4. Джерела конституційного права України як галузі права: поняття, основні вимоги до джерел, види джерел.

Проблема поняття джерела конституційного права на сьо­годні дуже актуальна, оскільки визначення джерела права в кон­ституційному праві і навіть в загальній теорії права і відповідно їх класифікація є переважно умовними. Тобто між ученими-право-знавцями існує свого роду «джентльменська угода» про розумін­ня сутності та змісту юридичної категорії «джерело права».

У науці конституційного права під джерелами конституційного права, як правило, розуміють зовнішню форму вираження (об'єк­тивації) конституційно-правових норм. Цей підхід до категорії «джерело конституційного права» сформувався історично, але ба­гато правознавців зазначали, що джерело права є не просто «обо­лонкою» для норм права, а, у першу чергу, духовним підґрунтям, що наповнює його конкретним змістом і надає йому певної форми.

Зокрема, відомий німецький мислитель Г. Гегель убачав у змісті джерела права не лише божественне походження, а й «вічні та абсолютні ідеї», «національний дух і традиції народу». Г. Гегель писав, що підґрунтям права є духовне взагалі, і його найближчим місцем і вихідним пунктом — воля, оскільки свобо­да складає її субстанцію і визначення, і система права є царством реалізованої свободи, світом духу, що породжений ним самим як інша правова природа¹. Таке розуміння джерела права вказує на глибинний зміст цієї категорії.

Виникнення поняття «джерело права» відносять до періоду іс­нування Давнього Риму. Понад дві тисячі років тому Тіт Лівій у сво­їй «Римській історії» назвав Закони XII таблиць джерелами всього публічного і приватного права, оскільки вони були базою тогочас­ного права для давньоримських правознавців. Звичайно, це була далеко не перша пам'ятка давнього права, до перших джерел пра­ва відносяться також Закони царя Хамурапі, Закони Ману тощо.

У подальшому погляди вчених на зміст поняття «джерело пра­ва» відзначалися різноманітністю. Ця категорія наповнювалася змістом з огляду на належність правознавця до тієї чи іншої юри­дичної школи. Зокрема, в радянському праві в 70-х роках XX ст. сформувався формально-юридичний підхід до джерел права, під якими було прийнято розуміти зовнішню форму вираження норм права (С. Л. Зіве, І. П. Ільінський, М. А. Крутоголов, І. Б. Новицький, М. Д. Шаргородський, А. Ф. Шебанов та ін.). Відтак, у ра­дянському державному (конституційному) праві тривалий час вживалася категорія «джерело (форма) конституційного права»).

Погляди сучасних українських правознавців на сутність і зміст джерел конституційного права відрізняються оригінальністю і суттєвим відходом від доктринальних підходів радянського дер­жавного (конституційного) права. Зокрема, В. Ф. Мелащенко пи­сав, що джерела права — «... це сила, що створює право, перетво­рює його в життєву об'єктивність». Джерела конституційного права вчений розумів у матеріальному, політичному, соціально-психологічному і власне юридичному значенні, як акти норматив­ного характеру, які містять норми конституційного права.

В останні роки були здійснені спроби кардинальної ревізії по­глядів на сутність і зміст джерел конституційного права України. Зокрема, сучасні вчені наголошують, що існуючі у вітчизняній науці визначення джерела конституційного права не відображу­ють сутність цієї юридичної категорії, оскільки джерела конституційного права за своєю суттю є вираженням волі українського народу і політики держави. За змістом же джерела конституцій­ного права слід розрізняти залежно від особливостей юридичної сили конституційно-правових норм, що об'єктивовані в цих дже­релах. Тобто джерела конституційного права України — це зов­нішня об’єктивація волі українського народу і політики українсь­кої держави, що передбачає надання їм чи визнання за ними певної юридичної сили.

Отже, можна стверджувати, що джерело конституційного права України, у його юридичному значенні — це зовнішня фор­ма об'єктивації встановлених чи санкціонованих Українським народом, або державою чи суб'єктами місцевого самоврядуван­ня конституційно-правових норм, які мають юридичну силу.

Найбільш характерними юридичними ознаками (кваліфіка­ціями) джерел конституційного права України є такі.

