3. Гетьманщина

Загальна характеристика правового регулювання. Протягом даного періоду зберігають чинність більш ранні земельно-правові приписи. Так, у визначній пам'ятці того періоду — неофіційному збірнику "Права, за якими судиться малоросійський народ" 1743 р., глава 14 спеціально присвячена праву власності, у тому числі на землю. Чимало у "Правах ..." й інших земельно-правових норм. Так п.1 Розділу 17 встановлює правовий режим і навіть розмір ("в ширину дев 'яти аршин") "столбових доріг» п. 5 арт. 2 Розділу 18 створює правовий режим рік та берегової смуги (розміром в "триаршинний сажень"), які могли вільно використовуватися для потреб судноплавства та рибальства; арт. арт. З, 4 Розділу 18 регламентують здійснення меліоративних заходів, а арт. арт. 13-20 Розділу 19 містять дуже детальну регламентацію сусідських відносин - набагато більш детальну, ніж положення чинного ЗК України. Так, передбачені правила розміщення на земельній ділянці будівель, споруд, насаджень, огорож, тощо. Детальність правового регулювання можна проілюструвати таким прикладом: "Правами ..." передбачено, що тин слід розміщувати рубаними кінцями всередину своєї ділянки (арт. 20)

Займанщина. Внаслідок Визвольної війни було практично повністю ліквідовано землеволодіння польської шляхти, утворилися величезні площі вільних земель, тому великого розмаху набуває займанщина. Положення звичаєвого права про займанщину підтверджуються окремими нормами писаного права: так, Указами від 22.10.1665, від 04.11.1686 за козаками закріплені фактично зайняті ними землі. Подібні грамоти неодноразово видавалися царями аж до 1743 р. Склалася практика "офіційного" підтвердження факту займанщини (окупації) т. з. « позволительными листами»,що видавалися козацькими полковниками.

Землі Війська Запорізького. Розпорядником земель, що перейшли у скарб Війська Запорізького, офіційно стає гетьманська адміністрація, а фактично - гетьман, який мав право роздавати або продавати землі (лише за правління І. Мазепи було видано понад тисячу універсалів на маєтності На колишніх землях, що належали шляхті та магнатам, створювалися т. з. вільні військові села, якими відала гетьмансько-старшинська адміністрація. Селянам та міщанам відкрилися широкі можливості для переходу у козацький стан, який мав значні привілеї (звільнення від низки податків та повинностей). Вільні військові села, входячи до складу володіння Війська Запорізького, являли собою нове явище - державну феодальну власність: перебували « под правлением сотенным в ведомстве полковом и диспозиции гетманской » .

Старшинське, церковне та поміщицьке землеволодіння. Старшинське землеволодіння після Визвольної війни існувало у двох основних формах: формі рангових земель, що надавалися старшині як винагорода за службу на командних посадах у Війську Запорізькому (замість грошового жалування), і формі земельних пожалувань, що не залежали від службового становища і були родичами, заставу, про вирубування та захоплення лісу, затоплення сінокосів, оранку чужих земель, скошене сіно на чужому лузі, збитки, незаконні записи в підсусідки, потраву сінокосів тощо, тобто практично всі земельні спори. Оскільки відшкодування шкоди потерпілому було основним принципом судового процесу, звернення стягнення на земельні ділянки застосовувалося як у цивільних, так і у кримінальних справах .

Територія Києва від створення у 1708 р. Київської губернії підпорядковувалася монастирям (Верхнє місто), губернатору (Печерськ) І магістрату (Нижнє місто). Земельні спори між монастирями і магістратом вирішувалися спільною судовою комісією, яку створювали гетьман і губернатор при губернській канцелярії.

Та найбільш цікавим є досвід запровадження підкоморських судів, спеціально створених для вирішення земельних спорів указом Сенату від 10.05.1763 в усіх повітах у складі підкоморія та його помічника - комірника.

"Ці посади були довічними. До обрання підкоморіїв за Литовським Статутом залучалась лише шляхта, але в Гетьманщині па вибори запрошувались і представники духівництва, а в деяких полках на виборчі збори були запрошені навіть представники від багатих міщан. На посаду підкоморія обирались чотири кандидати. Виборчі листи за підписами і печатками виборців, з прізвищами кандидатів відправлялись на затвердження гетьману, а з 1764 року - в П Малоросійську колегію.

За своїм становищем підкоморій вважався першою особою після полковника, а у відсутність останнього заміщав його.

Підкоморій обирав з шляхти помічника - коморника. Той рідко брав участь у розгляді справ і не мав вирішального голосу.

