшого кола форм землеволодіння: князівський домен; боярська вотчина; монастирська вотчина; особиста вотчина церковних ієрархів; земля громади (общини); індивідуально-сімейна земельна ділянка; незаселені вільні (державні) землі, верховним власником яких виступав великий князь як глава держави. Князівський домен, наприклад, становив конгломерат земель, що належали особисто князю, який через своїх управителів стягував там оброк, накладав інші повинності. Відомості про такі князівські землі датуються вже X ст.

Звичаєве право. Займанщина. Звичаєве право регламентує способи набуття прав на землі. Серед прислів'їв, що збереглися і до наших днів, можемо зустріти таке: "куди плуг, соха, сокира і коса ходили". Йдеться про набуття права власності та користування землею через зайняття - т. з. "займанщину": обробивши землю, людина набувала право на неї⁹³. "Куди плуг, соха, сокира і коса ходили" — це прототип сучасних нормативів відведення: у давні часи розмір земельної ділянки, наданої князем, наприклад, монастирю, церкві або дружиннику, визначався тим, на яку відстань власник міг обробити землю, відраховуючи від певного центру - села, селища, двору, урочища тощо.

Оренда землі. Оренда на українських землях починає розвиватися з X ст., тоді, коли виникає пропозиція земель за умов її надлишку у великих землеволодільців - князів, бояр та церкви. З умов найму нерухомого майна виникають особливі правовідносини щодо оренди землі, які в Руській Правді отримали назву ролейного або землеробського закупу. Селянину-закупу, зазвичай, поряд із землею у користування за плату (як правило, частину врожаю) надавалося рухоме майно - кінь, плуг, рало. Відносини закупу оформлювалися усним договором - "рядом".

Регламентується розмір орендної плати: "тому, хто сіяв — дев 'ять снопів, а тому, хто має землю — десятий сніп: якщо ж хто інакше поділить, буде проклятий Богом", - проголошує ст. 9 давньоруського варіанту Візантійського землеробського закону , що відображав норми, існуючі у селянських общинах Давньої Русі". Як видається, народна мудрість у даному випадку виробила правила більш справедливі, ніж, наприклад, чинне законодавство про т. з. "оренду земельних часток (паїв )».

Земельні сервітути. Перші згадки про земельні сервітути містяться у Книгах Законних, які були поширеним джерелом права на Україні у ХІІІ-ХІУ століттях. У тексті ( гл. 84 Землеробського закону), зокрема, йдеться про право землевласника допускати чи забороняти протікання води з чужого млину по своїй землі. На думку Р. І. Марусенка, зазначене право можна вважати сервітутом відведення води. Гл. 83 Землеробського закону встановлює обов'язок власника млина попереджувати збитки, які можуть бути завдані водою, що протікає до млина, а якщо їх не можна попередити — припинити роботу млина. Власник земельної ділянки, обтяженої проведенням по ній води, мав право заборонити використання своєї земельної ділянки іншою особою, а також зобов'язати її дотримуватись певних вимог та територіальних меж користування.

Агротехнічне нормування. Звичаєве право містило елементи агротехнічного нормування (встановлення "технічних" вимог до ведення сільського господарства), одним з різновидів якого було встановлення двопільної системи землеробства. Ця система була нерозривно пов'язана із процедурою перерозподілу земель у громаді: після збирання врожаю необроблена половина поля ("царинка"), що мала лишатися під паром, переходила у спільне володіння громади.

Земельний податок. Земля починає оподатковуватися. " Сдумавше Поляне і вдаша (Хозарам) од дима меч" пише літопис ("дим" одиниця землекористування). Положення про земельний податок закріплені й у Руській Правді, у ст. 109 її Просторової редакції: "а се уроці ротнії: ...от бортьное землі ЗО кун бес трії кун, така же і от ролейное землі, а от свободи 9 кун".

Правила добросусідства. Візантійський землеробський закон містив також окремі правила добросусідства. Так, у ст. ЗО передбачалося: "Якщо садове дерево росте між двох садів, і його гілка нахилиться, і від неї буде тінь іншому саду, і шкода буде, то господар дерева повинен підрізати гілку: якщо ж сад не насаджений, то хай не підрізає гілок цього дерева" ''. "Якщо впаде з дерева [з чужої ділянки] плід на землю моєї ділянки і я його візьму, то не винен''' проголошувала ст. 81 .