1. За суттю та змістом джерела конституційного права України відображують волю та інтереси українського народу та полі­тику держави і безпосередньо виражають владні відносини у суспільстві та державі. Джерела конституційного права ма­ють загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів конс­титуційно-правових відносин і є основою для формування ін­ших галузевих джерел права.

2. За предметом правового регулювання джерела конституцій­ного права України відрізняються від галузевих тим, що вони регулюють владні суспільні відносини політичного характеру.

3. За суб'єктами правотворення джерела конституційного пра­ва різняться від галузевих чітко окресленим колом цих суб'єк­тів. Суб'єктами конституційного правотворення є українсь­кий народ, держава та суб'єкти місцевого самоврядування.

4. За функціями джерела конституційного права України здебіль­шого здійснюють установчу і регулятивну функції, рідше — охоронну. Стосовно системи джерел національного права в ці­лому джерела конституційного права здійснюють інтегративні функції. Тобто джерела конституційного права є системоутво­рюючим компонентом національної системи права.

5. За формою джерела конституційного права України є зов­нішнім проявом буття об'єктивно існуючих конституційно-правових норм. При цьому вони об'єктивізують винятково правотворчі, а не правозастосовчі норми конституційного права. Формами вираження конституційно-правових норм зовні є форми позитивного права: Конституція, закони Укра­їни, Регламент Верховної Ради України, висновки і рішення Конституційного Суду України, акти місцевого самовряду­вання тощо. Крім того, джерела конституційного права ви­значають виключно правомірні, легітимні конституційно-правові норми, тобто такі норми конституційного права, що за змістом, формою, суб'єктами й процедурою правотворчості не суперечать чинному законодавству.

6. За способами і засобами правотворення встановлені чи санкціо­нуються народом України, державою чи суб’єктами місцевого самоврядування. Наприклад, український народ може визна­чати конкретні конституційно-правові акти через всеукраїнсь­кий референдум. У цьому випадку джерелом конституційного права буде рішення (акт) всеукраїнського референдуму.

7. Джерела конституційного права мають найвищий ступінь гарантованості і забезпечуються всіма заходами державного впливу, що передбачені чинним законодавством. На відміну від інших галузевих джерел національного права, гарантованість джерел конституційного права України і, насамперед, головного джерела — Конституції України, забезпечується спеціально створеним органом конституційної юстиції — Конституційним Судом України.

8. Джерела конституційного права у своїй взаємодії утворюють певну органічну систему, яка має структурні, функціональні та генетичні зв'язки між усіма її складовими елементами.

9. Як і будь-яка інша система, вона репрезентована різнопорядковими елементами (складовими), що підлягають класифіка­ції. На відміну від інших галузевих, система джерел конститу­ційного права України представлена найбільшою кількістю видів джерел, які можуть бути класифіковані за всією сукуп­ністю критеріїв поділу джерел права в цілому.

10. Приведення джерел конституційного права України у відпо­відність до правових стандартів ЄС, в силу їх системоутворю­ючого характеру, сприяють адаптації всього національного законодавства до законодавства ЄС, що є необхідною вимо­гою до європейської інтеграції України.

Таким чином, джерела конституційного права України, як зовнішня форма об'єктивації встановлених чи санкціонованих українським народом або державою чи суб'єктами місцевого са­моврядування конституційно-правових норм, які мають юридич­ну силу і є фундаментом системи джерел національного права, їх система представлена широким колом різноманітних за пред­метом, суб'єктами, функціями, формами та умовами діями дже­рел конституційного права.

Як уже зазначалося, джерела конституційного права Украї­ни досить різноманітні, їх класифікують за характером (сутніс­тю) волевиявлення, змістом, формою, територією дії, часом дії, чинністю, національною приналежністю тощо.

Основним критерієм розмежування джерел конституційного права є їх характер, сутність. За сутністю джерела конституцій­ного права поділяються на ті, що є безпосереднім волевиявленням усього українського народу, ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади, а також ті, що є волевиявленням тери­торіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування.

За змістом, тобто юридичною силою джерела конституцій­ного права поділяються на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні.