До компетенції підкоморського суду належали межові спори, котрі підкоморій вирішував переважно одноособово, а « в самих малих неважних спорах » одноособовим суддею був коморник.

Для ведення справ з полкових канцелярій направляли по одному канцеляристі' до кожного підкоморія, де той залишався на весь час розгляду справ.

Підкоморський суд розглядав справи на місцях спору, так що спеціальних приміщень для судових засідань не було. Підкоморій жив у своєму помісті, куди і надсилались йому справи з гродських і земських судів або від позивачів. Після розгляду та вирішення надіслані справи відсипались у той суд, з якого надходили.

За Литовським Статутом підкоморські суди були тісно пов'язані із земськими, і перш, ніж надійти на розгляд у підкоморський суд, справи повинні пройти земський. ...

Судовий розгляд справ підкоморським судами відбувався, як правило, влітку. Зимою тільки тоді, коли був необхідний огляд болотистої місцевості, недоступної і літню пору. Справ у підкоморого було небагато і термін для їх розгляду він призначав, коли міг і хотів.

Апеляційною інстанцією в справах підкоморського суду був Генеральний військовий суд. Спеціальне дослідження судової системи даного періоду виконане також Л. Гамбург. Розглянутий інститут межових комісарів, які, на відміну від підкоморських судів (розглядали спори між великими землевласниками), вирішували земельні спори за участю нешляхетських станів українського суспільства - наприклад, вільних селян і міщан, що позивали в ратушних і магістратських, а іноді й у сотенних судах:

"Поряд з підкоморіями і коморниками в полкових канцеляріях обиралися також комісари для розгляду приватних земельних справ і справ з приводу державних маєтків. ... 3авдання земельних комісарів полягало в попередньому з'ясуванні обставин справи під час виїзду на місце і спробою її вирішення там шляхом примирення сторін, а також 'у проведенні попереднього межування спірних земель. Щ[е до реформи К. Розумовського посади межових комісарів (межових суддів, межувальників) передбачалися "Правами, по которым судится малороссийский народ" (1743 р.) у всіх судах. Але, практично, за твердженням Я. Падоха, постійних межувальників не було, їх призначали окремо до кожної справи в необхідній кількості. Після статутної реформи при сотенних і магістратських судах постійно знаходився один межувальник, при полкових судах - два, у Генеральному військовому суді (ГВС) — п 'ять. Були і гетьманські комісари. Разом з комісарами гетьмана чи ГВС у межових процесах брали участь і місцеві судді. "

"... Інститут земельних комісарів, що склався ще в польсько-литовський період відповідно до норм Литовського статуту, одержав наступність у Гетьманщині в другій половині XVII ст. Саме в цей період комісари призначалися для вирішення конкретних справ. ... Але вже протягом першої чверті XVIII ст. посади земельних комісарів стали постійними. Вони розслідували і вирішували межові спори і проводили розмежування земель між колективними землевласниками - сільськими і містечкові/ми громадами, монастирями й ін. Ними також розглядалися межові справи, пов'язані з державними і гетьманськими володіннями. ... "

"Уже після остаточної ліквідації гетьманства II МК [Малоросійська колегія] заснувала в жовтні 1761 р. — січні 1768р. повітові комісарства. ... До компетенції ... комісарів входив облік сільського населення, його земель, господарств і податків, що сплачуються, а також участь у розслідуванні земельних спорів, результати яких їм належало передавати суддям. "

Співвідношення прав на земельну ділянку та прав на надра. У

"Бергпривілеї" (10.12.1719) закріплюється принцип гірничої свободи (тобто власності на надра держави поряд із правом їх вільної розвідки на приватних землях). Власник земельної ділянки або мав переважне право на розробку надр, або отримував 1/32 прибутку (гірнича регалія). Цей принцип було збережено й у "Бергрегламенті" (03.03.1739). Проте Маніфест від 28.06.1782 закріплює принцип акцесії, за яким право власності на земельну ділянку поширюється і на надра. Цей принцип переважав у ході подальшого розвитку російського земельного і гірничого законодавства

. 4. Початковий період входження до складу Російської імперії (XVIII - початок XIX сторіччя)

Загальна характеристика правового регулювання. На початку XVIII століття на території України застосовувався Литовський Статут 1811 р., який був переробкою Статуту 1588 р. відповідно до тогочасних реалій правового життя. У 1831 р. за поданням Полтавського Генерального суду і пропозицією М. Сперанського магдебурзьке право було скасовано сенатським указом, який після імператорського затвердження набув сили закону. Регулювання за допомогою звичаєвого права все більше замінюється на регулювання правом писаним. Указом від 25.06.1840 на т. з. "західні губернії"" було поширено дію загального законодавства імперії, дію Литовського статуту припинено. Починаючи з 1842 р. в Україні майже в повному обсязі замість чинного раніше законодавства починає застосовуватися загальноросійський Звід законів.

