Камінний Хрест (новела)
«Камінний Хрест» — новела українського письменника Василя Стефаника, написана 1899 року.
Оповідання присвячене прощанню емігрантів з рідним краєм. Стефаник розкриває гнітючі переживання емігранта в момент його розриву з рідним селом і тим клаптиком землі, у обробіток якого він уклав усі свої сили і все своє життя. У 1968 році режисером Леонідом Осикою за мотивами новели створено однойменний фільм «Камінний хрест»
Історія написання
«Камінний Хрест» — єдини твір Стефаника, присвячений темі еміграції. В основу новели покладено реальний факт: Штефан Дідух (у творі Іван), односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам'яний хрест (який і донині стоїть у Русові). У трагедії героя твору по краплі зібрано горе тисяч емігрантів, долею яких переймався письменник. Не раз проводжаючи на Краківському вокзалі земляків у далеку Америку, він постійно бачив опухлі від плачу очі, спечені губи, чув захриплі від стогону голоси.
Зміст
З перших рядків новели читач знайомиться з головним персонажем — селянином Іваном Дідухом, з його злиденним господарством. В минулому Іван — наймит, потім 10 років служив у цісарському війську. Повернувшись додому, не застав нікого з родичів в живих. У спадок від батьків залишився йому лише маленький клаптик землі. Тяжко працював Іван усе життя. Письменник з великою силою показав тяжку безпросвітну працю, коли селянин запрягався у віз поруч з конем і вони вдвох тягнули снопи з поля, або гній у поле. Від тяжкої праці Іван Дідух був зігнутий у поясі до землі, і тому його прозвали «Переламаним».
Убоге господарство Івана не могло забезпечити його сім’ю. Рятуючи своїх дітей від наймитської долі, він шукає порятунку за океаном — в Канаді. З болем в душі покидає Іван Дідух свою землю. З тонким проникненням у найглибші тайники психології селянина малює письменник всі ті суперечливі почуття, які переживає він, їдучи в далекий край, весь той страх перед невідомим, який досягає свого найбільшого піднесення в картині прощання селянина зі своїм шматком землі. Щоб залишити пам'ять про себе він зносить на своє поле важкий камінний хрест, вибивши на ньому своє та жінчине ім'я. Далека Канада, куди старий Дідух вирушає з родиною, асоціюється з могилою. Тому він, як перед смертю, прощається із сусідами і навіть з жінкою.
Значення і вплив новели
Новела «Камінний хрест» є великим за психологічним проникненням і душевною силою твором української літератури, одним з перших, присвячених стражданням і тяготам українців-емігрантів.
Твір мав значний вплив на українських літераторів і громадськість початку ХХ століття. Так, письменниця Ольга Кобилянська писала авторові:
« |
«Між слова Ваші там... тиснулись великі сльози, мов перли. Страшно сильно пишете Ви... Гірка, пориваюча, закривавлена поезія Ваша..., котру не можна забути... Плакала-м, тай вже.» |
» |
Дуже популярним оповідання лишається серед колишніх емігрантів із Західної України у Канаді та США. Нове (гірке) значення новела набуває з посиленням («4-ю хвилею») української еміграції, починаючи з 1990-х років.
«Камінни́й хрест» — український художній фільм режисера Леоніда Осики. Був відзнятий у 1968 році на Національній кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка
Про фільм
Деталі сюжету
За мотивами новел Василя Стефаника «Камінний хрест» та «Злодій».