Спадкування землі. Були врегульовані відносини із спадкування землі, причому існували навіть певні правила, спрямовані на забезпечення неподільності земельних ділянок. Так, за договором Візантії із Руссю 911 р. за відсутності в померлого синів спадкоємцями могли бути лише чоловіки.

Елементи земельного кадастру. Перепис земель часів залежності від монголо-татар (1245 р.) іноді вважається першим прикладом запровадження в Україні земельного кадастру.

Кримінально-правова охорона меж. Порушення меж, особливо руйнування огорож, каралося. Уже у Руській правді зустрічаємо норми про кримінально-правову охорону прав землевласників і землекористувачів, охорону меж: за порушення межі передбачено "12 гривень продажі" - це враховуючи, що за вбивство людини покарання встановлювалося у 80 гривень (ст. 34 Короткої редакції, ст. 72 Просторової редакції Руської Правди). Схожі норми передбачалися у Статуті Володимира Мономаха.

Розвиток земельно-правового регулювання на українських землях у складі Литовсько-польської держави

Звичаєве право. У земельному праві Литовсько-польської держави зберігаються і розвиваються положення руського звичаєвого права. У звичаєвому праві, зокрема, закріплювалося право селян на вільну купівлю-продаж землі. Визначалася специфічна форма угоди: при ній мали бути присутніми свідки або старці ("діди") села .

За звичаями, встановлення меж громади покладалося на найстаріших жителів громади (іноді - тих, кому більше 100 років). Існували різні процедурні правила межування: наприклад, існував звичай на щойно встановлених межах бити дітей, щоб вони краще пам'ятали, де проходить межа. Передбачалися достатньо чіткі правила застосування межових знаків: межі позначалися частіш за все кіпцями (причому звичаєве право подекуди нормувало навіть їх розмір та форму); у лісі робилися знаки на деревах; на землях, які заливала вода, вбивали палі;при перетині меж закопували посуд з вугіллям, просом,тощо, Встановлювався обов'язок власника огороджувати певні види земельних угідь (насамперед, подвір'я і городи), при невиконанні якого власник позбавлявся права на відшкодування збитків, заподіяних потравою посівів худобою тощо, а іноді навіть міг бути покараний штрафом.

Магдебурзьке право. Магдебурзьке право надавалося як містам, так і селам. З початку XIV століття головною відмінністю між статусом села та міста була наявність у місті органу самоврядування - міської ради. Селами ж керували солтиси. Солтиси, зокрема, розподіляли земельні ділянки та займалися заселенням села. Крім низки прибутків від надання адміністративних послуг, солтиси володіли низкою пільг та привілеїв, зокрема, володіння земельними ділянками, причому солтис міг вибирати для своїх потреб ділянку землі під назвою "лан". У різних селах солтиси володіли від одного до п'яти ланів. У селах магдебурзького права використовувалися франконські або магдебурзькі лани, що дорівнювали 40 моргам. Солтису також належала ділянка землі -"город", який дорівнював 1/6 лана. На городі солтис міг заселяти селян -загородників. Земельні ділянки солтиса звільнялися від усіх податків, у т. ч. від церковної десятини.

Нормативно-правове регулювання. Волочний перемір (реформа Сигізмунда-Августа). Поряд із дією звичаєвого права, все більший розвиток отримують і нормативно-правові акти як джерела права. Спочатку земельно-правові положення мають розрізнений характер. Наприклад, в Уставній підтверджувальній грамоті мешканцям Київської області від 08.12.1507 визначаються угіддя, де дозволяється "гнати бобрів" .

Проте згодом з'являються акти, що мають для регулювання земельних відносин винятково велике значення. Насамперед, йдеться про акти, що закріплювали положення про т. з. "волочний перемір" (або земельна реформа Сигізмунда-Августа). Для того, щоб розкрити його зміст, необхідно спершу дати характеристику поняття "дворище" ("осідлий дим"). Дворищем на Україні називалася форма землеволодіння і ведення господарства - спільнота з 20-40 осіб, переважно родичів, що проживали двором з кількох хат. Дворища в Україні мали давнє походження, беручи коріння з часів родової організації. Занепали вони головним чином якраз після проведення волочного переміру, хоча в деяких місцевостях Полісся проіснували набагато довше.