За формою вираження джерела конституційного права дово­лі різноманітні й обумовлюються традиціями формалізації конституційно-правових норм і способами правотворчості відповід­них суб'єктів конституційного права:

• нормативно-правові акти;

• договори;

• судові прецеденти;

• акти інших соціальних норм (моралі, акти об'єднань грома­дян тощо).

Важливим критерієм розмежування джерел конституційно­го права України є територія їх дії. Джерела конституційного права можуть бути загальнодержавними та локальними.

За часом дії вони поділяються на постійні і тимчасові. Біль­шість з них мають постійно діючий характер, тобто приймають­ся на невизначений термін.

Запропонована класифікація джерел конституційного права не є вичерпною. Існують і інші критерії класифікації джерел кон­ституційного права.

Різноманітні за своєю правовою природою джерела консти­туційного права України перебувають між собою в генетичних, структурних і функціональних взаємозв'язках і утворюють сис­тему джерел конституційного права України. Система джерел конституційного права України — це сукупність взаємозв'яза­них і взаємообумовлених законодавчих та підзаконних норма­тивно-правових актів, що є зовнішньою об'єктивацією волі ук­раїнського народу і політики держави.

Система джерел конституційного права України, представ­лена Конституцією України, законами України та підзаконними конституційними актами.

Основним джерелом конституційного права є Конституція України від 28 червня 1996 р. Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який є Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливі­ші суспільні відносини, містить норми прямої дії] має особливий порядок прийняття, внесення до нього змін і доповнень та йо­го захисту, гарантування. Конституція України як основне дже­рело конституційного права України має ряд характерних ознак.

По-перше, Конституція за своєю сутністю є Основним Зако­ном, що виражає волю українського народу і політику держави; по-друге, за змістом вона має вищу юридич­ну силу; по-третє, норми Конституції є нормами прямої дії; по-четверте, приймається і вводиться в дію відповідно до передбаче­ної законом спеціальної процедури. Спеціальна процедура передбачена і щодо внесення змін і доповнень до Конституції України. По-п'яте, чинне законодавство передбачає спеціальний механізм правового захисту, гарантування Конституції.

Однією з головних ознак Конституції України як джерела конституційного права є її стабільність. Тривалий час Конститу­ція України від 28 червня 1996 р. залишалася незмінною, попри численні спроби внести такі зміни, у тому числі й шляхом прове­дення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. З 1 січня 2006 р. вступив у дію Закон України «Про внесення змін до Кон­ституції України» від 8 грудня 2004 р., що вніс відповідні зміни до Конституції України.

Іншим важливим джерелом конституційного права України, що має найвищу юридичну силу, є акти всеукраїнського рефе­рендуму. Вони характеризуються такими ознаками: за своєю сут­ністю вони виражають волю українського народу та територі­альних громад або сприяють її вираженню; за змістом акти референдумів мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів референдумів; за формою вони є формально визначе­ними актами правотворчості; акти референдумів об'єктивізують конституційно-правові норми, а також норми інших публічних галузей права — інформаційного, фінансового тощо; акти рефе­рендумів, що видаються або санкціонуються під час ініціювання, призначення та проголошення, організації та проведення, об'єк­тивізації рішень референдумів мають системний характер і утво­рюють систему актів референдумів.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 р. акти всеукраїнського референдуму мають ви­ключно імперативний характер, тобто є загальнообов'язковими до виконання на території України з часу їх оприлюднення, не потребують санкціонування з боку будь-якого державного орга­ну, а їх невиконання чи неналежне виконання має своїм наслід­ком юридичну відповідальність.

У системі джерел конституційного права України акти всеук­раїнського референдуму представлені рішеннями всеукраїнських референдумів 1 грудня 1991 р. і 16 квітня 2000 р. Якщо перший акт всеукраїнського референдуму був вдало реалізованим і надав ви­щої юридичної сили історичному Акту проголошення незалеж­ності України, то рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. так і залишається нереалізованим, що вказує на слабкість механізму правового захисту актів всеукраїнського референдуму.