У короткому пролозі показано роботу Івана Дідуха, камера слідкує за ним відсторонено, часто із позиції пташиного польоту. Перший кадр — знамените сходження на гору, — вважається репрезентативним для всього фільму (а може, й для українського кіно в цілому, враховуючи, що його помістили на обкладинку українського видання «Історії українського кіно» Любомира Госейка). У цьому знаменитому кадрі ландшафт тяжіє над людиною і водночас обрамлює її, це — героїчний дискурс суворого аскетичного життя, тяжкої фізичної праці і боротьби з природою. Тут існує лише людина і її героїчна, тривала боротьба із значно більшою за неї силою. Щоправда, Іван Дідух схожий радше не на трагічного героя, а на працьовиту мураху, яка тягне свою важку ношу і яка поступово мімікрувала під своє середовище, — його обличчя подібне до скиби сухої землі. І все ж, це якраз той архаїчний селянин, який стоїть у центрі українського поетичного кіно. Але цей монументальний образ подається для того, щоб піддатися деконструкції в наступній частині.
Друга частина фільму, заснована на новелі «Злодій», із широких натурфілософських масштабів переноситься в замкнений, клаустрофобічний простір хати. З таким наближенням невинна працьовита мураха перетворюється на жорстокого хижака. Перше, що ми чуємо і бачимо — це крик і те, як у ногу злодія впиваються вила, кинуті Іваном Дідухом. Далі новела повністю побудована на статичних крупних планах, паралізована камера впритул роздивляється героїв — злодія, Івана Дідуха, і двох ґазд, які прийшли, щоб убити злодія. Ґазди мовчки п'ють, і навіть співають, і загалом тримаються так, наче вони прийшли до сусіда допомогти заколоти свиню. Несумірність злочину і кари, холоднокровна жорстокість селян пояснюється тим, що для них злодій значить навіть менше за худобу, тому що він не належить до спільноти, він — чужий. Звідси й їхній гнів і обурення, коли злодій цілує руку Івана Дідуха, апелюючи тим самим до християнського співчуття, чи точніше, універсального закону рівності всіх людей.
У фільмі не дається ніякого пояснення, тим більше не робиться ніяких моральних висновків із цієї історії. Вона зникає безслідно, так само, як ми не бачимо мертвого тіла злодія. Утім, це анаморфічне викривлення, спричинене вклинюванням «іншої» історії, в якій Іван Дідух із миролюбної комахи перетворюється на ката, створює подвійну перспективу, тепер розглядати Івана Дідуха як жертву, носія духовності тощо, можна лише ціною витіснення цього травматичного епізоду.
У третій, фінальній, частині відбувається повернення до стефаниківського Івана Дідуха, показано його прощання з односельцями. Тут ми бачимо і ґазд з попередньої новели, які виділяються серед загалом нижчого, менш виразного натовпу селян. Тут же з'являються цілком дорослі сини Івана Дідуха, які показово відсутні у новелі про злодія. Камера роздивляється людей, час від часу натрапляючи на Івана Дідуха і його сімю, але не концентруючись на них. Вона розміщена на рівні людського погляду, більше того — вона буквально вештається поміж людьми, як невидимий, чужий спостерігач. Цей відсторонений погляд справляє моторошне враження погляду мерця на власному похороні.
Хрестоматійна інтерпретація оповідання і фільму, за якою Іван Дідух сприймає від'їзд як власну смерть і через це ставить по собі хрест, підривається новелою про злодія, в якій показано протилежну ситуацію. У ній є реальна смерть, але немає її символізації, це абсолютна смерть, зникнення без сліду. Саме такої смерті найбільше боїться Іван Дідух, коли, залишаючись живим, він воднораз перетворюється на чужака, бо більше не належить до спільноти, яка визначала за нього закони його існування. Тому погляд камери — це і його власний погляд, і погляд мертвого злодія, чужого, яким він тепер став.
Така складна, подвійна — епічна і етична — перспектива фільму вказує на необхідність переосмислення поетичного кіно і особливо його співвідношення з архаїкою. Інтерпретація тільки починається, і ювілей — добрий привід для того, щоб це усвідомити.
Акторський склад
Данило Ільченко
Борислав Брондуков
Костянтин Степанков
Василь Симчич
Катерина Матейко
Борис Савченко
Миколайчук Іван
Антоніна Лефтій
Олексій Атаманюк