Кількість ріллі, що знаходилася у користуванні дворища, істотно коливалася: є відомості про існування дворищ і з однією волокою землі (33 морги, або 19,5 десятин), і з вісімнадцятьма (до 500 моргів, або 295 десятин); у той же час, повинності дворища, будучи одиницями оподаткування, несли приблизно однакові. Волочний перемір передбачав поділ усіх земель на ділянки однакової величини - "волоки" (33 морги, 19,5 десятин), та наділення такими ділянками селян. Повинності були закріплені за волоками, а "зайва" земля передавалося шляхті без усякого відшкодування. Показово, що селяни були поділені на розряди ("путні бояри", "бортники", "конюхи", "стрільці", "двірні слуги", "осочні", "сільські війти", "лавники", "тяглі селяни", "осадники", "огородники" тощо), для кожного з яких встановлювалася норма наділення землею на певних умовах (від 1/3 до 2 волок). Передбачалася диференціація повинностей в залежності від якості землі ("підлої", "середньої", "доброї") волок, а також нормативи співвідношення між розміром селянської та фільваркової запашки ("сім до одного") . Слід особливо відмітити, що при волочному перемірПїуди встановлені також агротехнічні нормативи: трипільна система землеробства, що існувала на Русі ще з XI сторіччя, стає обов'язковою.

Засади здійснення волочного переміру встановлювалися у численних пам'ятках законодавства тих часів, однією із найяскравіших з яких є "Устав на волоки господаря його милості у всьому Великому князівстві Литовському" 1557 р. Проте волочний перемір, очевидно, розпочався у деяких місцевостях набагато раніше: з уставної Бєльської грамоти 1501 р. вбачається, що поділ на волоки існував ще за часів Вітовта (кінець XIV - початок XV сторіччя). Впроваджений волочний перемір (при запеклому опорі селян) був насамперед на Поліссі_; наприкінці XVI сторіччя - на Волині, ще пізніше - на Київщині. Одночасно з переміром було скасовано саму можливість селян мати землю у власності, причому ця заборона у певних випадках запроваджувалася під страхом кари "на горло". Феодальне право починає визнавати селян невіддільною приналежністю земельної ділянки (це правило існувало до кінця XVI сторіччя).

Реформа Сигізмунда-Августа залишила нащадкам цілу низку організаційних новацій: внутрішній землеустрій", поділ ріллі за якістю, поземельний кадастр, реєстр земель на волоки, межування сіл, ведення писчих книг, тощо.

Рецепція земельно-правових положень Саксонського зерцала. В Україні була сприйнята значна кількість положень Саксонського зерцала, що являло цікаві приклади регламентування обов'язків із добросусідства (влаштування огорож тощо), нормування мінімально допустимого розміру земельних ділянок (на дворовій ділянці принаймні повинен був розвернутися віз). Положення відносно правил добросусідства передбачалися Литовським статутом. Зокрема, регулювалися питання, пов'язані з деревами, що ростуть на межі або біля неї (артикул 14), щодо розташування інших об'єктів (будинку, стіни, рову, склепу, льоху, колодязю, ями, труби, нужнику, хліву) біля межі (артикули 15,16), щодо огородження ділянок та вирішення питань, пов'язаних із спуском вод (артикул 20) тощо.

У Саксонському зерцалі також містилися приписи, що регулювали чиншеві відносини - передбачали строки та форми сплати чиншу тощо.

Право власності на землю. На думку М. Ясинського, до Люблінської унії поряд із шляхтичами володіти землею могли і міщани, І всі особисто вільні люди. Однак найбільші земельні володіння в державі були зосереджені в руках магнатсько-шляхетської верхівки. Розрізнялися родові, жалувані, вислужені і куплені землі, проте правовий режим їх був майже однаковим. Відмінності існували, зокрема, в порядку заповідання. Так, заповіт щодо родового майна не можна було скасовувати (статут 1588 р., розділ VIII, арт. 2). Важливою умовою було відправлення спадкоємцями військової та державної служби із успадкованої землі.

Займанщина. Писане право закріплює такий важливий інститут звичаєвого права, як займанщину. Це право відображене у Литовських статутах, а також у низці інших правових актів: наприклад, у привілеї Варшавського двору 1646 р. козакам дозволяється займати землі і будувати садиби де завгодно, лиш би це було на пустих місцях.