Основним видом джерел конституційного права України є закони України. Це нормативно-правові акти, що приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо ін­ших джерел конституційного права, за винятком Конституції та відповідних актів всеукраїнського референдуму, і регулюють найбільш важливі комплекси суспільних відносин у сфері консти­туційного права.

Закони традиційно займають пріоритетні позиції у системі джерел конституційного права. Конституція України у ст. 92 перед­бачає коло питань, що визначаються (права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки грома­дянина; громадянство; правосуб'єктність громадян; статус інозем­ців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов та ш.) і встановлюються (Дер­жавний бюджет і бюджетна система України; система оподатку­вання, податки і збори; порядок використання і захисту державних символів; державні свята та ін.) виключно законами України.

Закони різняться за своєю суттю і змістом. У теорії консти­туційного права прийнято виділяти конституційні закони, орга­нічні закони, звичайні закони та інші, особливі різновиди законів. У сучасній науці конституційного права сформувалася думка, що конституційні закони: а) законодавчі акти, що вносять зміни і до­повнення до Конституції; б) закони, прийняття яких прямо перед­бачено нормами Конституції.

Щодо органічних законів, то проблема визначення їх суті та змісту, як джерел конституційного права, перебуває у теоре­тичній площині, оскільки Конституція не передбачає необхіднос­ті їх прийняття, а чинне законодавство України не містить поло­жень про органічні закони.

Звичайні закони за своїм змістом регулюють поточні конс­титуційно-правові питання, що є предметом конституційного права і приймаються за тією ж законодавчою процедурою. Але, якщо прийняття конституційного закону, як правило, передба­чає кваліфіковане голосування (2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради України), то звичайний закон ухвалюєть­ся простою більшістю.

Особливим видом джерел конституційного права України є декларації, акти і конституційні договори. Вони займають особ­ливе місце у системі джерел, оскільки їх прийняття є разовою, винятковою подією у конституційній практиці держави.

Декларації — це нормативно-правові акти, що приймають­ся Верховною Радою України і нормативно визначають основ­ні засади державного і суспільного ладу чи політики держави з окремих найважливіших питань. Це Декларація про держав­ний суверенітет України від 16 липня 2001 р., Декларація прав на­ціональностей України від 1 листопада 1991 р. Утім, декларації несуть здебільшого політичне значення і часто містять положен­ня, які не мають юридичної сили норми конституційного права, що ускладнює їх оцінку як джерел конституційного права.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. став унікальним джерелом для становлення і розвитку системи джерел конституційного права України. На відміну від Декларації, що стверджувала лише верховенство Конституції і законів УРСР на своїй території, Акт наголошував, що на тери­торії України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Особливим і дещо нетрадиційним для України джерелом пра­ва став Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на пері­од до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.

Тогочасне і нинішнє чинне конституційне законодавство України не передбачає такої юридичної форми нормативно-пра­вового акта, як конституційний договір. Договір як джерело кон­ституційного права передував появі законів. Договірну форму ма­ли перші конституції світу (Конституція Франції 1791 р. та інші), в яких втілювалася доктрина суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, відповідно до якої прийняття конституції було санкціонуванням уже існуючого суспільного договору. На сьогодні договори засто­совуються в окремих федераціях, але договір як джерело права більше характерний для міжнародного, цивільного, але не кон­ституційного права. Викликає сумнів і правомірність підписання договору Президентом України, який не був наділений законо­давчими функціями. За своєю сутністю Договір мав «надконституційний» характер щодо діючої на той час Конституції УРСР 1978 р., але за своїм змістом і юридичною силою був фактично конституційним законом, дія якого обмежувалася в часі. Незва­жаючи на неоднозначну оцінку, Конституційний Договір свого часу сприяв консолідації суспільства та розбудові держави.

Наступним видом законодавчих джерел конституційного права України є регламенти, тобто кодифіковані нормативно-правові акти, що визначають порядок роботи і відповідні проце­суальні форми діяльності окремих суб'єктів конституційної правотворчості в України (Регламент Конституційного Суду України). За умови реалізації в майбутньому ст. 82 Конституції, до законодавчих джерел може бути віднесений і Регламент Вер­ховної Ради України, який на сьогодні залишається підзаконним джерелом конституційного права.

