III.IV.Право власності на землю Українського народу

Конституція України в частині.1 статті 13 говорить,що « Земля… та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної ( морської ) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.Від імені Ук-раїнського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією »

В той-же час ч.2 ст.14 Конституції України говорить про набуття права власності на зем-лю «громадянами, юридичними особами та державою », а у ч.1 ст.142 – про те, що « … земля,природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ,міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні ра-йонних і обласних рад », є « матеріальною та фінансовою основою місцевого самовряду-ван-ня ».

Виходячи з цих визначень постає питання про співвідношення між наведеними нормами Конституції України, а також про те , як співвідноситься власність Українського народу, з одного боку, та власність громадян, юридичних осіб, держави та територіальних гро-мад, з іншого.

У земельному законодавстві нашої держави окрема форма права власності землю – право влас-ності Українського народу не закріплена. Визнається лише право власності громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад.

У доктрині земельного права немає единої думки.

Одні фахівці ( В.І.Андрейцев та В.Костицький ) вважають народ України самостійним суб’єк-том права власності на землю і розділяють державну, комунальну та народну власність на зем-лю, причому, на думку В.І.Андрейцева, « оптимальною юридичною формою реалізації повнова-жень користування землею Українським народом слід вважати право земельного землекористу-варня ».

О.А.Вівчаренко, обстоюючи виділення права власності Українського народу як окремої форми власності, посилається на ст.ст.2,318 ЦК України, де згадані і народ і держава.

Інші дослідники вважають народ не лише окремим, але й єдиним суб’єктом права власності на землю. І.І.Каракаш пропонує теорію « поділеної власності ».Відповідно до цієї теорії власність народу України « повинна ґрунтуватися не на поділі цілісної природи за об’єктами або повнова-жень володіння,користування і розпорядження природними ресурсами, а на розподілі функцій, по-в’язаних зреалізацією відповідних повноважень власності, між органами державної влади та міс-цевого самоврядування різних рівнів ».Він також приєднується до думки, за якою існує фактична неможливість « здійснення народом своїх правомочностей як суб’єктом права власності на при-родні об’єкти », і « у цьому зв’язку більш придатним є юридичне закріплення …не права власнос-ті народу на природні об’єкти, а права народного надбання природних багатств. Народне над-бання – цу те, що освоювалось, облагороджувалось,натуралізовувалось і на цій підставі дістало-ся від минулих поколінь народу теперішнім поколінням і підлягає передачі майбутнім по-колінням народу ».

Схожу думку має П.Ф.Кулініч, котрий вважає, що ст.13 і ст.14 Основного закону виклю-чають одна одну.При встановленні співвідношення цих норм,слід виходити із загальної спрямованості політики держави.Зміст ст.13 Конституції України слід « витлумачити як проголошення земельного фонду країни не власністю, а основним національним над-банням Українського народу, яке підлягає особливій правовій охороні. …Проголошення землі … основним національним надбанням покладе на органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які представляють інтереси Українського народу на рівні владних структур,обов’язок такого правового врегулювання земельних відносин в країні, при якому не допускається спекуляція земельними ділянками, надмірна концентрація зе-мельної власності у окремих осіб, а також погіршення природних властивостей грунтів».На думку П.Ф.Кулініча, саме таке тлумачення співвідношення ьіж ст.13 та ст.14 бу-ло дане ВР України при прийнятті нового ЗК України. Проголошення землі національним надбан-ням означає, що « правові рамки володіння,користування та розпорядження » національним над-банням « з боку власників мають бути закріплені в законах України » поряд із цим, юридична коректність ст.13 Конституції України викликає сумнів.

В.В.Носик пропонує конструкцію « дворівневої власності на землю », за якою « право власності держави, юридичних осіб та громадян ( право нижчого рівня ) є похідним та залежить від права власності Українського народу ( права вищого рівня ) ». « Суб’єктами права власності на землю виступають на вищому рівні Український народ як громадяни України всіх національностей. На нижчому рівні суб’єктами виступають фізичні та юридичні особи, держава і територіальні громади як юридичні особи приватного права. При цьому Конституція України не передбачає можливості використання землі … іно-земними державами, міжнародними організаціями, фізичними і юридичними особами на титулі права власності ».

На думку М.В.Шульги, народ не може повсякденно здійснювати правомочності власни-ка, за своєю економічною природою власність Українського народу на землю є фактично державною, а народ і держава як суб’єкти права власності не можуть протиставлятися.

На наш погляд, право Українського народу є загальним поняттям по відношенню до пра-ва власності держави та територіальних громад – публічно-правових різновидів права власності. Таким чином, право власності Українського народу може виступати або у формі державної, або у формі комунальної власності. Це ніяк не виключає існування права власності громадян та юридичних осіб, тому що ч.1 ст.13 Конституції України не вживає формулювання « об’єкт виключної власності », натомість, у ст.14 прямо перед-бачаючи можливість набуття землі у власність юридичних та фізичних осіб.