Перехід прав на земельні ділянки. У початковий період Литовсько-польської доби право розпорядження державними землями зберігалося за удільними князями, незважаючи на те, що їх влада була суттєво обмежена діяльністю намісників, що діяли від імені київського володаря, якому литовський уряд надав великі права та привілеї.

Показовим є регулювання процедур з переходу прав на земельні ділянки. У часи, коли писемність не була загальнопоширеною, особливо серед селянства, угода про відчуження земельної ділянки мала укладатися при свідках ("послухах") із розпиванням могоричу. Лише за наявності цих умов (в окремих місцевостях - лише однієї із них) угода визнавалася дійсною.

Оренда землі. В умовах позбавлення селян принципової можливості мати землю на праві власності об'єктом оренди ставали насамперед землі панських маєтків, а іноді - й самі панські маєтки із землею, майном та селянами (тобто як "цілісні майнові комплекси"). Визискування селян орендарями стало причиною численних селянських повстань, серед яких найвідоміші - Гайдамаччина та Коліївщина.

Звичаєве право цього періоду виробило достатньо детальні правила щодо оренди землі. Договір здебільшого укладався усно, зазвичай - у людних місцях, за участю послухів (свідків) та рукобитчиків (поручителів), із розпиванням могоричу. У давні часи переважала натуральна форма орендної плати, т. з. здольщина (скіпщина, десятина, спільщииа). Відповідно, розрахунок здійснювався скопичами (за одну копу - скіпщина}, десятинщиками (за кожну десяту копу - десятина), опальниками (одна з найпоширеніших форм, за половину кіп - спільщииа). З часом натуральна та відробіткова форми орендної плати поступово витіснялися грошовою. Існувала практика спільної оренди земельної ділянки артілями.

Поряд із класичною орендою землі, виник специфічний різновид землекористування, суміжного із орендою - "чиншове право", яке можна визначити як засноване на установчому акті (''привілеї") речове безстрокове право користування земельними ділянками за умови внесення обумовленої періодичної плати власникові земельної ділянки. Таким чином, чиншове право не має таких ознак оренди землі, як зобов'язальний характер та строковість. Об'єктом чиншових відносин були землі міст та сільських населених пунктів. Для відкриття на своїй землі торгових та промислових центрів поміщики засновували міста, заселяючи їх торговцями та ремісниками на чиншовому праві. Оскільки розмір таких ділянок зазвичай не забезпечував можливості вести сільське господарство (насамперед, утримувати худобу), поміщики часто надавали чиншовикам сервітутні права на випасання худоби, сінокосіння, лісокористування тощо.

Земельні сервітути. Згадки про земельні сервітути містяться у деяких індивідуально-правових актах ХІП-ХУП ст., що фіксували наслідки вирішення земельних спорів. Йдеться про надання одним особам права обмеженого користування земельними ділянками інших осіб для задоволення своїх потреб: право заходити у ліс та рубати там дрова (при цьому заборонялися інші дії: випасання у лісі худоби, вигін свиней тощо), право проходу до своїх бортей та взагалі знаходження останніх на чужій земельній ділянці. На думку Р. І. Марусенка, до якої ми приєднуємось, у перерахованих випадках наявне обмежене користування чужим земельним наділом.

Устав на волоки передбачав право використання чужої земельної ділянки для сінокосіння, розміщення пасік тощо. Литовські Статути також регламентували земельні відносини, пов'язані з використанням чужих земельних ділянок. Так, Статут 1588 р. у арт. 10 гл. З містив наступне положення: особа могла мати право проходити (тільки пішки) до своїх угідь (сінокосів, бортей, озер), розміщених у чужих землях. Згадане право проходу по чужих землях могло переходити при продажі землеволодінь чи передачі їх у спадщину, а отже, належало кожному їх власнику, а не конкретній особі (арт. 10 гл. 6 Литовського Статуту). Положення про перехід права проходу по чужих землях при переході права на земельні ділянки міститься і в інших, окрім Литовського Статуту, актах розглядуваного періоду. Литовський Статут 1588 р. (арт. 1 гл. 29) передбачав також право проїзду по дорогах, що відповідає існуючому в українському законодавстві праву загального землекористування та поняттю т. з. "публічного сервітуту", що вживається, зокрема, в сучасному законодавстві РФ.