До законодавчих джерел конституційного права належать чинні міжнародні договори України. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кон­ституції такі договори є частиною національного законодавства лише за умови надання згоди на їх обов'язковість Верховною Ра­дою України.

До законодавчих джерел конституційного права України та­кож відносяться нормативно-правові акти колишніх Союзу Ра­дянських Соціалістичних Республік і Української СРСР та їх ор­ганів. Ці акти є джерелами незалежної України в силу загальновизнаного міжнародного принципу правонаступництва.

Важливим видом джерел конституційного права України є укази і розпорядження Президента України, які відповідно до ст. 106 Конституції обов'язкові на території України. Вони вида­ються на основі і в розвиток Конституції і законів України. Це, наприклад, Указ Президента України № 215/2001 «Питання орга­нізації виконання Закону України «Про громадянство України» від 27 березня 2001 р. Крім того, Президент України вводить у дію своїми указами рішення Ради національної безпеки і оборо­ни України та ряду інших державних органів, що створюються при Президентові України.

Джерелами конституційного права України є постанови і роз­порядження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. Постанови і розпо­рядження Кабінету Міністрів України, відповідно до ч. 1 ст. 117 Конституції України, є обов'язковими до виконання. До джерел конституційного права відносяться виключно ті нормативно-пра­вові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми. Враховуючи специфіку нормативно-правового ре­гулювання суспільних відносин з боку уряду, можна зробити висновок, що нормативно-правові акти Кабінету Міністрів Украї­ни та інших центральних органів виконавчої влади становлять не­значну частку в системі джерел конституційного права України.

Джерелами конституційного права України є акти Централь­ної виборчої комісії (ЦВК) і територіальних виборчих комісій. Природа цих джерел є досить складною і малодослідженою — за своєю сутністю вони опосередковують народне волевиявлення, за суб'єктами — це нормативно-правові акти органів державної вла­ди, за дією по колу суб'єктів ці акти поширюються на всіх учасни­ків виборчого процесу. Прикладом таких джерел є постанова ЦВК «Про реєстрацію ініціативної групи всеукраїнського рефе­рендуму за народною ініціативою, утвореної зборами громадян України у м. Житомирі 7 грудня 1999 р.» від 23 грудня 1999 р.

Центральна виборча комісія також видає повідомлення про результати референдуму. Прикладом є Повідомленні Централь­ної виборчої комісії «Про підсумки всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р.», що було опубліковано в друкованому органі Верховної Ради України «Голос України», а також друкувалося в інших загальнодержавних і місцевих газетах і журналах.

Важливим джерелом сучасного конституційного права є ак­ти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Це відносно нове джерело, оскільки інститут омбудсмана в Україні почав формуватися лише після прийняття чинної Конституції, а законодавче підтвердження отримав лише у Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. Але за короткий термін ак­ти реагування Уповноваженого на практиці довели свою дієвість та ефективність у сфері забезпечення прав і свобод людини і гро­мадянина.

Останнім часом у науці конституційного права України дис­кутується питання щодо судової нормотворчості, яке зберігає свою актуальність у країнах романо-германської правової систе­ми тривалий час.

Сьогодні українські вчені визнають за органами су­дової влади не лише правозастосовчу, а й правотворчу функцію у сфері конституційно-правового регулювання. Мова йде про нормативно-правові акти, що приймаються органами судової влади. Це акти Конституційного Суду України та нормативно-правові акти судів загальної юрисдикції.

Відповідно до п. 4 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо офіційного тлу­мачення Конституції та законів України. Тобто Конституційний Суд України має виключне право на офіційне тлумачення Консти­туції та законів України, що передбачає не лише скасування чи зміну окремих положень цих нормативно-правових актів, а й ви­дання нових конституційних нормативно-правових приписів.

Якщо звернутися до правової природи рішень і висновків Кон­ституційного Суду України, то слід констатувати, що ці норматив­но-правові акти в силу «мовчання» Конституції за своїм змістом і формою доповнюють, розширюють чи скасовують нормативні положення чинного конституційного законодавства України.