Право власності на землю. Різні правові режими були характерними для різних форм землеволодіння: приватного (міщан, селян, дворян) та надільного селянського у двох формах - общинній та подвірній. У 1785 р. до Соборного уложення 1649 р. було внесено норму, де визначалося поняття "право власності на землю". За цією нормою розуміння права власності наблизилося до класичного, прийнятого у римському цивільному праві. У 1801 р. царським указом було надано право купецтву, міщанству та державним селянам купувати землі, не заселені кріпосними селянами. У 1803 р. в Указі про відпуск поміщиками своїх селян на волю за укладенням умов, на спільній згоді заснованих, у п. 8 було передбачено право селян відчужувати землю, за єдиним обмеженням: ділянки не повинні були подрібнюватися менше 8 десятин. Вважалося, що економічно ефективне господарство на меншому наділі вести неможливо. 1842 р. царським указом поміщикам надано право укладати із селянами договори про передачу їм ділянок землі у користування за встановленими повинностями, з прийняттям селянами, які уклали договір, назви зобов'язаних селян. 1848 р. поміщицьким та кріпосним людям надано право купувати та набувати у власність землю. Внаслідок дії перерахованих указів почалися збільшуватися площі приватного землеволодіння, що набувало товарного характеру. Наприкінці першої половини XIX сторіччя лише на Лівобережній Україні, Катеринославщині та Херсонщині понад 34,5 тис. селян мали у власності понад 86 тис, десятин землі. Земля почала ставати об'єктом оренди.

Оренда землі. З приєднанням Литовського князівства до Російської імперії поземельні відносини чиншовиків та поміщиків, раніше регульовані Литовським статутом та магдебурзьким правом, були визнані урядом. Законне володіння майном та користування своїми попередніми правами за законами князівства було визнане у 1792 р. маніфестом Катерини II.

Ст. 387 Зводу законів Російської Імперії, Том X ч. 1, закони цивільні, передбачала оренду землі без будівель, визначала право на зведені будівлі; ст. 1692 передбачала оренду землі, що перебуває у довічному володінні, містила багато інших положень, присвячених оренді землі. Належна нормативно-правова база, а також існування надлишків земель у поміщицьких землеволодіннях, створили передумови для розвитку оренди землі.

Земельні сервітути та регламентація сусідських відносин. "Права, за якими судиться малоросійський народ" закріплюють вже відоме положення про право користування здавна існуючими шляхами (гл. 17 арт. 20), відтворюють норми Литовського Статуту про можливість проїзду та проходу по здавна існуючих дорогах у межах приватних землеволодінь (гл. 18 арт. 4 "Прав ..."), норми щодо угідь на чужих земельних ділянках, щодо права зводити будівлі зі скатом даху та спуском із неї води на чужу земельну ділянку (гл. 18 арт. 13), щодо підведення води до своєї земельної ділянки (гл. 19 арт. 20), щодо заборони проведення води на свою земельну ділянку, яке спричиняє відвернення русла річки від її звичайного усталеного напрямку, спорудження загати на шкоду іншим землевласникам (гл. 18 арт.2).

В Україні визнавалися права користування публічними дорогами, які встановлювались законодавчими актами, перші з яких з'явились у II чв. XVII століття. На думку Р. І. Марусенко, такі права можна вважати земельними сервітутами, хоча дане питання залишається у правовій доктрині дискусійним" . З прийняттям Катериною II Інструкції землемірам від 13.02.1766 та Інструкції межовим губернським канцеляріям і провінційним конторам від 25.05.1766 дороги були виключені з числа земель, що перебували у приватній власності.

У складеному протягом 1804-1807 рр. Зібранні малоросійських прав регламентується розміщення багаторічних насаджень та господарських будівель біля сусідської межі , відведення води на сусідню земельну ділянку (гл. 20 § 145), відчуження бортей та разом із ними права проходу до них крізь чужі землі. Багато таких норм, характерних для правової системи України у XVIII ст. І навіть раніше, були запозичені з Саксонського зерцала та Литовських статутів.

Звід законів Російської імперії 1840 р. установлював, що право поземельної власності могло бути обмеженим правом участі у користуванні та вигодах чужої земельної ділянки, та правом угідь у такій земельній ділянці.