Детальний опис умов земельного сервітутного права ми знаходимо у Грамоті Польського короля Владислава IV 1633 р., якою підтверджена угода про володіння островом на річці Піні. Проаналізувавши зміст грамоти, Р. І. Марусенко робить висновок

про існування норм звичаєвого права, якими встановлювалась можливість проходу по чужих володіннях.

Застава. Норми про заставу містилися в "Актах права Магдебурзького" 1629 р. І "Титулах права Магдебурзького". Передбачалося володіння заставодержателем заставленим майном, однак без переходу до нього права власності. У разі несплати боргу майно продавалося кредитором.

Вирішення земельних спорів. Законодавче встановлюється процедура вирішення земельних спорів, яка передбачала залучення не суддів, а "їздців" -спеціально відібраних осіб, що викликалися на спірну земельну ділянку для визначення її меж, у разі потреби - за допомогою опитування старожилів про права на неї сторін спору (артикули 20, 21 Судебника Казимира Ягелловича 1568 р.).

Аналіз судової практики XVI сторіччя свідчить, що звичаєве право передбачало можливість шляхтича вільно розпорядитися лише третиною "імення отчизного", причому навіть при складанні заповіту. Звичаєвим правом передбачався строк добросовісності володіння: фактичне володіння понад 3 роки розглядалося як сумлінне, і тому захищалося від самоправного захоплення навіть дійсним власником.

Земельні повинності. Набуває подальшого розвитку нормування повин-ностей, пов'язаних із земельною ділянкою: натуральних - продуктами ("медові", "куничні", "осипні", "дякла", "стаціі" тощо), роботою ("работизна", "панщизна", "прогон", "толока", "повози" тощо) та грошових ("серебщизна", "посощина", "димщина", "чинш"). Захищаючи інтереси шляхти, законодавство (Литовські Статути) передбачало нормативи цін, за якими родичі шляхтича мали право, незважаючи на земську давність, у будь-який момент викупити земельну ділянку, яку придбала людина "простого звання".

Співвідношення прав на земельну ділянку та прав на надра. У 1505 р. король Олександр видає Гірничий статут, за яким відкривач корисних копалин отримував право на їх видобування, сплачуючи в силу регального права податок до королівської казни (лат. геgalis - "належне королю"}. У 1573 р. перший обраний король Польщі Генріх Валуа в документі "Раcta сопvепtа" проголосив принцип ак-цесії, за яким надра визнавалися приналежністю земельної ділянки. Право акцесії діяло разом із гірничою свободою (право на розвідку корисних копалин на будь-яких землях) і скасовувало принцип гірничої регалії.

Розвиток земельно-правового регулювання у ХІУ-ХУН сторіччях на українсь-ких землях у складі Росії

Помісне та вотчинне землеволодіння. Вже у Соборному уложенні 1649 р. встановлювалися нормативи (оклади) землеволодінь різних категорій поміщиків: бояр, окольничих, думних дяків, стольників, стряпчих тощо, граничні норми церковного землеволодіння. Встановлювалися також норми закріплення помість за дружинами та доньками дворян, бояр або "іноземців на государевій службі" (у певній частині від окладів їхніх чоловіків), передбачалися нормативи надання "худої" і "середньої" землі - такої землі потрібно було « наддавати ».

Окрім помісного землеволодіння, що передбачало надання земель за службу в особ-ливий вид користування, земельно-правове нормування Росії поширювалося у певних питаннях і на вотчинне землеволодіння: так, встановлювалися норми продажу земель у вотчини ("по сто чвертей" людині), а також нормувалися ціни на такі землі ("за рубль по три же чверті"). Указом від 20.03.1667 була встановлена норма переведення помісних земель у вотчинні – « 20 чвертей за 100 ». Соборне уложення містило також правила щодо вирішення спорів з приводу знищення межових знаків.

Земельні сервітути. У Соборному Уложенні 1649 р. передбачено вимогу до вотчинників та поміщиків безкоштовно давати проїзд по своїх землях ішим особам у межах здавна існуючих шляхів із забороною перекопування чи перекривання останніх. Писцеві накази царів і великих князів Іоана, Петра та Софії Олексійовичів 1683 р., 1684 р. в нормативному порядку встановлювали мінімальну ширину таких доріг, обов'язкову для підтримання власниками. На спільні риси даної конструкції із земельним сервітутом звернув увагу Р. І. Марусенко.