Отже, висновки і рішення Конституційного Суду України, що мають нормативно-правовий характер і юридичні наслідки загального характеру у конституційно-правовій сфері, слід вва­жати джерелами конституційного права. Одночасно відкритим залишається питання щодо юридичної сили висновків і рішень Конституційного Суду України: за суб'єктом нормотворчості во­ни є підзаконними актами, а за змістом і процесуальною формою нормотворчості вони фактично мають таку саму юридичну силу, як і Конституція, і закони України.

Особливими джерелами конституційного права України є нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим — Конс­титуція Автономної Республіки Крим, акти республіканського (місцевого) референдуму Автономної Республіки Крим, норма­тивно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Конституція Автономної Республіки Крим була прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21 жов­тня 1998 р. і набула сили законодавчого акта після прийняття За­кону України «Про затвердження Конституції Автономної Рес­публіки Крим» від 23 грудня 1998 р. У цьому випадку термін «конституція» є умовним, оскільки зазначений нормативно-пра­вовий акт за своїм змістом, юридичною силою і процедурою вве­дення його в дію є законом України.

У ст. 4 Конституції АР Крим нормативно визначаються особ­ливості джерел Автономної Республіки Крим. Нормативно-пра­вові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим є обов'язковими для виконання на території АР Крим і мають пряму дію. Визначаєть­ся, що зазначені акти не мають юридичної сили, якщо вони супе­речать Конституції АР Крим.

Наступним джерелом конституційного права України є нор­мативно-правові акти суб'єктів місцевого самоврядування. Най­більш розгалуженим джерелом муніципального права є норма­тивно-правові акти суб'єктів системи місцевого самоврядування, зокрема, відповідні акти територіальних громад, представниць­ких органів місцевого самоврядування (місцевих рад), їх виконав­чих органів, сільських, селищних, міських голів, органів самоор­ганізації населення на місцях тощо. Найвагомішими серед них є акти місцевих референдумів та акти представницьких органів місцевого самоврядування, зокрема, статути міст та інших адмі­ністративно-територіальних одиниць, регламенти відповідних рад, правила, положення тощо.

Особливе місце серед локальних джерел конституційного права займають статути територіальних громад сіл, селищ і міст. Ці статути набувають чинності як джерела конституційного пра­ва України після їх реєстрації у Міністерстві юстиції України, то­ді як звичайне рішення рад нормативно-правового характеру, як правило, набуває чинності з дня його оприлюднення. Саме стату­ти територіальних громад мають найбільш питому вагу серед ло­кальних джерел конституційного права України.

Відкритим залишається питання про визнання інших актів соціальних норм джерелами конституційного права. Морально-етичні, релігійні, корпоративні та інші акти соціальних норм і окремі соціальні норми можуть бути джерелами конституційно­го права за умови їх санкціонування та формалізації суб'єктами конституційної правотворчості. Як приклад — Кодекс державно­го службовця, закріплення у трудовому законодавстві неробочих днів: Різдво Христове, Великдень і Трійця тощо.

У ряді держав світу джерелами конституційного права визна­ються конституційні звичаї та конституційна доктрина, що обу­мовлюється історичними умовами формування національних правових систем. Де-факто звичай як джерело державного (кон­ституційного) права визнавався і в СРСР. Так, 15 березня 1946 р. було прийнято Закон СРСР про перейменування Ради Народних Комісарів у Раду Міністрів, а народних комісаріатів — в міністер­ства. Положення закону зумовлювалися необхідністю приведен­ня назв органів державного управління у відповідність до загаль­но визнаних у світі назв.

Але українська теорія та практика поки що не визнає звичаї і доктрину джерелами конституційного права. Утім, конститу­ційній практиці в Україні відомі приклади санкціонування держа­вою конституційних звичаїв — ст. 79 Конституції передбачає, що присягу народного депутата України зачитує найстарший за ві­ком парламентарій.

Система джерел конституційного права України, представ­лена охарактеризованими джерелами, є динамічною: одні з них втрачають своє значення, натомість з'являються інші. А отже, можна спрогнозувати формування нових видів джерел конститу­ційного права України.