Право участі у користуванні та вигодах чужої земельної ділянки могло встановлюватись для необмеженого кола осіб (право загальної участі) та для певної, визначеної особи - право приватної участі (ст. 433 Зводу законів). Зміст права загальної участі становило користування великими дорогами. Право приватної участі, зокрема, передбачало право володільця млина підвищувати рівень води чи підтоплювати сусідню земельну ділянку, якщо це було потрібно для роботи млина. Особа, яка користувалась частиною чужих земель, мала право вільно проходити чи проїжджати до них крізь землі, які належали іншим особам (ст. 448 Зводу). Законодавство визначало ширину доріг для проїзду, проходу, встановлювалася вимога влаштування доріг у місцях, що найменше обтяжували б власників, через землі яких проходила дорога.

Право угідь у чужих землях установлювалося як у землях приватних осіб, так і держави, доказом існування цього права Звід законів визначав писцеві книги (ст. 457 Зводу законів). Законодавчим шляхом установлювався і сервітут водопою та забору

води, що передбачав і право проходити через чужу земельну ділянку (ст. 451 Зводу законів).

Розвиток планування міст. За допомогою права закріплюється роль планування у регулюванні земельних відносин. До кінця XVIII сторіччя в Росії було складено і розглянуто понад 400 планів міст. У південній степовій зоні України (землі колишньої Запорізької Січі та частково Слобожанщини), де більшість поселень виникла внаслідок поміщицької колонізації другої половини XVIII - першої половини XIX сторіччя, забудова велася переважно за затвердженими планами і мала, як правило, так звану "квартальну" або "гніздову" форму. Існували й окремі поселення вуличного типу, наприклад, військові.

Вже у першій третині XVIII сторіччя було складено перший систематизований звід правил та інструкцій з планування та забудови міст - так звану "Должность архитектурной экспедиции", значна увага в якому приділялася, зокрема, І плануванню земель міських центрів" . 1768 р. було видано Указ "Про влаштування всім містам та їх будівлям та вулицям спеціальних планів, по кожній губернії особливо". У Жалуваній грамоті містам Катерини II від 24.04.1785 у ст. 1 передбачається обов'язок будівництва міст лише за затвердженим планом "за підписанням руки імператорської величності". Передбачені і конкретні нормативи використання міських земель (наприклад, ст. З грамоти передбачено норматив набуття земель містами під вигони).

Нормативи структури земель населених пунктів встановлювалися у різного роду еспланадних правилах - актах, що регулювали планування та забудову, виходячи із військових, оборонних міркувань. Так, вигляд Печерська у Києві майже ціле сторіччя обумовлювався еспланадними правилами, пов'язаними із Новою Печерською фортецею. Передбачалося влаштування зон відчуження, заборонних зон. На деяких вулицях заборонялося будівництво, тощо. Обмеження на використання земель навколо та всередині військових об'єктів називалися еспланадними.

Генеральне межування. Чи не першою землевпорядною дією в масштабах Росії було т. з. "генеральне межування" відповідно до "Генеральних правил, данных Межевой комиссии для сочинения по оным межевой инструкнии" та Маніфесту від 19.09.І765; у 1766 р. були складені «Инструкция землемерам, к генеральному всей империи земель размежеванию» та аналогічна інструкція для межових органів (губернських канцелярій і провінціальних контор) . Встановлювалася кількість земель та угідь, як загальна, так і державних земель. Також встановлювалися постійні володільці із встановленням правильних та безумовних меж. Всі земельні угіддя поділялися на т. з. генеральні дачі - за назвами сіл і урочищ; вони могли знаходитися у власності кількох осіб. Наступною стадією було спеціальне межування — поділ дач між окремими володільцями. Обидва види межування проводилися через повітових землемірів

за взаємною згодою суміжних власників. У разі відсутності згоди межі встановлювалися у судовому порядку за правилами, виданими у 1853 р.

З завдань генерального межування виключалася редукція та ревізія земель, тобто перевірка прав володільця на землю. Основою для межування визнавалися не документи, а фактичне володіння, крім випадків спорів між суміжними землекористувачами. Метою межування було забезпечення сталості землеволодіння.

У зв'язку із проведенням генерального межування у західних губерніях Російської імперії було створено спеціальні межові суди (загальний межовий суд, апеляційні межові суди у повітових містах, аз 1815 року - вищий губернський межовий апеляційний суд). Такі суди проіснували до 1840 року.

Генеральне межування здійснювалося до 1861 р.

Спеціальне межування. Поділ генеральних дач між окремими власниками отримав назву спеціального межування²³². У Чернігівській та Полтавській губерніях межування проводилося на підставі особливих положень, враховуючи наявність дуже дрібного черезсмужжя. Великим володільцям виділяли відрубні земельні ділянки, а дрібним - зводили по три смуги у кожному полі. У Волинській, Київській і Подільській губерніях суцільного межування проведено не було.